Люди, завдяки яким вистояв Харків
До річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну: про переломні моменти в обороні та життєзабезпечення міста-залізобетону
Аналізуючи низку подій перших трьох днів повномасштабного вторгнення, впевнюєшся, що в один момент усе могло піти в Харкові за російським сценарієм: якийсь один вдалий прорив, триколор над хоча б однією будівлею, усунення представників влади – і місто би занурилося в хаос. Як цього не допустили, коротко не розповісти. Втім головним було те, що керівництво області не втекло, а військові самовіддано виконували свої обов’язки. В обласному центрі ЗСУ опиралися на спецпідрозділи поліції, Національної гвардії, добровольчі формування та тероборонівців.
НАЧАЛЬНИКИ ОВА ТА ПОЛІЦІЇ: ЗЛАГОДЖЕНИЙ ДУЕТ
Харків’янина Олега Синєгубова Президент призначив начальником ОВА 24 грудня 2021 року, до того він займав аналогічну посаду на Полтавщині, а в минулому – працював правоохоронцем, згодом став викладачем і деканом в університеті МВС. Тож Синєгубов, за великим рахунком, із начальником обласної поліції Володимиром Тимошком, призначеним у день повномасштабного вторгнення, наче, з однієї «родини». Їхня робоча зв’язка, порозуміння добре спрацювали на обороноздатність Харкова, вони не допустили паніки на вулицях.
Разом ці керівники пережили, напевно, найстрашніші моменти у житті, потрапивши під ракетний удар. Тоді, 2 березня, війська рф атакували будівлі СБУ, обласної поліції, влучивши спершу в корпус університету Каразіна, який розміщувався впритул. Кілька людей загинули, декого взагалі неможливо ідентифікувати – від тіл практично нічого не залишилося…
Відповідаючи на запитання, як вдалося втримати Харків, Олег Синєгубов відповідає: «Завдяки тому, що всі об’єдналися. Сили оборони міста Харкова та області, Збройні сили. Всі працювали єдиним фронтом на своїх місцях. І це ми зараз продовжуємо робити. Це нам і допомогло встояти».
Вже у перший день керівнику регіону довелося спростовувати вкид у мережу про те, що влада буцімто поспіхом залишила Харків. На «підтвердження» цього в Телеграм-каналах було опубліковано фотографію з порожнім кабінетом Олега Синєгубова. Натомість начальник ОВА публікує спільне фото з мером Ігорем Тереховим і головою облради Тетяною Єгоровою-Луценко – з того ж таки кабінету, запевняючи, що всі продовжують виконувати свої функції.
Лише за кілька місяців стане відомо, що автором дезінформації був тодішній керівник облуправління СБУ Роман Дудін. Фото було зроблене за його вказівкою в момент, коли в кабінеті дійсно було порожньо. Власне, приміщення покинули на прохання того ж Дудіна, бо треба було «провести перевірку». А трохи згодом Синєгубова і Терехова співробітники СБУ вивели з кабінету вже фактично під автоматами.
Та про це посадовці розповіли лише майже за рік після подій, бо відносно Дудіна, якому оголосили підозру в держзраді, велося слідство, і подробиці розголошувати було не можна. Наразі вже широко відомо, що керівник харківської СБУ з початком вторгнення утік з міста і зробити те ж саме наказав своїм підлеглим. Керівники міста, області та обласної поліції вважають, що Дудін планував захоплення адмінбудівель. Згадують, як були обурені, коли виявилося, що будівля СБУ у самому центрі міста залишилася порожньою та відчиненою. Дудін, попри обіцянку, не попередив їх, що виходить із міста, ще й разом із «Альфою».
«Пішли туди – двері навстіж, уявіть! А всередині повно боєкомплекту. Все покинуте. Після ракетних ударів усе вибухало – ми не могли навіть підійти кілька днів, щоб забрати загиблих», - згадує начальник ГУНП в області Володимир Тимошко. Не важко уявити, що б було, якби до згаданого БК дісталися росіяни та підняли триколор на будівлі. А спроби прориву були.
