Жінки, що відродилися з попелу війни

 На Закарпатті фотохудожниця Дар'я Бедернічек втілила проєкт, в якому вимушені переселенки постали в образах жінок епохи Ренесансу

Від них неможливо відірвати очей. Ці півтони-півтіні, одухотворені і змучені обличчя жінок... Різних за віком: молодих мам, літніх, бальзаківського віку та ще дівчаток... Але ти дивишся на них усіх і бачиш одне - що вони прекрасні. За їхніми оголеними плечима - важкий досвід війни, та об'єктив Дар’ї Бедернічек зафіксував лише їхню силу і красу.

“Вони як міфічний птах Фенікс, вони — утілення цього птаха, - каже фотохудожниця, - тому й ідея була працювати саме з образами епохи Відродження. Ці жінки відродилися або роблять це просто зараз. І своїм прикладом дають шанс на відродження усім нам в Україні”.

НАДІЯ НА ВІДРОДЖЕННЯ - ТОЧКА ОПОРИ

Проєкт Дар'ї “розКАЖИ”, результатом якого стала фотовиставка з портретами жінок - внутрішніх переселенок, відбувався в рамках артрезиденції “Аура міста”. Цю резиденцію за грантовим проєктом, що впроваджується за дорученням уряду Німеччини, у Сваляві цьогоріч започаткували жінки зі Старобільська. Через війну вони опинилися у закарпатському містечку і тепер запрошують сюди митців, аби відрефлексувати, спробувати пережити разом усе те, із чим кожній довелося зіткнутися наодинці з початку російського вторгнення.

- Я працювала в цій резиденції у жовтні. Організаторка Оксана Очкурова — із тих, кого називають переселенцями вдруге. У 2014-му вона виїхала з колишнього Стаханова (зараз Кадіївка) до Старобільська, а цьогоріч - уже на Ужгород. У Сваляві зупинилися переночувати, та тут і залишилися. Дівчата творчі, волонтерять, збирають посилки та пересилають їх на Старобільськ, керують допомогою переселенцям з Луганщини, створили артрезиденцію. У її рамках започаткували проєкт фототерапії, сконтактували зі мною. Очевидно, зацікавив мій стиль — я прагну докопатися до суті людини, яку знімаю. Хочу показати її такою, як вона є, коли кличе свою маму, а не коли знімає селфі для соцмереж, - розповідає Дар'я.

Каже, що вибрала зйомку в стилі живопису епохи Відродження, бо для неї це якось було само собою зрозуміло: у нас усіх забрали землю з-під ніг, і тому нам важко. Але зараз точкою опори може бути надія на відродження, на те, що точно все у нас буде після Перемоги, що Україна відродиться, як Фенікс.

ПІД ЧАС ЗЙОМКИ МОДЕЛЬ ОТРИМАЛА СМС, ЩО ЇЇ ДІМ ЗРУЙНОВАНО

Дар’я розказує, що цей проєкт став для неї викликом як для фотографа.

- По-перше, це напруга від роботи — ми працювали від 10 ранку до 10 вечора. А по-друге, тобі треба за визначений для кожної моделі час дати їй зрозуміти, що тобі можна відкритися, що ти — безпечна, що тебе не варто боятися. І ще — самій зрозуміти модель, яку знімаєш, щоб зуміти показати її, справжню. Ми в тій кімнаті усі були травмовані, війна у кожному із нас щось надломила. До мене в студію прийшли абсолютно різні жінки: власниця бізнесу зі столиці, головна інженерка з Енергодару, касирка з супермаркету... Із жодною з них ми не були знайомі. Але всі вони хотіли, аби їх почули, — а я прагнула саме почути і зрозуміти їх. Це і стало запорукою успіху, - каже фотограф.

Технічно, розповідає Дар'я, виглядало все так: їй дали приміщення, вона привезла із собою світло, апаратуру, реквізит, дівчата склали чергу і — почали.

- Я не знала нічого про жодну із героїнь — але мала фрази-заготовки, щоб розговорити їх. Утім, коли перші жінки почали розказувати свої історії, я зрозуміла, що заготовки тут не працюють. Бо ці люди несуть свої історії, непідйомні, неперетравлені, вагою з цілу планету. Тому я просто щиро з ними розмовляла. Це і спрацювало.

Під час однієї зі зйомок, згадує фотограф, були дві жінки, мама і донька. Їх неможливо було розворушити, і раптом одній на телефон прийшла смс: сусіди повідомили, що “прилетіло” щойно в їхній будинок і його більше нема.

- Вона мені це розповіла - і ми зробили кадр. Жінка, яка втратила все. І вона йде на артзйомку. Потім на акторський тренінг... Тобто вона з усіх сил намагається це все пережити. Вона просто суперменка! Це вже про Перемогу, - вважає Бедернічек.

Цікавлюся у фотографки, чому вона часом обирала для жінок оголені образи.

- Я загалом більшою мірою працюю з оголеною натурою, це переважно тому, що я не вмію одягати людей. І якщо на зйомку приходить хтось затягнутий в невідповідний одяг, котрий не те що не прикрашає, а навпаки, псує людину, – мені простіше стягти те, що є, ніж одягнути. Також треба сказати, що оголене плече чи натура у мене в проєктах – це про природність, а не про сексуальність. Ти на фото така, якою прокидаєшся вранці. Мені здається, що в цьому проєкті воно спрацювало. Нам потрібно було перезавантажити цих жінок. Треба було, щоб після зйомки людина вийшла інакшою. Щоб це дало їм моральний харч, - каже Дар’я Бедернічек.

ЩО ЗАБИРАЄ І ЩО ДАЄ ВІЙНА

Дар'я переказує кілька історій про своїх моделей — їх згодом включили до календаря, який видали після зйомки проєкту “розКАЖИ”. Календар, до речі, можна придбати, гроші перераховують на один із підрозділів ЗСУ, які звільняють зараз Луганську область.

