Генерал і його вихованці
Керівник Луганського військового ліцею пліч-о-пліч зі своїми випускниками обороняв Київщину
Про Луганський військовий ліцей Укрінформ розповідав у вересні 2020-го, зокрема і про те, як його довелося евакуйовувати з окупованого Луганська у 2014-му на північний захід – до Кремінної. Минуло вісім років, і навчальному закладу довелося знову переїжджати. Цього разу – набагато далі на захід. Сьогодні нова його адреса – місто Березань Київської області, цьогоріч навесні ліцею виповнилося 30 років. Як відбувалась остання евакуація і як влаштовувалися на новому місці, кореспондентові агентства розповів беззмінний керівник ліцею, генерал Валерій Ємбаков.
ВТОРГНЕННЯ
Нова евакуація була не такою, як у 2014-му. Тоді відбулась, можна сказати, повзуча окупація Луганська. Коли стало зрозуміло, що треба виїжджати, довелося вдаватись до військових хитрощів, аби вивезти через ворожі блокпости документи, печатку, сяке-таке обладнання. Торік все ж таки було повне розуміння ситуації, і все необхідне зробили вчасно.
- 24 лютого відбулося вторгнення росіян. Відразу всіх батьків було оповіщено, і хлопці протягом дня всі роз’їхались по своїх домівках з батьками, – розповідає генерал. – Абсолютно організовано, паніки не було. Хтось зі старших забирав по два, три, чотири хлопці. У наступні два-три дні ми провели перемовини з усіма працівниками, роздали трудові книжки, евакуювали документи, носії інформації, і, власне кажучи, були готові до будь-якого розвитку подій. Зважаючи на те, що керівництво ліцею, тобто я й мої заступники, офіцери Збройних сил України, які були відряджені, із залишенням на військовій службі, до Луганської обласної військової адміністрації – ми, звичайно, отримали наказ прибути в розпорядження міністра оборони України.
З початку березня генерал Ємбаков зі своїми офіцерами вже був у Міністерстві. Його спочатку призначили керівником, а потім заступником керівника сектору оборони одного з районів Київської області. Якого саме, він не став казати, як і про деякі інші речі, що стосуються організації оборони. Але вже до 31 березня ці люди, луганчани, до речі, все зробили для того, щоб дати гідну відсіч агресору. Сектор, де вони воювали, було звільнено від ворога. А згодом почалася копітка щоденна робота задля того, аби підготувати оборону до вірогідного наступу російських військ з північного й північно-східного напрямків на Київ.
Протягом місяців ця робота була виконана, потужна система оборони розбудована, а наприкінці літа постало питання: що робити далі з безпритульним поки що закладом освіти? Тодішній голова і все керівництво обласної військової адміністрації поставили завдання продовжити роботу Луганського обласного військового ліцею. Тому що він був єдиним закладом військової освіти в регіоні Луганської й Донецької областей, центром військово-патріотичного і національно-патріотичного виховання. Тут проводились різноманітні заходи із громадськістю, з учителями й викладачами військової справи, з молоддю, спортивні змагання, щороку молодь збиралась для участі в патріотичній грі «Джура» (переважно, перший її етап проводився у Кремінній). Ліцей справді був осередком національно-патріотичного виховання молоді Луганщини.
Генерал розповідає: – Відомо, що є молодь – це майбутнє. Звичайно, ми все робили задля того, щоб, по-перше, зберегти кістяк ліцейського колективу, ядро, а по-друге – продовжити навчання. Отже, першого вересня ми вже дистанційно продовжили навчання наших ліцеїстів. До навчання приступили більше як сто ліцеїстів – як ті, що перебували на території України, так і ті, хто були за кордоном. Були серед ліцеїстів і такі, що залишилися на окупованій території: у вересні 2022-го з ними ще був зв’язок.
ЛІЦЕЇСТИ ЙДУТЬ У БІЙ
Ліцей – військовий, і підготовка хлопців до служби у Збройних силах – це, власне кажучи, прикладна наука. Тож і колектив навчального закладу, й обласна військова адміністрація виступили з пропозицією знайти місце і продовжити навчання вже в форматі або очному, або, принаймні, у змішаному. Зважаючи на те, що начальник закладу на той момент, навіть ще у вересні, залишався в керівництві сектору оборони в Київській області, він і знайшов місце для нового розташування ліцею.
