Сергій Риженко, гендиректор КП «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.Мечникова»

З доктором медичних наук, професором, Заслуженим лікарем України та керівником обласної лікарні ім. Мечникова зустрічаємося на його робочому місці. За кілька годин до цього інтерв'ю в лікарню привезли близько 70 поранених військових.

Але о 8:30 у Мечникова нема жодного натяку на те, що ніч була надважка. Кожен працівник спокійно робить свою справу.

Сергій Анатолійович зустрічається з нами після важливої наради. Тиснемо руки, знайомимось і він пропонує вдягти халати і пройти в реанімаційну, аби ми все побачили на власні очі.

Проходимо, у відділенні немає вільних ліжок. Всі пацієнти важкі. На першому – боєць на ім'я Руслан. У бою він втратив руку, все обличчя в бинтах.

"Все буде добре. Ти вже майже сам дихаєш. Ти молодець", – каже хлопцю лікар.

Він підходить до другого чоловіка, питає, звідки він. Той каже, що з Житомирщини.

"Я так розумію, що ноги в мене не буде?" – питає військовий у Сергія Анатолійовича.

"Ти не поспішай. Ми все зробимо, що в наших силах. Головне – вижити, а ногу можна і нову зробити", – намагається заспокоїти його лікар.

І так починається кожен його робочий день. Потім лікар "кулачками" вітається з новою зміною медсестер. У коридорі закладу зустрічається з волонтерами, які допомагають, дякує їм.

На інтерв'ю у нас є кілька хвилин. Поки ми говоритимемо, він пропонує фотокореспонденту зробити пару кадрів з операційної, де якраз рятують життя одному з наших військових.

ЖИТТЯ БІЙЦЯ ВАЖЛИВІШЕ, АНІЖ КАБІНЕТ ПРОФЕСОРА

- Недавно офіційно було сказано, що в лікарні Мечникова буде створено реабілітаційний центр для поранених бійців. Наскільки це віддалена перспектива?

- До кінця року це треба зробити, бо є тисячі бійців, які втратили на війні руки чи ноги і потребують реабілітації. Їх відправляють сьогодні по всьому світу чи просто по інших містах нашої країни, аби зачепитися за їхнє майбутнє. А майбутнє в чому? Щоби людина могла ходити чи самостійно пересуватись, забезпечувати найпростіші потреби і жити в родині. Всі хлопці, які пройшли через нашу лікарню, мають важкі поранення. Підтримка повинна бути, іноді вона пожиттєва, і це теж треба розуміти.

- Чому важливо, щоб такий центр був саме на базі Мечникова?

- Дехто вважає, що реабілітація – це санаторний варіант. Але це не працює. Там, де людині зробили операції, є заввідділення, лікар, який, власне, оперував, і вони мають давати рекомендації щодо реабілітації і того, яку функцію, на їхню думку, треба відновити. А в нас чомусь вважають, що треба відправити хворого в ліс, де він буде гуляти. Дурість. Тільки у спеціалізованих центрах, де є комп'ютерний томограф, МРТ, психологи, професори – має проходити відновлення функцій. От ви бачили в реанімації пацієнта Руслана. Він без руки, від обличчя нічого не залишилося. Лише очі, бо він був в окулярах. Вже йому "зібрали" кістки, щелепу, щоки..

- І це все за ніч? Точніше, за кілька годин?

- Так. Було зроблено кілька операцій. Він надійшов до нас увечері (напередодні зустрічі, – авт.). А от рука. Щоб функціонально працював протез, треба не втратити рухливість у руці. Йому треба починати ранню підготовку до протезування та вправи після ампутації руки. Якщо підготовки не буде, то та частина, яка залишилась від руки, просто висітиме, і нічого він зробити не зможе, допоки м'язи не відновляться, а вони вмирають упродовж кількох місяців. Якщо не буде працювати нервово-м'язова система, не важливо – велика рука чи маленька, якщо функції вона втратить, то відновити їх майже неможливо в тому обсязі, який потрібен для протезування. Потрібне раннє протезування. То замість того, щоби його отримувати, він буде в санаторій їздити, на колясці гуляти і чекати, поки ним займатимуться інші фахівці? Саме тому я наполіг, аби центр був тут.

