Отець Андрій (Романюк), настоятель храму Василія Великого в Городні

До річниці деокупації Чернігівщини Укрінформ поспілкувався з настоятелем храму Василія Великого у прикордонному місті Городня отцем Андрієм (Романюком). Капелан, який з 2014 року займається волонтерською діяльністю, а під час активних бойових дій допомагав цивільним та військовим, зараз продовжує поїздки у найгарячіші точки країни.

- Отче, розкажіть про сам день повномасштабного вторгнення.

- За війну знав, але до останнього сумнівався, і вірив, що все буде добре. Вночі 23-го пролунав дзвінок, що є п’ять хвилин аби зібрати родину – за нами вже виїхала машина. Дорога була довгою і важкою: хаос, колони машин, черги на заправках, але Бог милував, і ми відносно успішно дістались Львівщини. Вивіз рідних, й одразу постало питання: коли повертатись. Тож разом з товаришем, з яким будували храм, зібрали речі й вирушили.

- Якою була дорога, адже ви їхали у невідомість?

- Тоді в сторону Києва їхали лише ми. Пам’ятаю, як 25-го чи 26-го лютого вперше потрапили під обстріл – і Дивом лишилися живими. Та іншого виходу не було – там знайомі, військові, якими давно опікуєшся. Проїхавши Київ, на кожному посту чули, що ми смертники, бо москалі розстрілюють буквально всіх. Оминаючи ворожі колони, під звуки канонади домчали до Чернігова, і вже 27-го були з хлопцями в окопах. Мої родичі зі Львівщини захищали Чернігів, визволяли Городню, і зараз воюють на Сході.

- З якими викликами зіштовхнулись в окупації?

- Дзвінки лунали щодня: людям не вистачало їжі, ліків, дитячого харчування, памперсів. І ти все розшукуєш, відвозиш, спілкуєшся і піднімаєш настрій. Була ситуація, коли під обстрілами діставали з аптеки дитяче харчування для однорічної дитини. А якось зовсім випадково ми заїхали на крайню позицію військових. Хлопці дуже здивувались, що до них доїхали священники, і привезли необхідніші речі.

Варто відзначити героїзм місцевих жителів, які лісами доходили до Чернігова. Про них мало говорять, але вони робили неймовірне. Нам вдавалось з окупації вивозити людей, ховати, переправляти. Люди з Городні, Сновська, Крюківщини жили однією великою родиною: допомагали одне одному, гуртувались, ділились останнім.

- Розкажіть про зустрічі з військовими на позиціях, що їм важливо почути? Як опановуєте страх, і чи бояться кулі молитов?

- У критичні моменти згадуєш усі молитви (сміється). От їдеш у машині з панорамним дахом, і бачиш над собою проліт ракети, яка влучає в сусідню будівлю. А страху нема. Був дзвінок від військового, який вижив в окопі після сильного обстрілу. Цей чоловік узагалі не вірив у Бога, але почав молитись. Коли після таких випадків повертаюся до військових, вони біжать до мене, як діти до мами. І приходить розуміння, що я на своєму місці. Для військових важливе звичайне спілкування. Але найголовніше – духовне збагачення, підтримка та пояснення – для чого вони стоять. За ці роки війни з’явилось багато знайомих. Колись я говорив, що ніколи не поїду на Донбас, – але зараз там частіше, ніж на Львівщині. Там усі твої. Бачиш ці знайомі очі, той страх, наші хлопці теж бояться, але розуміють – що відстоюють: нашу незалежність, нашу країну і кожного з нас.

- Місцеве населення на деокупованих територіях. Що закарбовується після спілкування?

- Якщо взяти Київську, Чернігівську, Сумську та Харківську – це одна ситуація, а Донбас – взагалі інша. Не потрібно казати, що нас там усі чекають. Багато людей здають наші позиції – це факт. Але є люди, за яких хочеться стояти – це молодь, малі діти, і такі в кожній області! Насправді ми платимо дуже високу ціну за сьогодення. За кожен тихий день є ціна у вигляді наших хлопців. Що в нас тут: Городня звільнена, але щодня обстріли, села пусті. Війна робить пустку – там, де колись лунало життя. Але мусимо стояти, бо то є наша земля. Хтось радить зупинитись? Ні! Якщо зупинитися, москаль відновить сили, і почне новий наступ. Хтось втомився від війни? Звичайно, можна втомитись на дивані, коли є можливість вийти в магазин за продуктами, але вони швидко забули біду.

- Ваш погляд на майбутнє проросійських громадян з деокупованих територій.

- Хай живуть, як ми, або їдуть у росію. Великою помилкою є думка, що ми маємо комусь догоджати. Ні, вони живуть в Україні. Так сталось, що живуть в окупації. Але вона так швидко закінчиться, що не встигнуть зрозуміти – як це сталося. Як жити? Якщо хочуть жити в нашій країні – мають знати мову й інші принципи життя. Звичайно, можна існувати в болоті, як живуть росіяни. Але ми не такі, й деокуповані міста тому доказ – іде відбудова, взаємодопомога, і там так буде! Хто не захоче – «чемодан, вокзал, росія». Так і Крим – в кінці літа я їду туди! І більшість моїх знайомих готові вже їхати звільняти, але треба почекати, все залежить від військових. Нам легко планувати і говорити, але це звільнення буде великою ціною, яку маємо завжди пам’ятати. Бо звільнимо Крим – і Донбас далі звільниться швидко, але ми маємо бути єдині – без сумніву допомагати військовим досягати мети – звільнення наших земель. Я чекаю того дня, коли пролунає: «Ми перемогли!». І буду тішитись, але завжди пам’ятатиму хлопців, які дали нам цю перемогу.

- Ви вже побудували кілька храмів на Чернігівщині. Розкажіть за свій шлях людини зі Львівщини, яка опинилась у прикордонній Городні.

- Я й по сьогодні не розумію, як сюди потрапив (сміється). На Чернігівщині вже 12-й рік: спочатку служив у Катерининській церкві в Чернігові, потім пішов у Сновськ, збудували там церкву, і вже служив по сусідніх селах. Але почали їхати люди з Городні (на службу, дітей хрестити) зі скаргами на місцевого московського попа, який може накричати або й із церкви вигнати. Так я побачив, що люди хочуть українську, а не московську церкву. Перша служба відбулась тут, на футбольному полі – зима, сніг мете, мороз тисне, а люди стоять. Я ще запізнився на пів години, бо дороги замело, а ніхто не пішов – 100-150 чоловік стоять чекають. Повернувся додому й кажу дружині: «Буду ще одну церкву будувати». Швидко оформили документи – і за два місяці виросла капличка, а потім з’явилася церква. Дзвіницю побудували пізніше завдяки меценатам. Це був 2015 рік, початок війни, і чітке усвідомлення потреби в українській церкві.

Ірина Любімова, Київ
Фото – Євген Любімов