- Нас дуже люб’язно прийняло мальовниче містечко Березань Броварського району, – веде мову далі В.Ємбаков. – Сам міський голова Володимир Тимченко виявив бажання, тим більше, що він – батько колишнього військового ліцеїста. І, починаючи з першого жовтня, ми вже зібрали наших хлопців, одинадцятий клас або другий курс, на території Березанського державного аграрного ліцею. Керівництво цього закладу освіти надало нам усі можливості для проживання, харчування, навчання, побуту наших ліцеїстів.
Валерій Євгенович пишається тим, що абсолютна більшість педагогічного складу і вихователів ліцею вийшли з окупованої території. Ще й до того майже всі приїхали до Березані, аби продовжити навчальний і виховний процес:
- Бачили б ви цю зустріч після шести місяців дистанційного існування! Люди просто раділи тому, що вони при ділі. Звичайно, що для молоді Луганщини є майбутнє, а якщо воно є для молоді, то майбутнє є і для всього населення нашого краю.
Одночасно вдалося здійснити набір на перший курс, тобто до дев’ятого класу. Щоправда, на думку начальника, їх дещо менше, ніж треба. Утім робота поставлена таким чином, що то один, то два хлопці до них приєднуються ще кожного місяця. Наразі їх уже більше сотні, і справа впевнено йде до випуску:
- Хочу звернути вашу увагу, що майже всі наші випускники – це мешканці Луганщини. І дуже приємно, коли хлопці, навіть незважаючи на те, що їм ще тільки по 16-17 років, вони ще не є військовослужбовцями Збройних сил і ніхто з них присягу не приймав, але вони готуються – абсолютно всі хлопці – готуються вступити до закладів вищої військової освіти і з часом уже захищати нашу батьківщину. Багато є тих, хто під час нашого очного навчання доєднались до нас. Є такі, хто виїхав з тимчасово окупованої території. Проїжджали через ворожу країну, через кордони Євросоюзу. Все це свідчить про те, що недарма ми їх навчали. Недарма ми їх виховували, бо хлопці залишаються вірними нашій державі!
Якщо не кожного дня, то, принаймні, щотижня генерал отримує телефонні дзвінки або якісь меседжі від своїх випускників. Сталося так, що минулого року відбувся достроковий випуск тих, хто вступав до ліцею вже у Кремінній, не в Луганську. Ті, що випускались у Луганську – вони всі, звичайно, вже офіцери, дуже багато служать у ЗСУ. А от кремінські випускники, які запам’яталися такими ще… дітьми… Вони – лейтенанти, старші лейтенанти – вже воюють. Хто в 72-ій, хто у 80-ій, хто в 95-ій, в інших бригадах.
ДРУГЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Очільник ліцею продовжує: - Багато випускників закінчили Харківський університет повітряних сил, зокрема й мій племінник, уже – старший лейтенант, вони захищають наше небо від ворожої нечисті, від тих усіх ракет, від «Шахедів». Це – саме наші луганчани. А найцікавіше – що закінчується всяка наша бесіда тим, що вони кажуть: «Пане генерале, ми ж усі готові йти звільняти нашу луганську землю». Я відповідаю: «Хлопці, звичайно, без вас ніхто нашу Луганщину не звільнятиме. Бо хто, як не наші хлопчики, будуть іти в перших рядах визволителів нашої батьківщини».
Тож ліцей існуватиме й далі. Вже оголошено черговий набір.
В.Ємбаков: - Користуючись нагодою, запрошую всіх тих хлопців, які метою свого життя ставлять захист нашої Батьківщини, з 10-го, а до 1 вересня – навіть одинадцятого класу приєднуватись до передової частини молоді Луганської області. Звертайтеся до нас – усі наші дані можна знайти за пошуком «Луганський військовий ліцей» у будь-якому браузері, ми раді вас бачити у Березані. Упевнений, що починатимемо новий навчальний рік тут, а згодом – продовжимо на рідній Луганщині. Хоча не дуже скоро. Не тому, що затримається визволення, а тому, що дуже паскудну спадщину нам залишають колишні «старші брати». Такої кількості вибухонебезпечних предметів, а ще зруйнованих будівель шкіл, дитячих садків, адміністративних споруд, житла навіть у 1941-1945 роках не спостерігалось на Луганщині. Але нічого, виженемо ворога, відбудуємо Луганщину, відбудуємо рідний наш ліцей – і продовжимо виховувати нашу зміну для Збройних сил як у Кремінній, так і в рідному Луганську. Вдячний своєму колективу, вихователям, вчителям, невеличкій кількості працівників за те, що вони залишились просто людьми з великої літери. Адже в більшості моїх учителів, працівників, на Луганщині залишились або батьки, або рідні. Я усіх їх дуже добре розумію: коли немає зв’язку, вони ходять похмурі, не знаючи, що там із мамою, з татом, з бабусею, дідусем… Та навіть попри, вони докладають усіх зусиль, щоб навчати й виховувати наших хлопців.
