Роман Власенко, голова Сєверодонецької райдержадміністрації

Війна розкидала по світу не тільки пересічних мешканців Луганщини, але й керівників її адміністрацій. Правда, остання категорія за межі України не виїжджала, але зустрітися з ким-небудь з них практично нереально, оскільки до звичних їхніх функцій додались нові – від створення гуманітарних хабів по всій країні до опікування «своїми» військовими підрозділами. Аж тут у Києві днями зібрався круглий стіл з нетривіальною назвою «Громади нам раді? Локація Україна». Тож кореспондентові Укрінформу і пощастило поговорити з головою Сєверодонецької райдержадміністрації Романом Власенком.

НАВАЛА

Сєверодонецький район якщо не найбільший за площею в області, то найбільш щільно заселений. Був. Тут розташовані найбільші (до 24 лютого минулого року) міста: Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Кремінна, Попасна... До речі, до початку широкомасштабної російської агресії резиденцією глави району була саме Попасна.

- Ви попаснянин?

- Так. І родом з Попасної, і навчався, і працював, і першу адміністрацію пройшов знизу доверху. Зараз – голова Сєверодонецької райдержадміністрації.

- Як ви вибирались з Попасної?

- Після 24 лютого я тиждень там знаходився. Потім Гайдай призначив мене координувати роботу по Рубіжному, тому що міська влада самоусунулась і зникла. Заступники поїхали, міський голова зник, апарат не працював. Потрібно було координувати роботу по обороні міста, по евакуації, по доставці гуманітарної допомоги. Я безпосередньо десь тиждень був у самому Рубіжному. А потім… У центральну частину вони вже зайшли – ми втратили той тиждень, поки не було координації дій влади. Після цього я місяць перебував у Білогорівці на базі Попаснянського водоканалу. Звідти ми організовували евакуацію людей з Рубіжного і доставку туди гуманітарної допомоги. Це вже стосувалось переважно Південного кварталу міста. Виїхав я в Дніпро вже 25 квітня.

- От зараз тут проходить круглий стіл на тему інтеграції ВПО і громад, що їх приймають. Ви в цій назві не відчуваєте певного дисонансу? Спочатку людей інтегрують – а як потім їх повертати назад? Ще один болісний процес.

- Тут можна по різному розуміти це слово. Тому я тут особливих проблем не вбачаю. Просто, думаю, це більше красива назва, щоб проєкт переміг у грантовому конкурсі. Але те, що тут цікаві і важливі питання порушуються, я згоден підтримати.

- Судячи з інформації, яка потрапляє в ЗМІ та в соцмережі, гуманітарні хаби для переселенців створюють і опікуються ними керівники громад…

- І я теж цим займаюсь.

- Безпосередньо – чи здійснюєте загальне керівництво?

- Я створював хаби в Івано-Франківську і в Чернівцях; відповідаю за них і сьогодні. Коли Луганщина була повністю окупована – це відбулось десь наприкінці червня – в нас відкрились пару хабів у Дніпрі. Ми вийшли з пропозицією до начальника Луганської обласної військової адміністрації Сергія Гайдая відкривати хаби по всій Україні – у нас же переселенці не лише в Дніпрі оселились.

ВИБІР ЛОКАЦІЇ

- Чому Івано-Франківськ?

- З одного боку, з точки зору безпеки, з іншого – щоб з родиною об’єднатись. На той час моя родина жила окремо від мене на Закарпатті. Ми переїхали в Івано-Франківськ, почали організовувати там роботу хабу, і вже у серпні він запрацював.

- Принцип організації хабів: за які кошти вони створюються і надають допомогу? За рахунок обласного бюджету, чи, може, бюджетів громад?

- Скажу зараз про себе і про свій Івано-Франківський хаб. Жодної бюджетної копійки ми на нього не витрачаємо, крім заробітної плати працівників, які й так працюють в адміністрації. Тобто ми не створювали якусь юридичну особу та додаткових робочих місць. Ми просто людей, які працюють у хабі, вивели з простою. У нас є меморандум про співпрацю з Івано-Франківською міською радою. Вони надали нам приміщення; ПРООН закупив нам обладнання – столи, стільці, комп’ютери. МОМ – Міжнародна організація з питань міграції, теж ООНівська інституція – зробила ремонт. Допомогу надає або обласна адміністрація, або міжнародні донори. Там ведуть прийом лікарі – у нас лікар з Кремінної приймає і є два лікаря з Лисичанська. У нас працює обласна служба зайнятості – надає консультації. Міжнародні наші партнери надають правову допомогу. Працівники УСЗН (Управління соціального захисту населення — ред.) можуть надати консультацію з соціальних питань. Тобто надаємо достатньо масштабний спектр послуг.

- Бачив на вашій сторінці в ФБ подяку Браяну Мілаковськи, який перед навалою очолював представництво USAID в області. Де він зараз працює?

- Він зараз знаходиться за кордоном, а працює, як і раніше, в USAID. Але я не за це йому дякував, а за те, що він допомагає з-за кордону і мені, і через мене Збройним силам України. Браян Мілаковськи – один із перших, хто фінансував, знову ж таки, не державну, а волонтерську евакуацію з Донеччини. Тобто він фінансував «Восток-SOS», релігійну організацію «Ангели спасіння». За рахунок, у тому числі, його коштів – він збирав донати й передавав сюди, ми евакуювали з Луганщини людей. І з Донеччини теж.

- Ви й самі багато займаєтесь волонтерством…

- Ну, це ж, серед іншого, Браян раз на тиждень, або на місяць, надає певні гроші. Частину грошей ми збираємо самі фандрайзингом. Обладнання нам надають волонтерські центри. Почалося це ще з Луганщини, коли ми перебували в Білогорівці. До нас звернулась наша тероборона: мовляв, їм має прийти якась допомога, а їм нема де вивантажити, та й часу немає, бо вони виконують бойове завдання. І ми в себе в Білогорівці організували таку перевалочну базу і для цивільних вантажів, і для військових. Там же почали співпрацю з деякими волонтерськими організаціями, які опікувались військовими і започаткували допомогу військовим. Коли ми вже виїхали сюди, співпрацювали з волонтерами гурту «Антитіла», з львівським центром волонтерства й захисту «Львівська народна самооборона», «Справа Кульпінга» з Закарпаття (теж закордонна релігійна організація) і таке інше.

ПЕРЕДОВА І ЧОТИРИ НАПРЯМКИ

- Ми, приблизно, розуміємо потреби хлопців на передовій, опікуємось нашою теробороною луганською, нашими прикордонниками, допомагаємо 54-ці, яка зараз тримає оборону від Білогорівки до Соледару. Ну, і хлопцям нашої Сєвєродонецької бригади теж намагаємось допомагати. Такі в нас чотири напрямки. Останній «Mavic» (потужний флагманський дрон для спостереження за полем бою – ред.) ми в «Луганськ-1» привезли. Умовно кажучи, я його просто привіз зі Львова в Краматорськ і віддав. А насправді це була робота на два місяці. Хлопці оголошували збір коштів, я готував документи для того, щоб втрапити в цей потік, щоб на нас там заклали чотири «Мавіки» на тероборону і один – на батальйон «Луганськ-1». І так ми намагаємось десь на два тижні мотатись на передову.

- Після загибелі командира батальйону Сергія Губанова якось нічого про «Луганськ-1» не чув. Де вони зараз?

- Там же, де й тероборона – на Сватівсько-Кремінському напрямку. І прикордонники… Практично всі ці сили, про яких я сказав, воюють від Соледару до Сватового.

- Ви не виїжджали в деокуповані села Луганщини?

- Ні, не був. У нас деокуповані села – це тільки Сватівський район. Білогорівка – Сєвєродонецького району, але там не залишилось мешканців. Я був у Лимані – найближче до Луганщини (і до Сєверодонецького району – ред.). Ми готуємось до повернення; готуємо матеріальний резерв, готуємось відкривати там щось на кшталт пунктів незламності. Готуємось надавати людям послуги, забезпечити їх гуманітарною допомогою, зв’язком, адмінпослугами. До цього ми готуємось.

- Це ж у Білогорівці наші погромили танкові колони росіян?

- Так, але мене в той час там уже не було. Це сталося наприкінці травня. Рубіжне захопили 2 травня, Попасну 8-го, а ми виїхали 25 квітня. Останнім тижнем я опікувався тільки Рубіжним, а до нього вже доступу не було. І коли евакуація припинилась, уже не було сенсу залишатись у Білогорівці.

- Ви займаєтесь релокацією підприємств?

- Безпосередньо – ні. Цим опікувались міністерство й обласна адміністрація. Ми були як передаточна ланка. До мене зверталась Рубіжанська панчішна мануфактура, але на той час вже запізно – Рубіжне ми вже втратили. Те, що вони релокувались у Львів, практично з нуля все зроблено. Те ж саме – всі решта. От дивіться – на той момент мова йшла про те, що допоможе Укрзалізниця або Укрпошта переправити товари, обладнання тощо. Але в нас це настільки швидко відбулось, що ніхто так і не зміг цим скористатись. А зараз процес релокації означає надання якоїсь фінансової підтримки, донорської допомоги. Той же самий Мілаковськи, у рамках роботи USAID, допомагав тій же самій панчішній мануфактурі відновити виробництво вже на Львівщині. Плюс є державна програма підтримки бізнесу, де можна взяти безпроцентний кредит і таке інше, але цим опікуються структури, які стоять «над нами» в адміністративній вертикалі. На Франківщині я не знаю ніякого луганського бізнесу.

ПРО РУЇНИ – В МІСТАХ І В ДУШАХ

- У вас є інформація, що коїться в Попасній?

