«Наш командир виростив ікла і вони будуть рвати до останнього, до перемоги» – «Вовки да Вінчі»
9 березня з ДаВінчі прощається рідне село, а вже завтра – Київ
9 березня 2023 року прикарпатське село Бовшів оголосило дводенну жалобу через загибель командира спецпідрозділу ЗСУ «Вовки да Вінчі», Героя України Дмитра Коцюбайла. Зранку сотні людей з українськими прапорами на колінах зустрічали похоронний кортеж, який привіз тіло земляка до Будинку культури. Повітря розривав плач мами Дмитра, яка усе запитувала: «Як мені жити без Тебе, сину?»
Тим часом люди безкінечним потоком йшли і їхали звідусіль, аби віддати останні почесті легендарному командиру ДаВінчі в його рідному Бовшеві.
КРАЩА ВЧИТЕЛЬКА
Дмитро Коцюбайло народився 1995 році у прикарпатському селі Задністрянське у багатодітній родині. У мами їх було шестеро – два брати і чотири сестри. У перший клас Дмитро пішов вже у Бовшеві. Не був ні лідером, ні відмінником, але мав особливу вдачу, яка змушувала усіх рахуватися з його думкою.
«Він був надзвичайно доброю дитиною. Ніколи ні з ким не конфліктував. У школі вчились ще троє його молодших сестричок, то він про них завжди піклувався, дбав. Він був з тих дітей, що давалися себе любити. Так, він не був зразковим учнем, але завжди був сам собою», – пригадує учителька біології, класний керівник Дмитра Коцюбайла, Оксана Курдидик.
Ми йдемо до Бовшівської гімназії, де Оксана Богданівна показує клас, в якому вчився Дмитро. Тут він посміхається зі світлин, де ще щасливий на Майдані, й уже серйозний та зосереджений – у військовій формі. Учителька пригадує, Дмитро сидів на задній парті разом з Богданом Вільчаком, який теж служить на фронті з перших днів війни.
«Знаєте, усі мої спогади про Дмитра – світлі. У мене в класі були різні діти, з різних сімей, у тому числі й з заможних, і не дуже. А мені пригадується сьогодні їх 8-мий клас. Коли діти його закінчили, відпочивали на літніх канікулах. А він поїхав у гори, на роботу, аби заробити на телефон, на краще вбрання. У Дмитра був дядько біля Бурштина. Він виготовляв пам’ятники. От Дмитро йому теж допомагав, малював портери людей…», – крізь сльози посміхається Оксана Богданівна.
Каже, не віриться, що Дмитра вже немає. Здається, ніби учора ще танцювала з ним останній вальс на подвір’ї школи, а потім було стільки теплих зустрічей, слів і планів… Вони завжди були на контакті. Навіть коли Дмитро хворів, чи воював. Каже, він не відмовляв у спілкуванні ніколи. Ні Майдан, ні війна не ставали цьому на заваді. Вона показує відео, яке Дмитро записав для зустрічі з однокласниками і додає, що Дмитро обіцяв наступного разу приїхати на їхню зустріч з великим букетом троянд.
«Знаєте, коли він мені одного разу до привітання написав, що я була для нього кращою учителькою, то це було для мене найвищою нагородою, яка лише може бути в житті», – зізнається Оксана Богданівна.
У школі Дмитро захоплювався спортом, але понад усе любив малювати. Тому у виборі професії не вагався – хотів стати художником. Нині його малюнки зі шкільних конкурсів та виставок досі зберігають у школі. Кажуть, їх небагато, але це пам’ять про ДаВінчі.
«Оцей патріотизм у нього, напевно, генетично передався від прадідуся, який був у лавах УПА. Дмитрові про це розповідала бабуся», – зазначає Оксана Богданівна і запевняє, колектив Бовшівської гімназії буде домагатися того, аби їхній освітній заклад носив ім’я Героя України Дмитра Коцюбайла.
МРІЯВ МАЛЮВАТИ І ЖИТИ В ГОРАХ
«Він мріяв малювати і жити в горах», – пригадує однокласниця Софія.
Розповідає, у Задністрянську з Дмитром вони ще дітьми йшли разом до причастя. Потім вчились у Бовшеві. Після Майдану вже рідше бачились, але спілкувалися часто.
«Таких, як Діма, більше не буде. Це був гідний син, друг і воїн. Ми часто переписувались. В останньому повідомленні він написав, що їде у Бахмут. Він нічого не боявся. Завжди був спокійний. Коли почалась війна, він мені сказав, що ми переможемо, переживати не треба. Якщо чесно, я тому й залишилась в Україні. Так, залишилась через те, що знала – він оберігає наш спокій», – зізнається Софія.
«Він завжди нам казав, що у нього все добре», – пригадує однокласниця Марія.
Каже, веселий, життєрадісний та спритний Дмитро ніколи не злився і не ображався.
«Для нас це велике горе. Поки Президент не сказав, що наш Діма загинув, я не вірила», – додає однокласниця.
СИЛА – В ЄДНОСТІ
Революція Гідності застала Дмитра Коцюбайла, коли він учився на третьому курсі Івано-Франківського професійного будівельного ліцею. Там він здобував фах художника. Кажуть, настільки любив мистецтво, що пізніше взяв собі позивний «ДаВінчі».
Першою нагородою Дмитра Коцюбайла була відзнака «За заслуги перед Прикарпаттям». Отримати її Дмитро не зміг, бо вже тоді воював. Нагороду сина вручили мамі.
Про це розповідає колишній керівник «Правого сектору» на Івано-Франківщині, нині військовий ЗСУ Василь Абрамів. З Дмитром Коцюбайлом вони познайомились ще в організації «Тризуб імені Степана Бандери». На Майдані вже були разом у складі «Правого сектору». Потім був штурм Карлівки, звільнення селища Піски, операції на Савур-могилі.
«Завжди вольовий, відповідальний, сміливий хлопець. На війну прийшов звичайним штурмовиком. Одразу здобув у хлопців авторитет своєю сміливістю й рішучістю. Виріс до командира, за яким сміливо йшли побратими у бій. Таких хлопців я знаю одиниці, які б так наполегливо працювали і звільняли українську землю від ворогів. Його вчинки, його життя – приклад для наступних поколінь», – переконаний Василь Абрамів.
Після Майдану Дмитро Коцюбайло пройшов добру військову муштру. Тоді не всі відчайдухи її витримали, були такі, хто відмовився від бажання першими воювати на сході. Але не Дмитро. Він один із небагатьох, хто пройшов підготовку і відправився на війну.
«Від 2016 року вони жили на волонтерському забезпеченні», – пригадує Володимир, волонтер із селища Кути.
«Я завжди приїжджав до нього на базу. Всі його поважали, порядок був скрізь. Це не людина, це наша історія, легенда. Ось мій прапор «Кути». Там є його підпис (показує, – авт.). Дмитро написав: «Сила в єдності», – цитує Володимир.
МИ ЗНАЛИ, ЗА ЩО БОРЕМОСЬ
ДаВінчі захищав Україну в складі 67 окремої механізованої бригади. У своєму останньому інтерв’ю для видання «Цензор. НЕТ» Дмитро Коцюбайло зазначив, що перший бій з росіянами після 24 лютого прийняв із побратимами біля Гуляйполя та Оріхового на Запоріжжі, де у взаємодії з 128-ою бригадою попалили багато танків та іншої техніки.
Ще більше росіян і ворожої техніки у лютому 2022-го побачили біля Києва. Деякий час разом зі своєю групою нищили ворожі колони, після чого направились на Херсонський напрямок. Попереду були ще Кривий ріг і Миколаївщина. У квітні бійці ДаВінчі увійшли до складу ЗСУ і нарешті відчули полегшення, зброї вистачало усім. Улітку ДаВінчі отримав звання молодшого лейтенанта, а вже восени став комбатом. Тоді його назвали першим офіцером, який жодного дня не навчався у військовому вузі.
«Це був би феномен, якби у нас в країні не було війни. Вісім років зіграли свою роль. Але передусім офіцерство – це велика відповідальність. Людина без досвіду ніколи б не повела батальйон у бій», – запевняв ДаВінчі.
2021 року Дмитрові Коцюбайлу присвоїли звання Герой України за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. «Золоту Зірку» ДаВінчі вручав Президент України Володимир Зеленський.
«Ми знали за що боремось, ми були добровольцями...», – пригадує боєць із позивним «Гуцул».
Разом з ДаВінчі вони воюють з 2014 року. «Гуцул» за віком старший. Каже, старався не смикати його, допомагати. У день, коли його командир загинув, виконував завдання, тому не міг бути поряд.
«Я – вискочка, а він завжди мені казав: "Гуцул" – бронік, "Гуцул" – каска». Він дуже переживав за нас. Старався, щоб ми були забезпечені. Найважче для нього було на фронті – це програш і зрада», – додає «Гуцул».
9 березня «Гуцул» тримає на руках малолітнього сина, Дмитра, з яким прийшов попрощатись із легендарним Дмитром Коцюбайлом.
ВОВКИ БУДУТЬ МСТИТИ
У батальйоні «Вовки да Вінчі» служать більше півтисячі бійців. Серед них – військовий Микола з позивним «Бугай». Він теж разом з ДаВінчі на передовій з 2014 року.
«Він не цурався ніякої роботи. Треба було копати окопи – копав. Підрозділ свого часу стільки накопав окопів, що будь-яка інженерна машина позаздрила б. А стільки бліндажів… Він був митець війни. Військова справа була йому до душі. Він не лише вів наш підрозділ уперед, а й давав наснаги тим, які були навколо нас. Це був взірець військового націоналізму», – згадує боєць.
Нині, каже, у спецбатальйоні «Вовки да Вінчі» боляче переживають загибель свого командира. Зізнається, болить так, як у родині, коли переживають втрату батька чи матері. Єдина відмінність, їхня родина – військова.
«Вовки будуть мстити. Наш командир виростив ікла і вони будуть рвати, скільки зможуть, до перемоги», – запевняє «Бугай» і просить більше нічого його не питати. Каже, сьогодні їм усім важко.
10 березня Дмитра Коцюбайла поховають у Києві.
Ірина Дружук. Бовшів, Івано-Франківська область