Практично весь ліцей живе однією сім’єю. У гуртожитку. Праворуч на поверсі вчителі, працівники; ліворуч – їхні підопічні. Тобто навчально-виховний процес триває 24/7.
ВІЙНА ВНОСИТЬ КОРЕКТИВИ
Все ж вирішую уточнити інформацію про статус навчального закладу.
- Юридично – це той самий ліцей, що працював у Луганську й Кремінній?
- Так. Звичайно. Печатка, установчі документи – все вивезли.
- Ви вносили корективи в навчальну програму за наслідками цього етапу війни?
- Ну, по-перше, війна сама внесла свої корективи. Якщо раніше дуже багато наших хлопців були російськомовними, особливо ті, що з Лисичанська, з Сєверодонецька, Рубіжного, то наразі я особисто російської не чую. Тим більше, що Березань, Київська область – абсолютно українськомовний регіон. По-друге – безумовно буде змінено підхід до організації національно-патріотичного виховання і виховної роботи в нашому ліцеї. Бо якщо раніше вся виховна робота формувалась навколо, власне кажучи, захисту Батьківщини – але невідомо від кого, то наразі ми ясно й чітко знаємо, що на все життя, яке для нас залишилось, у нас з’явився ворог. Ворог вічний, бо ніхто його ні на Марс, ані на Місяць, на жаль, не відправить. Цей ворог – Росія, і цей ворог – російський народ.
Генерал не має жодного сумніву, що ми будемо ворогувати навіть не десятиліттями, а весь час, поки існуватиме щось на кшталт РФ або російської імперії.
- Це будуть вороги, – продовжує Ємбаков, – бо вони нічого не вміють, крім ґвалтувати, вбивати, мародерити й заздрити. Бо нічого свого вони зробити не можуть. Це я абсолютно авторитетно вам заявляю як офіцер, який воював з ними отут-от, на Київській землі, і мені не треба нічого вигадувати. Я на власні очі бачив, що вони тут творили. І називати їх людьми… Я їх тваринами навіть не можу назвати, бо у тварин все ж таки є якісь правила поведінки. У цих нелюдів ніяких правил не існує. Це не люди – це якийсь зиґзаґ генетики, такий тупик, що жодна громада, жодне суспільство, включаючи афганський Талібан – навіть вони не хочуть мати справу з росіянами. І повірте, якщо вам хтось буде казати, що в них там можлива демократична революція, чи якийсь там переворот чи ще щось – у рабів немає ніякого майбутнього. Розумієте, просто немає. Ні демократичного, ні антидемократичного – нічого не буде. Може, на рік, на два, ну, на десять можливе якесь послаблення в цьому фашистському режимі, але, зважаючи на все вищесказане, все одно буде повернення до намагань знищити своїх сусідів, знищити наш український народ. Для мене це аксіома, і я буду робити все для того, щоб мої випускники навчались у вишах боронити свою землю саме від майбутнього нашестя оцієї рашистської нечисті.
- Ви сказали, що Березань радо вас прийняла. А як вам допомагає рідна обласна адміністрація? Ви ж у їхньому підпорядкуванні?
- Ну, звичайно! Звичайно, що вона нас підтримує, але виходячи з тої реальної бюджетної складової, яку маємо на сьогодні. Але зарплатня є, харчування є, комунальні послуги ми оплачуємо. Дуже багато Міністерство оборони допомагає. Допомагає місцева влада – тут питань нема. Допомагає Комітет у справах біженців ООН, бо хлопці майже всі є переселенцями. Звичайно, вони отримують і продуктові пакети, і меблі ми отримали, і речі. Все це дуже допомагає в плані організації життя і побуту як дорослих, так і наших юнаків.