- Чи є площі для цього?

- Так. У нас на третьому поверсі раніше були кафедри. Але я вважаю, що сьогодні важливіше життя бійця, аніж кабінет професора. Час такий.

За рік через центр зможе проходити тисяча людей. І вони отримають ту допомогу, яка потрібна для відновлення втрачених під час війни функцій.

- Скільки людей працює сьогодні в лікарні Мечникова?

- Колектив – це 2500 людей. Завантажено 1500 ліжок, і щодня хтось приїжджає, а хтось, навпаки, їде далі. Це люди з різних областей (Харківської, Запорізької, Донецької, Луганської). Вони їдуть до нас за останньою надією.

- 1500 пацієнтів – це ж понад норму?

- Звичайно. Кабінетів завідувачів відділень, медсестер, лікарів – їх немає зараз. Є палати. У мене, наприклад, немає власного кабінету. Усі свої зустрічі я проводжу тут, у конференц-залі, от ми з вами спілкуємось також тут. Моє робоче місце – це кабінет, де працює ще двоє лікарів. Це позиція.

ІНОЗЕМНІ ЛІКАРІ ВЧАТЬСЯ В УКРАЇНСЬКИХ КОЛЕГ РЯТУВАТИ ПОРАНЕНИХ

- Згадайте найекстремальніші умови, у яких доводилось працювати?

- Їх багато. Сьогодні також такий день. Близько 70 хворих надійшло, з них 50 – на апаратах штучної вентиляції легень.

Постійно працюють реанімаційні. Кожен працівник має свій режим роботи. Коли до нас надходить боєць, одразу пишемо номер на руці, якщо вона є. Якщо немає, то на грудях. Далі людина їде в операційну, там комп'ютерний томограф і так далі. У нас є 2 доби на відновлення, а потім поранений їде на подальшу евакуацію.

Є додаткові дві операційні зали, які обладнані всім необхідним, там готові приймати найскладніших хворих, налаштовані апарати штучної вентиляції легень.

- У вашій лікарні починали рятувати бійців тоді, коли такого досвіду ще не було ні в кого…

- А зараз у нас навчаються. Працюють австралійці, американці, німці, й вони навчаються у нас.

- Ну як це стало можливим? Ви самі говорили, що чуда не буває, що досвід, знання важливі.

- 100%. Ще інтуїція важлива.

- То як ви досягли того, що до вас тепер їдуть іноземні колеги?

- По-перше, вони приїжджають вчитися, щоби бути готовими на випадок війни. В університеті цього не навчать. Ми вчилися допомагати людям в умовах мирного життя, а поранення, отримані на війні, вони "трішки" інші. Вони брудні, їх зашити одразу неможливо, їх треба готувати і є маса деталей.

Іноземні лікарі, які у нас є, працюють асистентами. Вони вчаться того, що ми вже пройшли. Ми маємо досвід, який пропустили через себе. Через нас пройшла величезна кількість пацієнтів, і понад 95% їх вижили.

- Скільки поранених прийняли за час війни? Скільки з них урятували?

- Майже 20 тисяч людей, і з них понад 95% вижили. Це надвелика цифра. На сьогодні маємо 4,89% померлих. Коли мені кажуть, що це суперрезультат, то я завжди відповідаю, що ви відсотки в цифри перерахуйте, зрозумієте кількість людей – і отримаєте цифру, яку б не хотіли чути.

"ОДНОКІМНАТНА" КВАРТИРА НА РОБОЧОМУ МІСЦІ

- Наскільки був готовий колектив до роботи в умовах війни? Я кажу не про 2014 рік, коли більшість людей вважали, що війна є "десь", а про період повномасштабної війни.

- Те, що ми бачимо в нашій лікарні, не на кожній передовій позиції можна побачити. Лікарі, з якими працюємо, бачать сотні поранених.

Я б не хотів говорити про те, скільки лікарів не витримали і виїхали. Навантаження на людей божевільне.

