Того, хто допомагає, має бути добре видно

У Миколаєві всі проблеми мешканців прифронтового міста - від ліків до евакуації - значною мірою лягають на плечі працівників Червоного Хреста

З перших днів війни Миколаїв став прифронтовим містом з усіма його складнощами. З початку повномасштабного вторгнення росії і до середини листопада у Миколаєві тільки 45 днів не було «прильотів». Усі інші дні й ночі місто потерпало від ракетних та артилерійських обстрілів. Це спричинило значні руйнування, є чимало загиблих і поранених.

З міста евакуювалася більш ніж половина його жителів, і виїхала насамперед заможна частина населення. Залишилося багато літніх і соціально незахищених. Крім того, тут з'явилися й переселенці: як із навколишніх розбомблених сіл, так і з Херсонщини та східних областей. А вони, як відомо, часто приїздять з однією валізою. І ті, й інші потребують значної підтримки з розв’язанням різних питань: від того де жити і що їсти - до ліків та евакуації у більш безпечні регіони. Усі ці клопоти значною мірою лягають на плечі працівників Червоного Хреста.

ПЕРШІ НА «ПРИЛЬОТАХ»

У складі Миколаївської обласної організації Товариства Червоного Хреста України (МООТЧХУ) є оперативний штаб, який створюється на час військових дій або надзвичайного стану (НС). У його підпорядкуванні діє розвідувальний підрозділ і загін швидкого реагування. Вони одними з перших з'являються у місцях влучання ворожих ракет і снарядів, які в народі називають «прильотами».

Цих людей, одягнутих у червоне, на чолі з паном Аркадієм Дабагяном, сьогодні добре знають у Миколаєві, їхню роботу важко переоцінити. Навіть сама їхня присутність багато кому вселяє надію у важкі хвилини, коли здається, що все проти тебе.

«Відповідно до закону, ми маємо допомагати ДСНС під час надзвичайних ситуацій. А оскільки маємо інформацію від своєї розвідки, то дуже оперативно опиняємося на місці, де сталася екстремальна подія. Зокрема, це стосується «прильотів». Після роботи розвідки за справу береться загін швидкого реагування, функція якого полягає у вирішенні найбільш нагальних питань. Далі на місці події розгортається оперативний штаб і виконує всю роботу, яка наразі там потрібна: від фізичної та психологічної допомоги до транспортування тіл у морг, якщо у цьому є потреба», - розповідає заступник голови МООТЧХУ, керівник оперативного штабу Аркадій Дабагян.

За його словами, наразі у них дуже широке коло завдань. Але, насамперед, це реагування на будь-які події, пов’язані з війною: від того, що нема води і до того, щоб зустріти та відвезти додому з пологового будинку породіллю з немовлям, якщо цього зробити більше нікому.

«У гуманітарній сфері на цій війні у нас немає не наших справ, окрім тих, що стосуються військових. Ось лише невеликий перелік: перев'язати пораненого з множинними осколковими пораненнями і доправити його до лікарні, надати першу соціальну та гуманітарну допомогу постраждалим, зігріти гарячим чаєм і теплою розмовою, спрямувати бабусю на відновне лікування, після перенесеного інфаркту і пережитого кошмару, забрати тіло самотньої загиблої людини і доставити його в судово-медичну експертизу, скоординувати свою роботу з місцевими органами влади, щоб прискорити процес відновлення пошкодженого житла тощо”, - каже пан Аркадій.

Окремим блоком можна виділити і так звану технічну допомогу. Працівникам МООТЧХУ доводиться відчиняти двері, які заклинило після вибуху, вичищати приміщення від битого скла, закривати розбиті вікна, виносити будівельне сміття, надавати доступ постраждалим до ресурсів своєї організації та партнерських фондів, консультувати в питаннях юридичного оформлення надзвичайної події тощо.

Також представники миколаївського оперативного штабу повинні вміти швидко орієнтуватися у різних ситуаціях, наприклад, зрозуміти, які є потреби у людей, і не тільки в цю хвилину, а й у тривалішій перспективі. Бо буває так, що спершу постраждалому вистачить гарячого чаю і слів підтримки, а за кілька годин ця людина отямиться після шоку і зрозуміє, що їй треба вирішувати проблему житла, адже її будинок зруйновано. Просто в перші хвилини стресу вона ще цього не усвідомлює…

«Після чергового обстрілу Миколаєва у двоповерховому будинку неподалік обласного управління поліції загинула людина. Її будинок зруйнований, сусідні - пошкоджені. Люди в шоковому стані, особливо похилого віку. Рятувальники починають розбір завалів, ми поряд. Надаємо постраждалим першу домедичну допомогу, їжу, воду, поради, підтримку. Кому потрібна евакуація – завантажуємо в автобус, доправляємо в безпечні місця. Частина тих, хто залишається, мають проблеми з вибитими вікнами, пошкодженим дахом. Тож наша інженерна служба допомагає вирішувати і ці питання: забиває вікна, ремонтує двері й таке інше”, - згадує мій співрозмовник лише один епізод зі своєї щоденної роботи.

Він також наголошує, у таких випадках дуже важлива перша психологічна допомога постраждалим, яку також надає Червоний Хрест. Фахівці розмовляють з людиною, спостерігають за її реакцією на ті чи інші події. Інколи з нею треба просто поспілкуватися і цього буде достатньо. Але наслідки стресу непередбачувані, тому буває і по-іншому. Якщо потрібна допомога в медустанові, постраждалого доправляють туди на лікування.

«Наше завдання покинути місце надзвичайної події лише тоді, коли там уже зроблено все від нас залежне, по максимуму. А поки там існують не вирішені питання - ми працюємо», - наголошує мій співрозмовник.

ЛЮДИ В ЧЕРВОНОМУ

Слід сказати кілька слів і про самого Аркадія Дабагяна. Він відомий у Миколаєві підприємець, вірменин, колишній офіцер, син військового і вчительки. З 2014 року допомагав ЗСУ як волонтер. Зокрема, був одним з організаторів добре відомого на той час в Україні проєкту «Народна броня». Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то знову взявся за те, що добре вмів робити – волонтерити, а згодом об'єднав свої зусилля з Червоним Хрестом. «Це був мій вибір, адже я розумів, що це не короткочасний конфлікт, а війна, у якій сторони випробовуватимуть на міцність один одного тривалий час, а для цього потрібні надійні тили”, - розповідає очільник оперативного штабу.

Сьогодні у Миколаєві пана Аркадія за високий зріст і міцну статуру жартома називають «великою людиною у червоному». Він натомість відповідає: «Того, хто допомагає, має бути добре видно». При цьому додає, що їхня робота справді стала незамінною нині, але це успіх усієї команди.

«Червоний Хрест не відбувся б як такий, якби не вся команда, яку я дуже ціную. Система, що тримається лише на якійсь особистості, хай навіть видатній, недовговічна. А Червоний Хрест - це стовідсотково командна робота. Якби він був пов’язаний з якоюсь особою, то не існував би понад 150 років”, - упевнений Дабагян.

У миколаївській команді працюють люди різного віку та професій, наймолодшій дівчині – 16 років, найстаршому чоловікові - 40. Усі - на волонтерських засадах, зарплату ніхто не отримує. Це відповідальні люди, яких об’єднує емпатія до інших. Вони знають, що таке обов'язок, дисципліна та самовіддача. Вони відчувають біль і проблеми іншої людини. Це головне, а всього іншого можна навчитися. А вчаться вони постійно, як тільки випадає вільна хвилина. Тут є тренажери, манекени, штучна кров і все, що для цього потрібно.

У Миколаївську обласну організацію ТЧХУ люди приходять працювати добровільно, тому тут мало кому відмовляють. Робота тут не з легких через ненормований робочий день і велике психологічне навантаження. «Чергування проходить в режимі 24/7. Особисто я сплю 5 годин на добу, мені цього вистачає. У нас є кістяк - 15 людей. Це безпосередні організатори роботи на конкретних напрямках. За потреби ми можемо зібрати до 300 людей. Це не проблема. Але якщо є ті, хто хоче і може працювати, хто підходить для цієї роботи, ми завжди раді прийняти їх до своєї команди”, - каже пан Аркадій.

Що стосується взаємодії з місцевою владою, то він запевняє, що тут немає жодних проблем: «За час війни ми довели, що вона (влада – ред.) може на нас опиратися. Нам від неї нічого не треба, а їй потрібне те, що ми робимо. Коштів і засобів для виконання своїх функцій нам вистачає».

ЕМОЦІЇ НЕ ПОВИННІ ЗАВАЖАТИ РОБОТІ

Працюючи у прифронтовому місті, співробітники Червоного Хреста практично щодня стикаються з людським горем і стражданнями. Це викликає психоемоційні навантаження, які можуть призвести до серйозних проблем зі здоров’ям.

На моє запитання, як вдається впоратися з цією проблемою, керівник оперштабу відповідає, що особисто він під час роботи навчився виключати свої емоції, бо вважає, що не має на них права. Він певен, що за будь-яких обставин повинен виконувати свої безпосередні обов’язки, бо для людей важливо саме те, що він робить, а не його почуття. Якщо ж піддатися емоціям – робота постраждає. Тому завжди намагається «тримати себе в руках».