- Зиму нормально пережили? Не змерзли?
- В одній державі живемо. Підмерзали трошки, коли електрику вимикали. Але всі разом. А разом – воно й тепліше. Звичайно, коли добу не було електрики – котельня не працювала. Слава тобі Господи, що така зима була, тому витримали. А потім уже почали отримувати генератори, і система налагодилась. Сьогодні такої проблеми нема.
…НА ВЛАСНІ ОЧІ
Зважаючи на те, що співрозмовник неохоче деталізував географічні подробиці, довелося ставити питання по-іншому.
- Ви не називаєте сектор, у якому воювали, але можете сказати, чи довелось вам звільняти якісь населені пункти?
- Звичайно. У нашому секторі оборони було звільнено 24 невеличкі населені пункти, в яких ці потвори вбили більш як двісті громадян України, в яких вони знищили декілька шкіл, дитячих садків, тисячі й тисячі осель, ґвалтували жінок, мародерили, вивозили все, що могли. Але українські Збройні сили не стояли – тисячі й тисячі рашистів полягли на українській землі. Абсолютно ясно, на що вони розраховували: прохід урочистим маршем по нашій землі, де в кожному місті, в кожному селі й селищі їх мали зустрічати хлібом-сіллю. Але в нашому регіоні кількість виявлених колабораціоністів обчислювалась не сотнями й навіть не десятками – одиницями. Це свідчить про те, що весь український народ став на захист своєї батьківщини.
Українські діди… Всі знають, як вони тракторами забирали ворожу бронетехніку. Валерій Ємбаков особисто це бачив і знає. Але чи не найбільше його вразила картина, свідком якої він був: солдат збирається йти в бій – і дружина чистить йому зброю. А маленькі сини набивають у магазини патрони.
- Хіба можливо таку націю здолати? Ні! – підсумовує генерал. – Росіяни, коли вели допит полонених, вони просто не розуміли, куди прийшли. Бачили ненависть у наших очах, бачили й відчували, що вони тут вороги. Люті вороги. Вони скоро відчули, що куля їх наздожене з будь-якого боку. І коли вони казали, що здійснили «жест доброї волі», залишивши Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області… Який там «жест»?! Ми їх гнали поганою мітлою так, що вони накивали п’ятами аж до самого кордону. Бо ще кілька днів – і їх тут усіх було би винищено. Та й після зустрічі з українцями тут їм уже практично не було чим воювати. Ні танків, ні іншої техніки – все наші або підбили, або поцупили, або вони самі кинули. Тому якщо вони знову запхнуть свою немиту пику сюди після того, як ми останній рік готувались…
- Скажіть, ви з кимось зі своїх випускників поруч воювали?
- Так, були хлопці. Але я, на жаль, не можу називати їхні прізвища. Я зустрічав навіть своїх випускників-курсантів, або колишніх курсантів з 4-го курсу, які от щойно випустилися лейтенантами. Декілька хлопців до мене заїжджали, коли я командуючим сектором був. І, до речі, хлопці заїжджають і сюди, в Березань. Є хлопці, які із задоволенням записались добровольцями в ті новостворені бригади, у луганську бригаду «Лють», які ще проходять підготовку, але вже рвуться до бою, звільняти Луганщину.
Згадав генерал і тих своїх хлопців, які загинули, захищаючи Україну. Відчувалось, як йому це болить. Каже, вони домовились: перше, що зроблять, коли повернуться на Луганщину, буде не покладання першої цегли у стіни відновленого ліцею, не перші кошти у відновлення навчально-матеріальної бази – вони встановлять пам’ятний камінь на місці майбутнього пам’ятника загиблим випускникам. І завжди пам’ятатимуть їх імена, які викарбують на цьому монументі.
- Вічна їм слава, і нехай Господь прийме їхні душі.
- Можете когось назвати?
- Не можу. Річ у тім, що вони всі луганські, там, в окупації – їхні родичі. От щоб не наразити їхніх рідних на небезпеку, змушені зберігати їхні прізвища в таємниці. Там твориться таке, що важко уявити нормальній людині. От просто важко уявити. Шантаж і все, все…
Переможемо, і дуже скоро – от тоді всі імена будуть названі.
Михайло Бублик, Лисичанськ
Фото з ФБ-сторінки Ліцею і автора