Нове життя з "Новим життям"

Волонтери з християнської місії побудували під Одесою містечко для переселенців

Одещина – один з тилових регіонів, який став прихистком для понад 200 тис. переселенців. Хтось із приїжджих у змозі винайняти собі житло, влаштуватися на роботу та почати життя з чистого аркуша. Але є й люди, яким із тих чи інших причин важко адаптуватися. Хтось не має грошей або і до вимушеного переїзду перебував у скрутному становищі. Хтось отримав важку психологічну травму, ставши свідком бойових дій. Такі люди потребують особливої уваги та допомоги. Саме це вони отримують у містечку для переселенців, яке в селищі Великий Дальник під Одесою облаштували волонтери з християнської місії «Нове життя».

До війни організація опікувалася здебільшого літніми людьми та безхатченками. Для них в Одесі побудували декілька притулків, взимку розгортали пункти обігріву, влаштовували роздачу гарячої їжі тощо. А з початком повномасштабного вторгнення до “списку підопічних” потрапили переселенці. Вони могли отримати в «Новому житті» їжу, одяг та засоби гігієни. Згодом волонтери зрозуміли, що цього замало, треба допомагати людям і з житлом. Так розпочалося зведення тимчасових осель.

Як живуть переселенці в містечку, дізнавалися кореспонденти Укрінформу.

ЗАТИШНО, ХОЧ І ТІСНО

Будиночки для переселенців у Дальнику почали встановлювати восени минулого року.

- Містечко ми почали зводити десь у жовтні. До війни ми вже побудували у Великому Дальнику прихисток для жінок, які опинилися в скрутному становищі, – Будинок матері та дитини. Тож було вирішено встановлювати будиночки для приїжджих поряд із цим комплексом. Ми придбали сусідню земельну ділянку та взялися до роботи. Купуємо звичайні морські контейнери, утеплюємо їх та перетворюємо на будиночки. Зараз у нас готові 60 будиночків, плануємо звести ще стільки ж, – розповів голова християнської організації «Нове життя» Федір Герасимов.

Стіни в майбутній оселі оббивають фанерою, прокладаючи між залізом та дерев’яним покриттям утеплювач. Всередині приміщення зонують перегородками з гіпсокартону, відокремлюючи коридор від спальні. Майже в кожній кімнаті ми бачимо якісь елементи затишку: там шторка прикрашає віконце, там килимок на вході, там картина висить на стіні. Як то кажуть, немає нічого більш постійного, аніж тимчасове, тож люди намагаються оточити себе приємними дрібничками. Утім, в будиночку досить тісно. Тут вміщуються лише ліжко, стілець та стіл. На вході до кожної оселі біля імпровізованого ґанку висить рукомийник. Туалет та душ загального користування розташовані за будиночками. Кухня та пральня – на території Будинку матері та дитини. На перший погляд, умови досить спартанські, але люди не скаржаться.

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ДОНЕЧЧИНИ: "ГОЛОВНЕ – ТУТ НЕ СТРІЛЯЮТЬ"

- Я приїхав з Бахмута. Тут мені добре, тихо. Повне забезпечення. Вдень допомагаю на території, спілкуюся з іншими людьми, – каже нам постоялець містечка Сергій.

Ще двох жителів будиночків ми зустріли за роботою. Чоловіки саме «апгрейдили» новий контейнер, щоб той згодом перетворився на прихисток для інших переселенців.

Микола приїхав до Одеси з однієї із найгарячіших точок – Авдіївки Донецької області. Ще у 2014-му це місто одним з перших постраждало через російську агресію. Але у липні 2014 року ЗСУ вдалося відбити його і, попри нові спроби росіян, місто досі під українських прапором. Наразі від Авдіївки майже нічого не залишилося через постійні обстріли.

- Коли почалася повномасштабна війна, я на попутках добрався сюди. На вокзалі в пункті обігріву мені запропонували такий варіант. Тут добре жити, в будинку тепло. Найголовніше – не стріляють. – розповів Микола.

Інший робітник – Володимир, приїхав із Краматорська.

- Я поїхав із Краматорська, як тільки почалася повномасштабна війна. Тоді там ще не стріляли так, як зараз. Але в нас було неспокійно ще з 2014 року. Діти дорослі, вже багато років за кордоном. А я залишився… – розповів Володимир.

Чоловіки неохоче згадували минуле, тож ми не стали сипати сіль на рану та продовжили нашу «інспекцію».

МАЙЖЕ ВСІ МЕШКАНЦІ – ЛЮДИ З ПОНІВЕЧЕНИМИ ДОЛЯМИ

Наразі в містечку живуть 70 людей, та невдовзі тут будуть готові прийняти ще 80. У майбутньому, за підрахунками волонтерів, в містечку зможуть оселитися до 450 людей з гарячих точок: до організації постійно звертаються по допомогу нові гості Одещини.

- Через війну за межею бідності залишилися вже понад мільйон українців. Кількість переселенців у нашому регіоні постійно зростає, тож треба надати допомогу якомога більшій кількості людей, – каже Федір Герасимов.

Але найголовніше, вважає голова «Нового життя», це соціалізація нових мешканців, адже жити в містечку вони будуть не все життя.

- Знайти людині роботу легко. Одеса – велике місто, тут безліч вакансій. Важливо підготувати людину морально до цього. Адже майже всі наші мешканці – люди з понівеченими долями. Їм важко інтегруватися у суспільство. Дехто взагалі втратив бажання жити. З цим працюють наші психологи, – додає Герасимов.

У будиночках-контейнерах живуть переважно чоловіки. Жінок з дітьми волонтери розміщують у Будинку матері та дитини. Будівельні роботи там іще тривають – облаштовують окрему кухню та їдальню. Попри це на другому поверсі вже живуть люди.