- Ну, вона більше з третіх вуст. Але з роликів, із фотографій є розуміння, що місто дуже поруйноване, особливо та частина, що ближче до Первомайська. Думаю, більш-менш вціліле є на мікрорайоні ВРЗ (Попаснянського вагоно-ремонтного заводу – ред.), де менше всього бойових дій було. Є інформація, що там проживає близько трьохсот людей (з довоєнних 20 тисяч – ред.). Світла там немає, води немає, створений «пункт обогрева» з генератором, де можна зарядити телефон. Правда, зв’язку нема, але якщо вилізти на гору за містом… Всі управлінці знаходяться в Первомайську, звідти ж возять гуманітарну допомогу. А фактично Попасна – військова база.

- А Сєверодонецьк?

- У Сєвєродонецьку трішки краще. Там деінде відновили світло, газо-, водопостачання. Дуже багато зруйнованих будинків, але відносно менше, ніж у Попасній та Рубіжному. Певні відновлювані роботи проводились, але переважно ремонтували ті будинки, куди не треба було вкладати великі гроші. У більшості випадків будинки не відновлені, світло має, може, десять відсотків квартир. Потужностей, що приходять у місто, не вистачає на всі потреби. Була інформація, що намагались запустити опалення. Результатів не знаю, але відомо, що виявилося дуже багато поривів труб і батарей. Опалення в штатному режимі не працює.

У Рубіжному води, електрики й опалення немає, є тільки газ. Електроенергію намагалися пустити, але це вдалося лише в поодиноких випадках. Місто закрите на в’їзд-виїзд. Пощастило мікрорайонам 7-му та 8-му, збоку Кремінної. Вони постраждали дещо менше, ніж центральні райони. Південна частина в «нуль» зметена. Не працюють ні магазини, ані аптеки. Точніше, один-два магазини працюють з допомогою генераторів. Асортименту не вистачає, люди виживають лише за рахунок гуманітарної допомоги. Теж багато військових. Приблизно у всіх ситуація однакова. Дефіцит продуктів і ліків; медицини немає, самі військові шпиталі.

- Ви долею зрадників не цікавились?

- У мене більше інформації про попаснян. Знаю про депутатів міської ради. Один заступник голови райради зараз працює в Первомайській окупаційній адміністрації. Щодо мера Рубіжного Хортіва, то він зник ще в березні. Як тільки частину міста окупували, він з’явився в загарбників, присягнув їм на вірність. Підтримував збройні сили рф. Наскільки мені відомо, у всіх великих щойно окупованих містах ті призначені керівники не проживають – вони оселяються десь у Луганську та навколо, а на робочому місці з’являються наїздами. Це зрозуміло: реальна влада у військових, які мародерять, крадуть. Підозри ж усім зрадникам оголошені. Останній був Пахніц у Старобільську.

І ЗНОВУ ПРО ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

- Почув фразу під час обговорення: «За ВПО ходять гроші». Які гроші можуть ходити за біженцями? Державні?

- Тут треба розуміти дещо ширше. Безпосередня допомога, яку отримують переселенці – вона ж витрачається у приймаючих громадах. Наприклад, отримали ви свої дві тисячі – ви ж їх у громаді використаєте. Друге – освітня субвенція. Третя – субвенція медична. Якщо людина отримає послугу в приймаючій громаді, то кошти, виділені на цю людину, йдуть у медичний заклад, який у громаді цій знаходиться. Точно так і в освіті. Тобто такої критичної ситуації немає, але є певний дисбаланс, якщо громада заселена на сто відсотків – а ще й переселенці приїхали; підвищилось навантаження на комунальні структури – на воду, на газ… Але в більшості випадків громада особливо не потерпає. Той же Тернопіль, той же Івано-Франківськ. Вони забудовані так, що там тисячі порожніх квартир і досі стоять. Заїжджай – не хочу, але вартість велика.

Гадаю, основна проблема переселенців – це житло. Бо якщо ти хочеш – роботу знайдеш; усі послуги отримаєш. А от житло… Дуже багато зловживань. У Франківську нормальне житло можна винайняти від 10 тисяч гривень на місяць.

- А ви там оселились з якихось принципових міркувань? Чи тому, що там ваш хаб?

- Ну, я спочатку виїхав, потім хаб там організував… Я спочатку вибрав місто, дійсно. Утім, я вважаю, що мова йде про великі міста. У маленьких проблем із цим поменше, а переселенці місцевим громадам приносять більше плюсів, чим мінусів. Це раз. По-друге, чим далі на Західну Україну, тим більше туди виїжджали свідомо. Якщо взяти Дніпро, Запоріжжя – люди туди стихійно з’їжджались. «Від війни». Там і дешевше, там «русскоговорящие» і таке далі. А в Західну Україну виїжджали спеціалісти, люди з грошима або з досвідом, з позитивним трудовим резюме. І вони себе реалізовують там нормально. До того ж, нас там небагато. Якщо взяти Івано-Франківську область, там усього чотири тисячі переселенців з Луганщини. Тоді як у Дніпрі – сто тисяч. Із чотирьох тисяч в області в обласному центрі проживає дві з половиною тисячі, 99 відсотків – за гроші. І всі ж працюють…

Михайло Бублик, Лисичанськ