- Ви як витримуєте?

- Я живу в лікарні, не ходжу додому місяцями. У нас є 100 хірургів-анестезіологів, і вони тут разом зі мною. Зараз лікарям важливо розуміти, що їхня праця оплачується. Так, їм зараз особливо і витрачати гроші ніколи. У нас є лікар, молодий хлопець, який більш ніж пів року не виходив з лікарні. Він травматолог від Бога. Він був трохи вже зарослий, бороду відпустив. А тут у нього з'явилась дівчина. Вона також з нашого колективу, то він зачіску зробив, себе до ладу привів. Він робить по 8 операцій на день.

Одному пораненому іноді ми робимо до 10 операцій, але в НЦЗУ не розуміють, як це можливо. Але повторюсь, зараз головне – життя бійців рятувати, а для цього треба стимулювати лікарів.

(Тим часом ми виходимо з зали для конференцій. Сергій Анатолійович хоче показати, як відбувається евакуація поранених. Поки йдемо, він зупиняється, відкриває двері в одне з приміщень. Там стоїть диван. Він каже, що це і є його "однокімнатна" квартира, в якій він живе вже кілька місяців).

ЗНАТИ КОЖНОГО БІЙЦЯ

- Наскільки це для вашої лікарні стандартна ситуація, коли рідні не впізнають, а самі пацієнти розказати нічого не можуть?

- Як правило, люди надходять до нас із документами. Є невеликий відсоток тих, хто без документів. Проте був випадок, коли чоловік не впізнав свою дружину. Це сталося під час ракетної атаки по Дніпру. Якби не телефон, який був при ній, та сережки... Він зайшов, глянув на неї і сказав: "Ні, це не вона". Просто не міг упізнати. Тіло настільки було понівечене, товстий шар будівельного пилу, шматки тіла просто повиривало. Така сила удару.

- Перша зустріч пацієнта з рідними важка?

- Я цього намагаюсь не робити. Є заступники.

- А з пораненими бійцями, які до вас із фронту надходять, коли спілкуєтесь? От сьогодні ми бачили, наприклад, як ви говорили.

- Приблизно через 3-4 години після того, як вони отримали поранення, вони вже у нас, і я з ними говорю. Я кожного з них знаю. Кожного. 70% поранених, які до нас надходять, не говорять через важкість поранення.

- Як довго у вас перебувають поранені?

- Раніше, коли в 2014 році ми почали приймати їх, ми казали так: треба щоби пацієнт сів чи встав – і можна думати про те, щоб далі відправляти на лікування. Тепер достатньо, щоби він заговорив. 2-3 дні на стабілізацію є – і потім евакуація. Потік великий. У реанімації немає місць.

- Коли надходять цивільні, постраждалі через ракетні атаки…

- Це найстрашніше. Військовим легше, вони на війні. Коли цивільні – це трагедія. Потім всі шукають рідних і близьких.

- Хто допомагає лікарні?

- Влада, волонтери. Вони дуже багато допомагають, але такий корабель, як лікарня Мечнікова, волонтери втримати не можуть.

Ми навчили своїх лікарів говорити вголос про те, що їм потрібно. Це необхідно, щоби якісно виконувати роботу і зберігати життя.

- Чого не було б, якби не війна? Ну, наприклад, досвіду того, який нині має колектив. А чого ще?

- Спокою немає ні вдень, ні вночі. Роботою ми завантажені (показує – вище голови, – авт.).

- Це плюс сумнівний.

- Це дуже великий плюс. Мінус – коли ти нікому не потрібен. У мене колись у житті був період, коли півтора місяця я був без роботи, дуже добре знаю це відчуття.

- Ви лікар і повинні рятувати будь-яку людину, що цього потребує. Навіть якщо це окупант. Доводилось їх рятувати? І що відчуваєте до них?

- Доводилось. Якось надавали медичну допомогу 19-річному хлопцю. Він весь тремтів. Може, думав, що його тут катувати будуть, не знаю. У нього були перебиті обидві ноги. Ми підійшли і сказали, що зробимо все, що в наших силах. Він був приголомшений.