І все ж, довгі місяці війни таки даються взнаки навіть такій загартованій людині. Був випадок, коли на хвилинку емоціям піддався і пан Аркадій. Тоді ворожа ракета не залишила шансів мешканцям одного з під’їздів у миколаївській п’ятиповерхівці. Там разом із батьками загинув Валентин, який теж був волонтером. Тієї ночі у Миколаєві було кілька «прильотів». Після перших, залишаючись вірним своєму обов’язку до останніх хвилин, Валентин по будинковому чату намагався зробити перекличку, щоб дізнатися, чи всі сусіди живі. Але наступний вибух забрав життя мужнього чоловіка. Валентина шукали під завалами будинку три дні, сподіваючись на диво, та його не сталося.

«Сьогодні рівно о 00:00 дістали Валіка з-під завалів. Він пішов. Разом з мамою, татом і кількома сусідами, які миттєво загинули від вибуху ракети, що потрапила до їхнього дому. Його знайшли останнім. Я забрав тіло Валіка і віз його нічним містом у повній темряві, яку порушувало лише світло проблискового маячка. Ми їхали повільно, удвох, бо ніби ні мені, ні йому вже не було куди поспішати, і це було саме так. Він їхав в автомобілі організації, волонтером якої був, а не в якомусь іншому, і для мене була велика честь зробити це для свого товариша. Не кидати своїх, ні живими, ні… Це правило, якого мене навчили колись. Я щасливий, що зміг виконати свій обов'язок перед ним. Далі буде метушня, якісь формальності, але це все для тих, хто залишився, залишився для того, щоб жити, а це інколи дуже боляче», - дав волю почуттям пан Аркадій на своїй сторінці у Фейсбуці.

Коли працюєш на місці «прильотів», то завжди розумієш, що там можуть бути жертви. Тому на прохання пригадати, що було найтяжчим моментом у його роботі, мій співрозмовник каже, що багато чого не може розповідати. Але той випадок, коли від влучання ракети у будівлю загинуло 47 людей, врізався у пам'ять назавжди.

Війна триває, і людям потрібна щоденна допомога. «Для мене найважче розставити пріоритети, коли намагаєшся охопити великий обсяг роботи, адже нас чекають скрізь. І якщо ти комусь відмовляєш, то несеш відповідальність за свій вибір, а це не просто. Найлегше – виконувати, те що вже обрав. Я технократ, якщо вже поставив мету, то зроблю все, що від мене вимагається, щоб її досягти”, - розповідає пан Дабагян.

ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ ОПЕРШТАБУ

Щоби читач краще зрозумів в яких умовах працює оперативний штаб, спробуємо описати лише один день з життя цієї служби.

…Все почалося ще вночі, коли росіяни черговий раз обстріляли Миколаїв, а розвідпідрозділ повідомив про наявність і кількість пошкоджених об’єктів на території міста. Далі після короткої наради три бригади виїжджають на місця НС, щоб оцінити ступінь руйнувань, їх характер, масштаби та наслідки. Це організована й добре налагоджена місяцями робота. Тут кожен на своєму місці, знає своє завдання і чітко його виконує.

«Працюємо на одному з постраждалих об'єктів. Це житлова багатоповерхівка в центрі міста, куди влучила ракета. Через деякий час підходить до нас чоловік і каже, що квартиру, на яку припав основний удар, орендувала його колишня дружина і на зв'язок вона не виходить. З цієї хвилини за протоколом починаються пошукові роботи ДСНС, і ми присутні на них, щоб, зокрема, при необхідності надати першу домедичну допомогу. Пошуки тривали цілий день, але надія на успішні результати все ж не полишала мене. Я сподівався, що її там немає, або що вона десь між плитами, поранена… Але, на жаль, молоду жінку знайшли мертвою. Зрештою, довелося відвезти її в морг, і це теж наша робота”, - розповідає керівник оперштабу.

Під час проведення завершальних робіт на цьому об'єкті від медиків надійшло наступне завдання – негайно евакуювати пацієнтів паліативного відділення. 15 прикутих до ліжка людей треба доставити до пункту тимчасової дислокації, розмістити там у комфорті та безпеці. Окрім того, перевезти ще і їхні речі та 5 осіб персоналу. На все про все - три-чотири години. І час пішов. Штаб знову розгорнувся. «Крім мене і напарника, інші члени команди були вже вдома після важкого робочого дня. Але через 15 хвилин у потрібному місці стояли три наші швидкі, і знову почалася робота. Важка, але важлива. Адже ці пацієнти дуже вразливі, незахищені, як діти. О 23-ій годині ми впоралися і з цим завданням. Я не дуже пам'ятаю як «доповз» додому… Але вже о 3:55 наша розвідка «принесла» координати нового «прильоту», а отже оперативний штаб знову починає роботу…» - розповідає пан Аркадій.

Враховуючи, що Миколаївщину обстрілювали мало не щодня протягом дев’яти місяців, можна собі лише уявити навантаження на цих людей… На запитання, звідки бере сили на все це, мій співрозмовник відповідає: «Ймовірно, це якийсь замкнутий процес. Я беру їх там же, де й залишаю. У людей».

Певною мірою «розвантажитись» йому допомагають книги, бо має свою хорошу бібліотеку. Але оскільки часу на читання дуже мало, то захопився коротким жанром – притчами. Найцікавіші з них можна прочитати на його сторінці у Фейсбуці. Вони повчальні, несуть глибоке моральне навантаження, змушують задуматися над тими чи іншими вчинками, отримати відповіді на злободенні питання.

НАГОДУВАТИ, ЗІГРІТИ, ПІДВЕЗТИ

Робота на зруйнованих та пошкоджених обстрілами будівлях - один із найважчих та найбільш екстремальних напрямів діяльності Миколаївської обласної організації Товариства Червоного Хреста. Та є й інші, може, не такі небезпечні, але теж важливі.

Один із них — забезпечення гарячими обідами найменш захищених верств населення. “Кілька місяців тому американська організація World Central Kitchen (WCK) зайшла до Миколаєва, щоб годувати людей гарячою їжею. Ми з ними партнери. Вони готують – ми розповсюджуємо. І будемо це робити, поки буде потрібно. Я не знаю їхньої повної програми, але лише те, що розповсюджується за допомогою Червоного Хреста – це одна тисяча обідів щоденно”, - інформує Дабагян.

Ще один напрям — продовольчі набори. За цей час обласна організація ТЧХУ видала їх миколаївцям близько 3 мільйонів і продовжує це робити. Серед отримувачів - ВПО, багатодітні родини, інваліди.

Щоденне транспортування маломобільних пацієнтів - ще один із напрямків роботи оперативного штабу, який реалізується спільно з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. «Привезли мешканця області на лікування до обласної лікарні, іншого доправили додому, ще чотирьох розвезли за різними локаціями. Це наша щоденна праця. Є і приємні події, скажімо, зустріли молоду маму з пологового будинку та доправили її додому в один із віддавлених районів міста», - розповідає пан Аркадій.

А після деокупації населених пунктів Миколаївщини працівникам Червоного Хреста ще додалося роботи – вони повезли у звільнені села гуманітарну допомогу, допомагають з евакуацією.

Під час бесіди ми не могли не зачепити і досить резонансну на сьогодні тему непростих відносин України з Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ). Адже останнім часом саме з нашої країни лунала критика на його адресу. «На жаль, триває гібридна війна, комусь хочеться посварити нас з МКЧХ. У певний момент український народ піддався на ці провокації, але я не раджу псувати з ними стосунки. Адже Міжнародний комітет Червоного Хреста - найбільша гуманітарна організація у світі, а ми не Сполучені Штати Америки…», - коментує Дабагян.

На його думку, дехто зараз помилково думає, що нинішня війна в Україні - це щось особливе, чого раніше ні з ким не траплялося. Насправді війни завжди були і будуть. Бо люди, на жаль, ще не можуть навчитися жити в мирі та спокої. На його думку, кожен українець має відповідати за себе і за країну, зокрема і тоді, коли обирає владу або взагалі не ходить на вибори. Робити це треба обдумано, щоб потім не пошкодувати. Бо історія вчить: якщо ти слабкий – тебе будуть бити завжди, адже така людська природа.

«Я відчуваю особисту відповідальність за те, що у нас розпочалася війна, і тому зараз займаюся тим, чим займаюся. Тому пропоную кожному українцю брати на себе відповідальність. Адже саме ми колись заплющували очі на те, кого обирали до влади. Нам було байдуже, що хтось краде, бере хабарі, робить інші непристойні вчинки. Ми просто жили, їли, пили… А в цей час за нами пильно спостерігали, дивилися, як ми ставали слабшими. А діждавшись слушного моменту, розпочали повномасштабне вторгнення. путін – це зло, але воно зайшло до нас тоді, коли все для цього було готове», - переконаний пан Аркадій.

…Війна триває, ворог постійно змінює тактику, прийшли холоди, почастішали блекаути. Це додає роботи і працівникам ЧХ, адже різко збільшується кількість тих, кому потрібна підтримка.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото зі сторінки Аркадія Дабагяна у Фейсбуці