Андрій Петраускас, керівник Житомирської археологічної експедиції, солдат ЗСУ

Старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, керівник Житомирської археологічної експедиції Андрій Петраускас щороку розповідав Укрінформу про результати роботи експедиції, виявлені пам’ятки та артефакти.

Із початку повномасштабної війни Андрій Петраускас приєднався до лав ЗСУ, був поранений, знов повернувся у стрій. Нині він солдат, стрілець у роті охорони. Але це не завадило традиційній зустрічі з кореспондентом агентства.

В інтерв’ю керівник Житомирської археологічної експедиції розповів про нову книгу «Древлянські гради», перспективи археологічних досліджень у Коростені, Звягелі й Житомирі, а також про те, як працювати з пам’ятками на територіях, де нині тривають бойові дії.

ЯК АРМІЯ ТА АРХЕОЛОГІЯ ЙДУТЬ ПОРУЧ

- Розкажіть, як ви потрапили в ЗСУ – пішли добровольцем чи були мобілізовані?

- У 2021 році вже дуже сильно пахло війною, і я думав піти в ЗСУ чи територіальну оборону, тож підтримував тісний зв’язок із військкоматом. 24 лютого я туди передзвонив – і мені сказали прийти зранку, а 25 лютого я прийшов і, власне кажучи, залишився. Зараз я в роті охорони, перебуваю на Київщині, в тилу, поки що у резерві.

- Пам’ятаю, на початку повномасштабної війни ви писали у соцмережах, що отримали поранення. Після нього ви знову повернулися у стрій?

- Так, 25 лютого, у перший день, коли прийшов, отримав це поранення, на жаль, кілька місяців провів у шпиталі. Я відновився, пройшов комісію, визнаний придатним для несення військової служби і продовжую служити.

- У вас зараз є ностальгія за археологією?

- Поки мав час, коли перебував у шпиталі, вдалося довести до закінчення книгу-каталог про городища та замчища на території Житомирського району «Древлянські гради». Дякувати колегам, вони довели її до друку, книга вийшла, зараз проводиться серія презентацій у навчальних закладах і музеях, аби знайомити тих, кому цікаво, з цією роботою і досить специфічними та важливими для нашої культури й археології пам’ятками. Сподіваюся, війна закінчиться, і я повернуся в археологію.

- Періодично археологам, які служать у ЗСУ, щастить знаходити артефакти під час будівництва фортифікаційних споруд. Вам щось подібне траплялося?

- У моїй практиці перебування в Збройних Силах такого не було, а мої колеги на фронті часто зіштовхуються з тим, що під час земляних робіт знаходять археологічні об’єкти, культурні нашарування. Вони їх за можливості документують, фіксують і намагаються зберегти цю інформацію, щоб вона не пропала.

До речі, відкриття однієї з таких археологічних культур – культури київського типу, здійснив археолог Валентин Даниленко під час Другої світової війни. Тоді на рубежах Києва він помітив під час огляду траншей досить специфічну слов’янську землянку з керамікою. Вже пізніше, коли закінчилася війна, він очолив археологічну експедицію і свої спостереження довів до логічного завершення відкриттям археологічної культури, що є дуже важливою для розуміння слов’янського етногенезу.

Так що приклади, коли під час війни фіксуються якісь знахідки, іноді мають таке завершення навіть через багато років.

- Ви згадали про книгу «Древлянські гради», яку підготували разом з Олександром Тарабукіним та Сергієм Хоменком. Матеріал для неї довго збирали?

- Вона готувалася досить довго, оскільки це ґрунтовне дослідження. Була ідея зробити її двомовною з фаховим перекладом на англійську. Поки був у госпіталі, я зробив свою частину, а Сергій Хоменко проводив зйомку з квадрокоптера, і він також забезпечив видання книги у такому гарному поліграфічному виконанні. Кошти від продажу книги йдуть на виготовлення бронежилетів для ЗСУ. Таким чином, армія та археологія йдуть поруч.

СЛІДИ ДРЕВЛЯН У ЖИТОМИРІ ТА ОКОЛИЦЯХ

- На обкладинці книги вказано, що це перше видання. Тобто, далі буде продовження?