- Як лікар ви маєте це зробити, це ваш обов'язок. Наскільки це складно суто по-людськи?

- Не складно. Ми робимо свою роботу, а суд має бути в іншому місці. Ми про це стараємось не думати. До нас раніше привозили ув'язнених. Якщо ми до кожного проявлятимемо емоції…

ЕМОЦІЙНИЙ ФЕЙСБУК

- Шокувати і здивувати вас складно, але, можливо, згадаєте випадок якийсь?

- Важке поранення. Постраждав шийний відділ хребта. Руки та ноги не працюють. Його дівчина сказала, що дбатиме про нього, як про дитину. Вона розуміє, що він не ходитиме і нічого не зможе робити. Весілля було в реанімації. Він прожив уже кілька місяців, хоча шансів не було майже зовсім, і це вже неймовірно.

- Чи є пацієнти, з якими підтримуєте зв'язок після їхнього одужання?

- Муса Найєм написав лист вдячності (просить, аби цей лист принесли, – авт.). Більшість думає, що так і має бути. Вони не думають про те, що би було, якби їх привезли в якусь іншу не спеціалізовану лікарню, де немає нейрохірургії, обладнання. Не думають про те, що там би їхнє життя і закінчилося б.

- Ваш Фейсбук – наче книга. Ви самі його ведете?

- Так. Маю навіть свідків.

- Не думали колись видати книгу на основі цих дописів?

- Готовий навіть надати консультативну підтримку, якщо візьметеся за це (говорить чи жартома, чи серйозно, – авт.).

- Як виникла ідея чи бажання робити такі дописи? У них ви розповідаєте жахливі речі, але робите це так, що хочеться дочитати.

- Це емоції, які не всі розуміють, на жаль. Коли у 2014 році я виступав на одній зустрічі й розповідав, багато хто не вірив, думали, що я вигадую. Але тоді наш госпіталь прийняв 3000 людей.

- Зараз це вже 20000 людей. Як обираєте історії?

- Дивишся іноді: ну кінець, не виживе. А він хапається за життя. Із сотень історій я обираю ту, яка зачепила. От сьогодні до нас надійшло 70 людей і я не обрав жодної історії. Вони всі важкі. Але вони всі однаково важкі (проте згодом він все ж зробив допис, – авт.)

Зараз згадалась історія, коли у хлопця відірвало ноги, руки, він втратив очі. До нього прийшла дружина. Він культею у повітрі почав їй писати букви. Сказати не міг, бо трубка стирчала. Історія? Історія.

- Коли були у відпустці?

- Не пам'ятаю. Давно. Зараз про це не говоримо.

УСЕ ДЛЯ ГЕРОЇВ. ЦЕ ПОЗИЦІЯ

Ідемо коридором лікарні, Сергій Риженко дає мені лист, що написав Масі.

- Ці листи – свого роду нагороди для вас?

- Думаю, так. Таких листів у мене десь 300 штук.

- Про що ви мрієте як лікар?

- Мрію, щоб у нас була гарна система охорони здоров'я. Я іноді звертаюсь по допомогу до волонтерів, різних організацій, представників влади. А потім читаю, що обладнання чи ліки дали Риженку. Це не мені, це хворим, лікарні. Але пишуть, що дали Риженку. Хочеться, щоб усі розуміли, наскільки важливе своєчасне забезпечення лікарень. Не буде ліків, обладнання чи ще чогось, – хворий помре, і все.

- Історія не терпить умовностей, та все ж, якби у 2020 році ви перемогли на виборах і стали мером Дніпра?

- Слава богу, я не став мером… (сміється). Просто не маю часу на це і дуже люблю свою роботу – рятувати людей.

- У нас є бойовий прапор, який їздить із нами на передову. Залиште напис на згадку.

- У мене лікарський почерк. Може хтось напише, а я підпис поставлю? (жартує). Майте на увазі, що я пишу розмашисто (і пише на прапорі, – авт.).

- Що написали?

- Усе краще – для героїв!

- Це девіз?

- Це позиція.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя–Дніпро
Фото Дмитра Смольєнка