Волонтерка, державна службовиця із Старобільська розказує, що її найбільший біль — це розлука із батьками, мучить невідомість щодо них. Війна забрала у неї відчуття дому, життя, в якому було комфортно. Але водночас навчила цінувати те, що має — бо раніше це сприймалося як даність.

- Я усвідомила: потрібно жити сьогодні, без планів на потім. Жити з розумінням, що будь-якої миті життя може змінитись. «Буде колись»… А його може й не бути. То чого ж я важливі речі відкладаю на потім? Ось на якій думці я себе спіймала. І тепер я хочу не «колись», а «зараз». Не відтерміновуючи, - розповіла Марина.

Анастасія зі Старобільска каже, що у неї війна забрала нормальний сон і дім.

- Я сумую за своїм робочим столом. І за порядком. І за книжками. Війна навчила, де б я не була, почувати себе у відрядженні. Наразі це мій внутрішній стан. Цінувати друзів. Цінувати кожен день свого життя. А ще - починати ранок з подяки за все, що маю. Але головне – ніколи не здаватися, - каже жінка.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Єлизавета з Балаклії готувалася стати мамою. Війна забрала в неї спокій і відчуття безпеки. І мрії, пов’язані з домашнім затишком, бо ж хотілося народити дитину в рідному місті і гуляти з нею в тамтешньому парку. Ще вночі 23 лютого вони з чоловіком везли з Харкова все необхідне для того, щоб облаштувати дитячу, вивантажували покупки… А через два тижні їхали з друзями в напрямку Дніпра, згодом на Буковину, потім на Закарпаття… А рідне місто було окуповане.

- Донька народилася в Мукачеві 1 вересня. Війна мене ще сильніше укріпила у вірі. Через війну якісь речі відійшли на другий план – те саме бажання облаштувати кімнату, наприклад… Війна дала мені знайомство з багатьма людьми. І ці люди нам дали все. Нам завжди було куди їхати, і ми завжди знали, що нас приймуть. Задумуючись над цим, усвідомлюю: мені особисто події останніх місяців дали навіть більше, ніж забрали… Так, у момент народження дитини поруч зі мною не було бабусь, дідусів, і я була далеко від рідного міста. Але ж попри це - усі мої близькі живі і неушкоджені. І я ще більше навчилася цінувати й поважати свою країну, - ділиться Єлизавета.

Юлія з Кадіївки каже, що у неї війна забрала здатність бачити перспективи. А ще - можливість бачити маму. Дитячі спогади в дочки, дитинство в сина; життя, здоров’я і свободу в друзів. І те, про що навіть не скажеш уголос.

- Війна навчила хворобливо радіти з того, що я жива і що живі близькі. Святкувати другий день народження. Цінувати можливість жити під своїм прапором та людей, які цінують цю можливість так само. Нічого не планувати на велику перспективу. І ненавидіти, - каже Юлія.

ПІСЛЯ ПРОЄКТУ БОЛІЛО НАВІТЬ ВОЛОССЯ НА ГОЛОВІ

Дар'я Бедернічек каже, що важко уявити, як проєкт вийшов таким — адже у звичайному житті вона працює за схемою “одна модель на один день”, а то був просто вир якийсь.

- Така от іронія долі — перед війною я почала вчити психологію, мені це потрібно було для роботи. Адже фотограф від психолога відрізняється хіба тим, що має техніку. Але я так і не завершила навчання — почалася війна. Я по життю доволі емпатична особистість. Але після цих зйомок мені потрібно було на деякий час закритися і перетравити все самій. Це мій такий механізм відновлення. Мені здавалося, що боліло все тіло, фізично – навіть волосся на голові, - каже Дар'я.

Штука в тому, говорить вона, що для фотографів є так зване “правило вампіра”. Вампіри ж не відображаються у дзеркалах — і тебе на зйомці "не повинно бути", маєш слугувати підтримуючою тінню. Це також спрацювало у проєкті.

- Щоб пояснити, розкажу на прикладі. Я маю арахнофобію (страх павуків — ред.), і тут до мене на зйомку приходить жінка з донечкою чотирьох років, і в малої в руках величезний павук. Я і так, і сяк прошу дитину його відкласти, а вона ні в яку. Виявилося, що цього павука їй подарував татко, а татко зараз на фронті. Ну то ми просто фотографувалися з тим величезним павуком — та й по всьому, - сміється фотографка.

ВОНИ ЗМОГЛИ ВІДРОДИТИСЯ, І КРАЇНА ТЕЖ ЗМОЖЕ

Загалом, каже Дар'я, до виставки змогли представити 33 роботи.

- Це красива, символічна цифра, і вона також і про Відродження, і про безперервність. І ще такий факт: героїні себе побачили на тих фото вже на виставці у Сваляві. Більшість жінок були вражені, мовляв, оце дійсно я так виглядаю?! Там організували аукціон — і касирка із супермаркету, звичайна жінка, яких мільйони, сказала: “І що, хтось незнайомий просто отак захотів мати у себе мій портрет?!” Як на мене, це природно, тому що ця незнайомка для нього — приклад, свідчення незламності. Бо ці жінки тікали під бомбами, вивозили дітей, хворих батьків, інсулінозалежних родичів та вісім котів... Вивезти, зачепитися на новому місці, мати силу щоранку вставати з ліжка далеко від дому... Таке зможе не кожен. А тут — ти дивишся на них, і маєш віру, що ось перед тобою людина, яка змогла. Значить, і в тебе вийде. І в країни вийде. У нас у всіх вийде. Відродитися.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото з архіву Дар'ї Бедернічек