- Я сподіваюся, що в цього проєкту буде продовження, оскільки це специфічна група пам’яток, які мають візуальні ознаки, котрі можна помітити. Вони привабливі й у туристичному плані, й для проведення науково-пізнавальних екскурсій. Ці пам’ятки містять залишки архітектурних, оборонних дерев’яно-земляних споруд. Продовження буде після завершення бойових дій, оскільки воно потребує використання квадрокоптерів, що сьогодні обмежене через військові дії.

Книга сама цікава ще й тим, що вона містить ґрунтовний і фундаментальний історіографічний матеріал, який підібрав Олександр Тарабукін (старший науковий співробітник відділу досліджень Житомирського обласного краєзнавчого музею – ред.). У ній є нові матеріали останніх археологічних розвідок та розкопок, а також велика кількість ілюстративного матеріалу. Вона може бути цікава як альбом для пересічного туриста, а також тим, хто цікавиться історією й археологією краю, бо містить історичний опис цих пам’яток.

Книга також фіксує видатні пам’ятки, відомі за писемними джерелами, які стоять на обліку, часто руйнуються, бо в нашій країні є проблеми з пам’яткоохоронною справою. Є також питання з локалізацією цих пам’яток на місці, бо значна частина пам’яткоохоронної документації виготовлялася в другій половині ХХ ст. і містить ті картографічні матеріали, які були доступні на той момент. Тобто за ними фахівцю на місці зорієнтуватися можливо, а для людей, які не проходили археологічної практики, не знайомі з цим типом пам’яток, це становитиме певні складнощі. Завдяки багатому ілюстративному та картографічному матеріалу, книга буде хорошим помічником для тих, хто охороняє ці пам’ятки.

- Нещодавно Житомирська обласна прокуратура оприлюднила інформацію про те, що в Коростишівській громаді ГУ Держгеокадастру незаконно передало у приватну власність земельні ділянки, де розташоване поселення ХІІ ст., що є пам’яткою архітектури. На жаль, такі випадки в Україні непоодинокі. Як це можна припинити?

- Є чимало таких прикладів. Кілька років тому скіфський курган у Миколаївській області грабували з використанням землерийної техніки. Це закінчилося, слава Богу, припиненням таких робіт. Це проблема формування пам’яткоохоронної справи. Але я сподіваюся, що так само, як у нашої країни з’явилася надпотужна армія, вона визначилася зі своєю самоідентифікацією, подібне відбудеться й у пам’яткоохоронній справі, бо це частина нашої свідомості як країни й нації. Ці пам’ятки є власністю держави, і вони мають охоронятися на належному рівні. Для цього має бути відповідна законодавча база, кадри на місцях і технічне забезпечення.

- Ще повернуся до книги «Древлянські гради», в якій ідеться про 12 городищ Житомира й навколишніх сіл. Думаю, що в багатьох туристів, які відвідують Житомирщину, є думка, що з древлянами пов’язаний саме Коростень – як їх столиця. Але які терени Житомирщини насправді заселяли древляни?

- Межі Житомирщини значною мірою збігаються з основним ареалом розселення цього літописного племені. Тобто, північ обмежується річкою Прип’ять, південь – притоками річки Рось, а схід і захід – десь у цих межах, як і Житомирщина.

ТАЄМНИЦІ ЗВЯГЕЛЯ І КОРОСТЕНЯ

- У лютому в Коростенській міськраді мені розповіли, що планували продовження археологічних досліджень на 2022 рік, але почалася повномасштабна війна. Що там іще не досліджено, і які таємниці міг би відкрити Коростень?

- На 2022 рік у Коростені планувалися розкопки на третьому городищі. Там під час земляних робіт було відкрито ґрунти середнього палеоліту з рештками мамонта і кремінних знарядь, які виготовила тогочасна людина. Тобто фактично йдеться про стоянку періоду середнього палеоліту, що для цього регіону можна вважати відкриттям. Планувалися роботи саме на цій ділянці. На жаль, через війну всі ці плани відтерміновуються. Проведення археологічних розкопок цьогоріч там навряд чи буде, оскільки саме це городище торік зазнало авіаудару.

- У квітні після рясних дощів у центрі Звягеля утворилося провалля, в якому виявили підземну споруду. Наскільки цінною для міста є така знахідка?

- У межах Звягеля та його околиць археологічні роботи проводяться давно. Південне і північне городища, які співвідносяться з залишками літописного Звягеля, досліджуються з невеличкими перервами з 1988 року. А от центр міста фактично не досліджувався. Його обстежували, але через щільну забудову центральної частини археологічні роботи не проводилися. Перші шурфувальні роботи були проведені у 2019 році на місці Звягельського замку. Там дуже цікаві культурні нашарування, планувалося продовження цих робіт і відкриття решток підземних споруд підтверджує, що ця частина міста перспективна в плані археологічних досліджень.

- Наскільки добре з точки зору археології досліджений Житомир?

- У 2021 році була досліджена ділянка в історичному центрі міста (на майдані Соборному під час встановлення найбільшого прапора області – ред.). Роботи, які проводилися в історичній частині міста, виявили безліч цікавих матеріалів.

Під час досліджень у 2017 році на Замковій горі міста було виявлено частину житомирського замку. Це кругла споруда, вірогідно, башта, відома за писемними джерелами. Вона не досліджена повністю, але там є матеріали, які свідчать про найбільш ранній період Житомира. Є випадки, коли в таких баштах споруджувався колодязь для забезпечення водою, або підземне приміщення для утримання особливо небезпечних злочинців. Що на дні цієї споруди – ми не знаємо. Якщо дослідження продовжаться, там, сподіваюся, буде виявлено багато цікавих знахідок. Обговорювався варіант, що реконструкція цієї вежі перетворила б її на привабливий туристичний об’єкт з оглядовим майданчиком у центральній історичній частині міста.

- А що потрібно, аби на місці цієї знахідки продовжилися археологічні дослідження? Їх має ініціювати місто?

- Для цього потрібне рішення міської ради, того, хто розпоряджається цією ділянкою. У Коростені та Звягелі ми маємо приклади того, що вони постійно запрошують археологічну експедицію, опікуються її роботою та забезпеченням, тож є гарні результати. Наприклад, Олевськ – невеличке місто, а там теж проводять регулярні археологічні розкопки. Зокрема, там відтворено гідротехнічну споруду – це древлянський колодязь середини Х ст., що є унікальним. Це дерев’яна архітектура, прикладів якої вказаного періоду в нашому регіоні більше немає.

ПІСЛЯ РОЗМІНУВАННЯ ТЕРИТОРІЙ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ НОВІ ПАМ’ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ

- Яка доля скарбу, знайденого у Городниці на Житомирщині у 2020 році?

- Він був переданий до Національного музею Історії України, і з ним почали працювати реставратори. На жаль, почалась повномасштабна війна, а процес реставрації довгий і кропіткий.

- У Городниці ще й виявили невідоме раніше давньоруське городище. А «чорні археологи» не шкодять там після того, як стало відомо про скарб і цю пам’ятку?

- У мене немає інформації про якісь пошкодження, сподіваюся, їх не буде. На дитинці цього городища є меморіальний комплекс (загиблим у Другій світовій війні, – ред.), встановлена камера, яка має 360 градусів покриття і працює цілодобово. Мабуть, це стримуючі фактори.

- Як, на вашу думку, після війни досліджувати пам’ятки археології на територіях, де нині тривають активні бойові дії, адже чимало з них зазнали пошкоджень і руйнувань?

- Україна зараз – найбільш замінована країна світу. Після усіх необхідних заходів із розмінування у південних, східних і північних регіонах України потрібно буде проводити моніторингові та розвідкові роботи, які б дозволили зафіксувати стан цих пам’яток. Я впевнений, що під час цих робіт будуть відкриті нові археологічні пам’ятки, а далі вже після опрацювання цього матеріалу можна буде думати про те, як їх зберігати і рятувати. У якому стані вони тепер, сказати важко. У південних регіонах кургани доби бронзи, раннього заліза мають у собі значну кількість слідів ще Другої світової – і осколки, й земляні укріплення, і вибухонебезпечні предмети, а зараз – важко уявити, що там відбувається.

Ірина Чириця, Житомир
Фото – Сергія Хоменка та Олевської міської ради