На Харків ворожі колони та групи йшли з різних боків, загарбники планували швидку операцію – за традиційною радянською концепцією глибокого прориву, що мала підірвати спротив як військових, так і пересічних мешканців міста. Вони намагалися вклинитися хоч десь. 24 лютого, зокрема, ЗСУ та Нацгвардія прийняли бій на трасі біля П’ятихаток (селище, що адміністративно входить до Київського району Харкова) – звідси йде пряма дорога на російський Бєлгород.
«Нас було 30 чоловік. Їхало дві колони, одна не доїхала (була розбита в області, - ред.), а другу ми зустріли, всю ліквідували і взяли першого полоненого, - згадує гвардієць із позивним «Пітбуль». – Ми їх чекали. В них була задача заїхати в місто, і чим далі – тим краще. Полонений розповів, що вони направлялися в центр».
«Нам допомагали ЗСУ зі своїми БТРами, були БТРи з нашої частини, і спільними зусиллями ми їх розвалили, - додає гвардієць «Холодний».
Війська рф насувалися з усіх боків - з напрямку міста Дергачі, села Циркуни, через місто Чугуїв танки йшли транзитом, були спроби прорвати оборону з боку смт Високий. Буквально за два дні захисники Харкова знищили більше ста одиниць ворожої броньованої техніки та вбили сотні загарбників, перекриваючи всі напрямки до обласного центру.
А 27 лютого у Харкові стався, напевне, переломний оборонний бій, який тривав сім годин. Уранці з житлового масиву Олексіївка росіяни на «Тиграх» - як стало відомо згодом, це був елітний спецназ, добре навчений, екіпірований та озброєний - прорвалися до центру. Неподалік від будівлі ГУНП їх зустрів поліцейський спецпідрозділ «КОРД», і після бойового зіткнення загарбники рушили на вулицю Шевченка, де закріпилися в будівлі школи №134.
У знищенні росіян брали участь бійці 92-ої бригади ЗСУ, «кордівці», добровольці, зокрема, з «Фрайкору». Росіяни, кількість яких ще була невідомою, професійно вели вогонь із будівлі. Остаточно їх знищити вдалося, фактично спаливши школу.
Після 27 лютого окупантам уже не вдалося прорватися до обласного центру. За тиждень від початку повномасштабної війни Олег Синєгубов звітує: «Станом на 4 березня сили оборони Харкова суттєво зміцнили свої позиції та наростили бойові спроможності. Харків’яни за 7 бойових дій з росією ліквідували більше 500 одиниць ворожої техніки».
ДЕРГАЧІВСЬКА ГРОМАДА: ВАЖКОПРОХІДНА ДЛЯ ОКУПАНТІВ
Прикордонна Дергачівська громада, яка дуже постраждала через обстріли та окупацію частини території, можна сказати, собою прикривала Харків із однієї зі сторін наступу. Центр громади місто Дергачі виникло в другій половині XVII століття як форпост Харківської укріпленої лінії, ним воно через ошалілих сусідів і залишилося – вартою на шляху до обласного центру.
Перед повномасштабним вторгнення на Дергачівщину та на територію сусідньої Золочівської громади зайшли відповідно сили 92-ої та 93-ої бригад ЗСУ. Їм на допомогу прийшли патріоти своєї малої Батьківщини – пересічні жителі, підприємці на чолі з очільником громади Вячеславом Задоренком. Підтримує військових усіма силами Задоренко від часу вторгнення росії на Донеччину та Луганщину.
«Будувати, готувати укріпрайони, фортифікаційні споруди з військовими і прикордонниками ми почали ще тоді, в 2014-му. Я ще працював головою Козачолопанської селищної ради. Тоді ворог не пішов масштабно, але розуміння, що можливе таке повномасштабне вторгнення, було», - згадує Задоренко.
За його словами, о 6-й ранку 24 лютого Збройні сили йшли назустріч ворогу, зав’язався бій біля Козачої Лопані. Українські захисники розбили першу колону загарбників і відійшли до міста Дергачі. Через день росіяни перегрупувалися і знову величезною колоною рушили на Харків.