- Зараз у нас працює єдина кухня, для містечка та Будинку матері та дитини, але коли завершимо ремонт, розділимо їх. Люди в нас живуть на повному забезпеченні. Ми годуємо їх, надаємо необхідні засоби гігієни, одяг, постільну білизну тощо, – розказав Герасимов.

Цікаво, що містечко має власний освітній центр, для нього відведено третій поверх Будинку матері та дитини. Зараз сюди приходять педагоги-волонтери, але згодом тут хочуть створити повноцінну школу.

- У нас проживає 12 дітей різного віку. Деякі малі народилися вже тут. Школярі перейшли до місцевої школи, двічі на тиждень їх туди водять наші волонтери. Там вони отримують завдання, які виконують під наглядом батьків удома. Також із дітьми двічі на тиждень займаються англійською, малюванням. Працює і недільна школа, де діти за бажанням вивчають Біблію, – розповідає Герасимов.

«МОГО БУДИНКУ НЕ СТАЛО, КОЛИ Я БУЛА У ПОЛОГОВОМУ»

Коли ми зайшли до Будинку матері та дитини, то почули дитячий плач. Це прокинувся маленький Артурчик, який від народження живе тут з мамою Дашею. Історія дівчини вражає.

Сама вона з Миколаївщини. Коли почалася війна, поїхала до Чехії. Там познайомилися з хлопцем, закохалася та завагітніла, але той не захотів бути батьком та покинув дівчину. Даша вирішила, що буде народжувати вдома, і повернулася в Україну. Та коли перебувала у пологовому будинку, її власну оселю зруйнувала ворожа ракета.

- Мене сповістили лікарі, що мій будинок зруйновано. В мене був шок! Що мені тепер робити, куди йти? Родичі прихистити відмовилися, мовляв, у них немає зайвого місця, погані умови, а я з дитиною. Грошей на те, щоб знімати житло, я теж не мала, а працювати зможу ще не скоро з малим на руках. Що робити? Виходу немає, здавалося. Я плакала кілька днів і вирішила залишити дитину в пологовому. Це було б для Артурчика краще, аніж жебракувати зі мною, – розказала нам Даша.

Коли вона повідомила про свій задум лікарям, їй порадили звернутися до «Нового життя». Так Даша опинилася в Будинку матері та дитини. Коли Артурчик спить, вона допомагає по господарству: прибирає, порається на кухні, миє посуд. Дівчина за професією – швачка, мріє згодом вийти на роботу та відбудувати свою оселю.

- Головне – що син зі мною. Мені є заради кого жити, – говорить Даша.

МУЗИКА ЛІКУЄ ДУШУ

У сусідній кімнаті мешкає маленька Софійка з меншим братом та батьками. Родина оселилася тут восени. Кажуть, що на рідну Донеччину вже не повернуться – нема куди.

Софійка мріє стати видатною скрипалькою. З дівчинкою музикою займається волонтерка Антоніна; вона не вчителька, але скрипку опанувала вже давно.

У жінки теж складна життєва історія. Вона познайомилася з майбутнім чоловіком у соцмережах. Ще у 2009 році хлопця одурив рідний дядько, Дмитро залишився на вулиці. Там він «потоваришував» з наркотиками та алкоголем. Після десяти років бродяжництва зрозумів, що більше так жити не може, і поїхав на Чернігівщину – до реабілітаційного центру.

Якось у соцмережі чоловікові написала одеситка Антоніна – так почалося знайомство. Хвороба Дмитра не відштовхнула Тоню, вона всіляко допомагала йому одужати. Через пів року спілкування той зважився на особисту зустріч і приїхав до Одеси. Він хотів знайти роботу в місті, винайняти квартиру, а вже тоді зателефонувати коханій. Ночував просто неба, й одного разу його покусали собаки. Почалася гангрена, у важкому стані Дмитра забрала «швидка». У лікарні йому порадили звернутися до «Нового життя». Також лікарі зателефонували й Антоніні. Дівчина тимчасом вже розшукувала коханого, який перестав виходити на зв’язок.

Родина Тоні не прийняла хлопця, тож закохані оселилися в реабілітаційному центрі від «Нового життя». Там і одружилися. Коли були готові перші будиночки в містечку для переселенців – переїхали туди, адже на будівництві були потрібні руки. Та й дітлахів побільшало, тож Тоня допомагає глядіти малечу, вчить грі на скрипці маленьку Софійку та мріє, що згодом зможе відкрити тут невеличку музичну школу.

- Музика лікує душу. Дитина розкривається через заняття музикою, – каже Тоня.

НА БОМБОСХОВИЩЕ НЕМАЄ КОШТІВ

На задньому дворі Будинка матері та дитини повним ходом іде будівництво. Волонтери облаштовують тут новий великий дитячий майданчик.

- Зараз тут невеличка дитяча зона. Є батути, іграшки, нещодавно нам подарували велосипеди. Але ми хочемо побудувати великий дитячий майданчик також і зі спортивним інвентарем. Ще ми облаштовуємо зону барбекю та альтанки для відпочинку. З будівництвом допомагають благодійники зі США та Німеччини. Хтось – грошима, хтось – будівельними матеріалами, – розповів Герасимов.

А от укриття комплекс не має. Волонтери кажуть, що й раді б побудувати, але це їм не по кишені… На наше питання, чи допомагає організації місцева влада, Федір Герасимов сміється та відповідає, що скоріш «Нове життя» допомагає посадовцям.

- Ми роздаємо гуманітарку з перших днів війни. Ось, наприклад, тут, у Дальнику, селяни, мабуть, і не відчули війну. Ми постійно надаємо людям допомогу, вихідними черга за продуктами доходила до тисячі чоловік. А влада… Влада нам облаштувала парковку на вулиці.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок