Очікування з полону: час, який не лікує

Родина з села Антонівка на Миколаївщині вже майже 9 місяців сподівається на повернення з російського полону трьох своїх близьких

За час новорічно-різдвяних свят близько двох сотень українських військовослужбовців і цивільних повернулися з російського полону за процедурою обміну. Навряд чи можна словами описати ті емоції, які пережили рідні, коли знову змогли обійняти своїх найдорожчих. На жаль, таке новорічне диво прийшло не до кожного з тих, хто його чекав. Багато наших хлопців і дівчат досі перебувають у полоні росіян.

Пані Лілія з села Антонівка Баштанського (колишнього Новобузького) району Миколаївщини теж з неабияким хвилюванням очікувала на цю подію. Для неї вкотре зажевріла надія. Адже ця молода жінка разом з мамою та невісткою ось уже майже 9 місяців очікує з полону відразу трьох близьких людей - свого чоловіка, батька і рідного брата. Всі вони без вагань у перший же день повномасштабної російської агресії пішли захищати Батьківщину.

Чоловік Лілії Олександр Шепеля і батько Геннадій Уйманов служили в 79 десантно-штурмовій бригаді, обороняли Донеччину. Саме звідти Олександр зателефонував дружині востаннє. Це було 25 квітня минулого року. Розмову перервали звуки вибухів. Більше вона його не чула.

Брат Євгеній Уйманов був мобілізований до складу 36 бригади морської піхоти, яка захищала Маріуполь. Звідти він один лише раз зв’язався з рідними, щоб повідомити, що у нього все гаразд.

ПРО ТЕ, ЩО РІДНІ У ПОЛОНІ, ДІЗНАЛИСЯ З ІНТЕРНЕТУ

Це була звичайна сільська родина, яка працювала на землі, будувала плани на майбутнє. Але її життя, як і багатьох інших, зруйнувала ця жахлива війна.

Коханий Лілії родом з Донеччини, молоді люди познайомилася через інтернет ще у 2017 році. Тривалий час спілкувалися, зустрічалися, а згодом одружилися і оселилися на Миколаївщині. 34-річний Олександр до російського вторгнення працював у місцевому фермерському господарстві. Молода родина планувала навесні 2022 року переїхати до Миколаєва. Відкладали кошти на переїзд, підшукували роботу… Але не судилося.

«24 лютого, я, як завжди, десь після 4 ранку вивела прогуляти свого песика. Вийшла надвір і почула над головою ревіння літаків. Забігла до хати, розбудила чоловіка, відкрила інтернет і побачила, що почалася війна. Мій чоловік та 57-річний батько разом з багатьма іншими односельцями не стали очікувати повісток, а в той же день поїхали до військкомату. Одразу ж пройшли медогляд і ще звідти зателефонували, щоб ми збирали їх на війну. У село заїхали лише на годину, щоб попрощатися і взяти необхідні речі», - пригадує той страшний для всіх день жінка.

За її словами, того же вечора, 24 лютого, чоловіка і батька розподілили на службу до 79-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку, приблизно півтора місяці їх підрозділ захищав Миколаїв. Свій перший бій вони прийняли біля села Калинівка, на Снігурівському напрямку.

- Пам’ятаєте, на місцевих ТГ-каналах багато показували перших полонених росіян. Їх привезли до Меморіалу Ольшанців у Миколаєві. То наші чоловіки брали участь в бойовій операції з їх захоплення, - каже моя співрозмовниця.

Вона зазначає, що чула їх рідко, бо вже тоді були проблеми зі зв’язком і їм ніде було заряджати телефони. Але місцеві жителі дуже допомагали воїнам, возили на передову домашню гарячу їжу, теплий одяг, ковдри, подушки, деревину та багато чого іншого. Там підрозділ перебував приблизно до середини квітня, а тоді його перекинули на Донеччину. Певний час нічого не було відомо. Але десь в 20-х числах квітня чоловік зв’язався з Лілею по роумінгу і повідомив, що вони вже на місці і готуються виконувати бойові завдання.

- Після того він подзвонив ще лише один раз, 25 квітня, щоб попрощатися. Так і сказав, щоб ми були готові до всього, бо ситуація дуже складана і все може бути. Я спитала за батька, він відповів, що той живий і воює десь неподалік, але зв’язатися з нами не може. Нашу розмову перервав сильний вибух… Після того я вже не змогла йому додзвонитися, хоча намагалася робити це цілу ніч, але зв’язку не було, - каже моя співрозмовниця.

А невдовзі їй зателефонували знайомі і повідомили, що бачили відео, на якому видно, що їхніх рідних росіяни взяли у полон.

- Я перерила всю мережу і теж знайшла це відео на одному з російських телеграм-каналів. Там було 14 хлопців, серед яких мій чоловік і батько. Вони стояли шеренгою і називали свої прізвища й імена. Потім я бачила їх і на інших ворожих ресурсах, останній раз це було 4 травня. На тому відео мій чоловік сказав, що він військовослужбовець і знаходиться у полоні з 25 квітня, - продовжує розповідь Лілія.

Схожа історія сталася і з її братом, 37-річним Євгенієм Уймановим. У мирному житті він був будівельником, але також в перший день війни разом зі своїм тестем Аркадієм пішов до військкомату у сусідній Баштанці, де мешкала його родина. На службу потрапив в 36 бригаду морської піхоти.

- 28 лютого подзвонив нам і сказав, що він у Новотроїцькому на Донеччині, поблизу Волновахи. Згодом ми дізналися, що вони захищали Маріуполь. Потім був ще один дзвінок вночі 17 березня. Женя сказав, що живий-здоровий, поговорив трохи з сином. Щоб зв’язатися з нами, він вилазив на дах багатоповерхівки... А далі – тиша.

Я днями й ночами сиділа в інтернеті, шукала бодай якусь звістку. І одного разу таки знайшла відео з нашими морпіхами, яких взяли в полон біля заводу Ілліча (Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча – автор). Якість була поганенька, але я впізнала серед них свого брата, а потім разом з родиною ми в цьому ще раз пересвідчилися. Він був одягнений у домашню куртку і з наплічником, який взяв у сина, йдучи на війну, - розповідає жінка.

Наступні півтора місяці про брата нічого не було відомо. І лише згодом Лілія в інтернеті знайшла фото полоненого з табличкою, на якій було написано прізвище і дату народження. І хоч чоловік був дуже змарнілим, у брудному одязі, зарослий, але рідні переконалися, що це Євген. Доля його тестя Аркадія досі залишається невідомою, жодної інформації про нього рідні не знайшли, тому він числиться зниклим безвісти.

ЛИСТИ З ПОЛОНУ

Звичайно, сам факт потрапляння у полон рідних людей – величезне випробування для сім’ї. Але коли до цього ще й наштовхуєшся на стіну невизначеності, розпач лише посилюється. Попри те, що чоловіки числяться в реєстрі оборонців України, досі немає офіційного підтвердження з боку рф, що вони у полоні. А без цього марно очікувати, що їх внесуть до списків на обмін.

Зрозуміло, що, дізнавшись про їхню долю, Лілія разом з мамою та дружиною брата насамперед звернулися до командування військових частини, де служили чоловіки. Але там відповіли, що ні серед полонених, ні серед загиблих, ні серед живих вони не числяться, тому вважаються безвісти зниклими.

- Я почала наполягати, щоб вони подивилися відео, яке я знайшла, і готова була його переслати будь-куди. Там зрештою погодилися, і я переслала все, що знайшла. Мені відповіли, що будуть з’ясовувати достовірність цих матеріалів. Але йшов час і нічого не відбувалося. Тому ми почали звертатися в різні інстанції: на номери гарячих ліній, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, у Червоний Хрест, контактний центр СБУ, Офіс Президента, Міністерство оборони... Писали навіть в ООН, заповнювали купу анкет, відповідали на низку питань. На це все пішло понад місяць часу, бо доводилося десятки разів набирати одні й ті ж номери, адже важко було додзвонитися… Ми також викликали поліцію, написали заяви про зникнення, здали ДНК на аналіз і таке інше, - пригадує Лілія.

Жінки шукали інформацію і в соцмережах, і у родичів тих, хто також знаходилися в полоні. Звідти дізналися, що з військової частини мають надіслати офіційні сповіщення, де буде вказана інформація про долю їх чоловіків. І знову довелося пройти через безліч бюрократичних процедур і нелегких розмов, які лише додавали розпачу. На тому кінці дроту відповідали, що бригада веде важкі бої і займатися їхнім питанням просто ніколи і нікому. 

- З великою тратою часу і нервів ми таки добилися нормальних сповіщень. Але там чомусь стояла дата потрапляння у полон 28 квітня, і досі я не можу добитися, чому саме це число… Кажуть, що йшли важкі бої, не до формальностей було. Я все розумію, але і нам це важко психологічно і морально. Ми очікували, що не самі шукатимемо інформацію по крупинках, а відповідальні особи розкажуть нам, що саме сталося з рідними, - каже Лілія.

Мама Лілії, пані Ганна, працює вчителькою української мови та літератури у місцевій школі. Вони з донькою намагаються брати участь в акціях на підтримку військовополонених, бо вважають, що на цю проблему потрібно звертати більше уваги. Адже, на їх думку, мешканці мирних міст і сіл мають не забувати, якою ціною вони спокійно сплять ночами.

- Проблема в тому, що першими нам ніхто не телефонує і нічого не розповідає. Служби й організації, які покликані займатися цими питаннями, лише відповідають на наші звернення, і то не завжди. Бувало, що наші листи лежали на пошті тижнями. Нерідко чули стандартну відповідь: «Ви ж розумієте, що ми воюємо, а таких випадків як ваш, багато». Це дуже прикро, - ділиться наболілим дружина полоненого Геннадія Уйманова.

Обидві жінки кажуть, що на всі свої звернення отримують стандартну відповідь: попри наявність певних фото і відеоматеріалів, росіяни офіційно не підтверджують факт перебування їхніх рідних у полоні. А без цього провести обмін неможливо.

Тим часом родина вже двічі отримали листи від Геннадія. Щоправда, вони більше схожі на записки, написані під диктовку. Мовляв, «живий, здоровий, годують тричі на день, сумую за рідними і дуже сподіваюся на обмін». Перший лист надійшов у кінці серпня, другий - у вересні минулого року. Дружина і донька впевнені, що це писав саме він, адже добре знають його почерк із «закарлючками».

Але навіть ці листи не вважаються офіційним підтвердженням того, що чоловік перебуває в полоні.

РОДИНАМ ПОЛОНЕНИХ БРАКУЄ УВАГИ

- Може, якби нам хоч трохи підказували, що маємо робити, то справа пішла б швидше. А так виходить, що організації, які створені для пошуку полонених, чекають дій тільки від нас. Вони просять надавати їм всю інформацію, яку ми знайдемо, і накопичують її. А самі нічого нового за майже 9 місяців нам не повідомили, - скаржиться Лілія.

На брак комунікації з офіційними установами нарікають й інші жінки, які чекають з полону своїх рідних. Вони кажуть, що навіть на акцію на підтримку військовополонених та безвісти зниклих, яка пройшла нещодавно у Миколаєві, ніхто з офіційних осіб міста та області так і не з’явився. До слова, пересічні мешканці також практично проігнорували її, підтримати жінок прийшли лише одиниці. Зрозуміло, що такі питання поза компетенцією місцевої влади. Проте навіть звичайна людська підтримка і добре слово тут були б не зайвими.

На думку організаторки акції Альони Катран, нашому суспільству, представникам влади та міжнародних організацій потрібно постійно нагадувати про те, що така проблема існує і потребує більших зусиль заради порятунку наших героїчних хлопців і дівчат.

- Подібні акції є своєрідною підтримкою родин військовополонених, які мають обмаль інформації про своїх рідних. Тому ми також просимо відповідальних осіб більше працювати над налагоджуванням контактів між полоненими і членами їх сімей. Адже ми живемо в час розвитку інформаційних технологій, і можливостей для зв’язку є багато. Тому ми закликаємо і нашу владу, і міжнародну спільноту сприяти осучасненню гуманітарного права, - зазначає Катран. 

Без сумніву, у командування військових частин наразі інші пріоритети, вони, в першу чергу, виконують бойові завдання. Але ж в країні створені відповідні тилові структури, які займаються проблемами полонених. І, схоже, в питаннях комунікації вони недопрацьовують.

Побутує думка, що час лікує від душевних ран. Але ті, хто вже багато днів і ночей нічого не знають про долю своїх близьких, із цим не погоджуються. Кажуть, що більше проходить часу, то більше болить.

- Цьогоріч вперше за останні понад 30 років у нас не було на Новий рік ялинки. Цим завжди займався тато, бо він дуже любить новорічно-різдвяні свята. До війни працював завгоспом в місцевому психоневрологічному інтернаті. Вже 19 грудня у нас стояла ялинка, яку тато сам вибирав. Але я ні на мить не сумніваюся, що у нас ще буде і ялинка, і свято, яке ми проведемо усі разом. Я не дозволяю собі плакати. Коли це все сталося, я сказала: ніяких сліз, коли хлопці повернуться - тоді і наплачемося, - ділиться особистим Лілія. 

При цьому вона не приховує, що дружина її брата більш емоційна і часто дає волю сльозам. Можливо, ще й через те, що кожен день бачить, як їхній 17-річний син Сашко чекає з полону батька. Хлопцю не вистачає тата, до якого був дуже прив’язаний. При цьому він твердо вірить, що той неодмінно повернеться. Сашко каже, що носить батькові речі, щоб бути до нього ближче. Він також забрав ключі від автомобіля і заявив, що ніхто не буде їздити, допоки тато не повернеться.

А ще Лілія каже, що досі не зняла з картки чоловіка, куди приходить його зарплата, жодної копійки. Рука не підіймається, бо які ще випробування очікують на родину в майбутньому, наразі спрогнозувати важко. При цьому вірить, що настане час - і вони разом зі своїм коханим витратять ці гроші на якісь приємні речі. Дуже хочеться вірити, що так воно і буде!

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото з архіву родини