«Але вони плуталися в топографії, в картах. Поїхали в населений пункт Безруки, це не доїжджаючи до Дергачів, і через луки намагалися вийти на околиці нашого міста. В тих луках їх почали розбивати, і вони вискочили, знову переплутали, повернули не ліворуч, а праворуч і рушили в сторону Золочівської громади (в протилежний бік від Харкова, - ред.). Піднялися на пагорб (місцеві його називають «бугайкою» - ред.), є відео – там було до сотні одиниць техніки, включно з танками, «Градами», установками залпового вогню. І нагорі наші війська розгатили цю колону. Залишки розділилися на три частини: одна пішла до Карасівки, частина – до Соснівки в сторону Ветеринарного, і там відбувалися тяжкі бої. Дві легендарні бригади розбили ворога і не дали йому зайти в місто Дергачі. Але ворог окупував частину території громади, зробили укріпрайони, зібрали там багато техніки і особового складу», - зазначив Задоренко.
Разом зо двома десятками місцевих жителів керівник громади вів партизанську боротьбу з окупантами. Користуючись тим, що в перші дні загарбникам було ще не до встановлення «нової» влади, він навіть поїхав до уже захопленої Козачої Лопані. Розраховував, що росіяни ще не знають його в обличчя. Тож, перевдягнувшись у непримітну робу, зустрівся з жителями, демонструючи, що залишається з ними, а заодно розвідав, де і яку техніку мають окупанти. Про побачене розповів ЗСУ. Із захоплених сіл на зв’язок із Задоренком виходили інформатори, завдяки їхнім даним і знанням місцевості військові робили засідки в максимально незручних для окупантів місцях. Американські «Джавеліни» вражали колони російської техніки.
Задоренко діяв, не зважаючи на те, що в окупації залишалася його мама. На жінку всіляко тиснули, возили до підвалів, ставили роздягненою на сніг. Матір і син зустрілися вже після деокупації, і їхні обійми розчулили всю Україну.
НЕВІДВОРОТНЄ ПОКАРАННЯ ДЛЯ ВОРОЖИХ ЛІТАКІВ
Вкрай важливими для оборони Харкова стали й перші збиття ворожих літаків, які бомбили обласний центр і наводили жах на містян. Саме їхній гул багато хто назве одним із найбільших страхів.
Зокрема, вранці 1 березня російський літак скинув дві ракети «Іскандер-М» на будівлю Харківської облдержадміністрації на вул. Сумській, у центрі міста.
Олег Синєгубов, його підлеглі, Володимир Тимошко тоді чудом не загинули – вони на кілька хвилин спізнювалися на заплановану нараду. Однак росіяни вбили 29 осіб, тероборонівців і волонтерів, тіла яких шукали під завалами більше місяця.
Того ж таки першого березневого дня внаслідок авіаудару по житловій п’ятиповерхівці в Новобаварському районі загинуло восьмеро людей, іще шестеро зазнали поранень, 38 - дістали з-під завалів.
Шостого березня завдано удару по майдану Героїв Небесної сотні. Було частково зруйновані приміщення Харківського апеляційного суду, Слобідської окружної прокуратури, Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку та житлові будинки поблизу. І це лише три приклади злочинів російської авіації.
Тож «підрізати крила» їй було вкрай необхідно. І літаки-таки почали падати. 24-річний нацгвардієць Максим із позивним «Фізрук», призваний на строкову службу навесні 2021 року, став одним із захисників харківського неба. Він згадує свою першу збиту «сушку».
«6 березня о 18-ій годині вечора нам дали інформацію, що летять дві повітряні цілі з боку Бєлгородської області. Ми зібралися, взяли ПЗРК «Перун», і піднялися на дах будівлі. Спостерігали в тепловізор. Виявили ціль – і знищили літак Су-25. Пізніше льотчика було знайдено і взято в полон. Після падіння, через деякий час, наші позиції почали обстрілювати з артилерії, але ми залишалися. Я виконував свій обов’язок, як і всі військовослужбовці. Я пишаюся, що український народ нас так підтримує та вірить у нашу армію», - говорить Максим.
Того дня гвардієць збив літак свого тезки – Максима Криштопа, заступника командира військової частини. Пілота знайшли посеред ночі, він запускав світлові ракети, сподіваючись, що його евакуюють свої. Пілот устиг здійснити три вильоти на Харківщині. Під час останнього скинув на Харків чотири тонни фугасних авіаційних бомб. Вже скоро збитих літаків стало більше. У квітні росіяни вже не наважувалися так нахабно літати над Харковом.
КОЛЕКТИВ КП «ХТМ»: НЕЗЛАМНІ ВОЇНИ ТЕПЛА
Поки військові відчайдушно билися з окупантами, в Харкові розгорнувся й інший «фронт» - комунальний. Неможливо відзначити кожного окремо, енергетика чи водяника, але всі вони допомогли місту вистояти. Наявність звичних послуг у будинках вселяла у харківців віру, що все можна пережити, тримала у місті.
Без перебільшення щоденним подвигом була і залишається робота колективу КП «Харківські теплові мережі». В березні 2022-го, який видався доволі морозним, комунальники під обстрілами латали пошкоджені мережі, аби повернути тепло до осель якомога швидше. В поточному опалювальному сезоні вони уже сьомий раз перезапустили систему опалення, що знеструмлюється внаслідок ракетних ударів.
Перша воєнна зміна Ніни Токар, яка працює оператором котельні «Північ-2», випала якраз на ранок 24 лютого. Не зважаючи на обстріли, жінка добиралася на свою зміну попутним транспортом і дуже переживала, що запізнюється. Вся зміна щохвилини обирала між власною безпекою і стабільною роботою обладнання. Під час обстрілів, пригадує жінка, котли постійно зупинялися, персонал ховався під сходами в коридорі. Дуже сильно постраждала від прильотів теплорозподільча станція у сусідньому з котельнею приміщенні. Попри весь жах ситуації, Ніна Омелянівна свою зміну добула до кінця, а 27 лютого знову вийшла на добове чергування. Тоді до об’єкту її доправила «аварійка» підприємства.
Інженер ТЕЦ-4 Інна Супрунова розповідає, що всі виконували роботу, яку вміли, а не згідно посадових обов’язків. «Колись я була оператором, тому пішла одразу на котли, - пригадує перші дні вторгнення Інна. - Бігали, один одного підбадьорювали, але плакали. Страшно! Як десь прилетить, світло згасне, потрібно все відключати швидко, газ перекривати. Розбите скло під ногами хрустить. У нас тут як влучило в стару градирню, стіна відійшла від будівлі, рами повилітали, сльози на очах, а все одно наступного дня йдеш на роботу».
Генеральний директор КП «Харківські теплові мережі» Василь Скопенко зазначає, що добре розуміє тих працівників «Харківських теплових мереж», які поїхали з міста. «Це нормальна людська реакція, здоровий страх. Але я був приємно шокований і здивований реакцією більшості наших співробітників, які миттєво перетворилися на справжніх бійців комунального фронту. Багато в нас і жінок, і чоловіків, у яких почуття обов’язку перемогло інстинкт самозбереження. Люди пішки йшли на роботу, бо треба було рятувати систему теплопостачання міста. Сьогодні вже можемо констатувати, якщо б не перемогла в генах наших працівників «залізобетонність», на Харків чекала б катастрофа. Тільки уявіть собі, що робилося навесні, коли на градуснику було ще -17! У нас в районі аеропорту бригади працювали під обстрілами – зварювали людям труби на горищах. У валянках довелося працювати. І так було по всьому місту! Наслідки прильотів РСЗВ у теплотраси на Нетеченській набережній і вулиці Кооперативній, де труби просто розірвало на шматки, і все це прямо на проїжджій частині, ліквідували за дві доби. Фактично, з одного боку ще вирізали розірвану трубу, а в іншому - вже приварювали нову. І зараз щодня наші співробітники ризикують життям, бо енергетична інфраструктура на сьогодні - мішень №1», - говорить Скопенко.
З наслідками кожного блекауту, влаштованого росіянами, тепловики боряться з азартом гравців-переможців.
«Люди працюють без вихідних, цілодобово. Це вже справа честі – навчитися відновлювати систему якомога швидше, а ще краще – захистити її від раптових потрясінь. Саме у цьому питанні допомагають генератори. Ще одна яскрава ознака воєнного Харкова – пересувні котельні установки», - зазначає директор.
І все-таки головним досягненням тепломереж у 2022 році керівник вважає зміну ставлення харків’ян до роботи теплоенергетиків.
«Цю нелегку працю почали по-справжньому цінувати й шанувати. Нашим співробітникам буквально в черзі місцем поступалися, і просто дякують на вулиці», - зазначає директор.
Тож Харків-залізобетон вистояв! І так буде й надалі.
Юлія Байрачна, Харків