Казкові вишивки в хаті без господині на Кіровоградщині

Майстриня Марія Літвінчук створювала вишивки з дивовижними тваринами, птахами, квітами та побутовими сюжетами

У селі Червінка на Кіровоградщині проживає небагато людей. Відвідати одну з тутешніх хат нам рекомендувала жителька сусіднього села – Віра Шмаріна. Вона розповіла, що вже давно мала на меті показати світові творчість Марії Літвінчук, яка пішла в засвіти, залишивши казкові вишивки. Тому Віра звернулася до кропивницької етнолабораторії «Баба Єлька», що фіксує подібні скарби фольклору й декоративно-ужиткового мистецтва та розповідає про них. До експедиції в Червінку доєдналася кореспондентка Укрінформу.

ЄДИНА ВУЛИЦЯ МАЙЖЕ ЗНИКЛОГО СЕЛА

В'їжджаємо в село по вузькій дорозі, що потопає в зелені та здебільшого некошених узбіччях. Серед обжитих хат видніються напівзруйновані часом та опадами. Коли йдемо пішки мовчазною вулицею, Віра Шмаріна розповідає, що жителів тут лишилося небагато – до трьох десятків.

У селі фактично заселена єдина вулиця. Поки Віра гукає Світлану, доньку Марії Літвінчук, ми збираємо сливи-падалки біля покинутої садиби. Там і їмо, витерши об одяг. Дякуємо за сливи невідомому господареві, який колись посадив дерево, й переходимо дорогу – там будинок Світлани. До нього наша агентка веде зі словами: «Покажемо будинок, там такі вишивки!».

Заходимо до веранди й бачимо декілька робіт. Одразу зауважую, що вони – незвичайні. Причому не лише для Кіровоградщини, де поширені квіткові та анімалістичні сюжети гладдю, чорно-червоний геометричний брокар, сучасні вишивки за сюжетами відомих картин тощо. Тут ми бачимо наївне мистецтво: птахи, тварини, квіти, люди. У кожній вишивці – ніби набір випадкових елементів, різних за кольором та стилем. Водночас роботи виглядають абсолютно гармонійними. Казкові мотиви, побутові сценки, анімалістика – усе хочеться розглядати до найменших деталей. Поки ми оговтуємося, Світлана розповідає, що це – тільки невеличка частина вишивок. Більшість із них зберігаються, власне, у будинку Марії Літвінчук. Він неподалік, нам потрібно лише перейти через двір.

НЕЗВИЧАЙНІ ВИШИВКИ – У КОЖНОМУ КУТОЧКУ ХАТИ

До хатинки чомусь заходимо мовчки. Тут пахне сухими травами й цибулею: вона сохне долі, як і листя тютюну. У кімнатах – напівтемрява, на вікнах – фіраночки, на підлозі – ткані доріжки. І вишивки. У кожній кімнаті, у кожному куточку. Знову на різний лад: півні, качки, кози, жінки, пари, троянди. Роздивляємося, як у музеї.

До запитань доходить не одразу. Але все ж звучить перше: як Марія Літвінчук встигала стільки всього вишивати, працюючи на землі та по господарству? Світлана розповідає, що її матір вишивала переважно у старшому віці: «Ось це вона вишила, коли пішла на пенсію. Висапає город, то курчатам дасть, то каченятам, а потім сідала та й вишивала. Де вчилася, я й не скажу, моя покійна бабуся не вишивала».

Світлана уточнює, що її бабуся заохочувала маму до творчості, старалася посидіти з онуками, щоб дати їй можливість вишивати: «Бабуся казала: “Маруся, сідай і вишивай”. А вона й вишивала, скільки мала часу».

Переходимо з кімнати в кімнату. На столі – портрети, закрите трюмо. Не відкривають з дня похорону: Марія Прокопівна померла не так давно, у віці 82-х років. Світлана говорить, що мама заповіла покласти одну з вишивок з нею під час прощання. Так і зробили.

Вишивки, які лишилися, Світлана нікому, крім членів родини, не віддає. «Одна дівчинка колись вчепилася до матері: “Прокопівна, дайте мені ось цю ляльку”. А вона відмовляла. Казала: “Поки не помру, нікому нічого не давайте”. Вже аж після сорока днів по смерті матері я щось віддала. Може, ще дівчата щось собі брали, мої племінниці», – каже жінка.

Але Марія Прокопівна вишивала не тільки для себе. Вона дарувала вишивки, зокрема ті, які в неї замовляли. Нитки їй купували, жінка лише казала, які потрібні.

«Її молодший брат, дядько Володя, просив: “Машенька, виший мені щось”. То вона вишивала йому і середньому брату наволочки, підзорники, рушники, – розповідає Світлана. – Вона усім вишивала: і мені, і онукам своїм. Ляльки вишивала».

У хаті бачимо й замальовки та ескізи вишивок, які Марія Прокопівна не встигла створити. «Вишивала здебільшого з голови. Що де побачить – намалює, перемалює, якщо треба – зробить більшим. Оцих кіз, оце все переважно брала із книжечок, журналів», – розповідає донька Марії Літвінчук.

НАТХНЕННЯ В ЛЮБОВІ ДО ВСЬОГО ЖИВОГО

Марія Прокопівна точно любила те, що було навколо неї. Особливо тварин, бо ж на вишивках – кози, риби, собаки, птахи. Роботи яскраві, цікаво закомпоновані – усі куточки на вишивках заповнені сюжетами чи окремими декоративними елементами.

Наприкінці запитуємо, чи знає хтось про унікальну творчість Марії Літвінчук.

«Про вишивки навряд чи хтось знав. Наче у районній газеті було, у “Колосі”», – відповідає Світлана.

Одну з вишивок, із птахами-листоношами та квіткою, схожою на великий будяк, Світлана передає на зберігання до етнолабораторії. Коли вибирає, то розповідає: є вишивка з козами, з якою вона не хоче прощатися за жодних умов. «Бо ж я кізоньок тримаю», – пояснює жінка.

Хатинка з вишивками на напівпорожній вулиці цілком могла б бути філією якогось етнографічного музею. Там збереглися всі речі: старенька швейна машинка, меблі, піч. Але опікується нею лише донька Марії Літвінчук. Подібні знахідки не вважають настільки цінними, щоби ними займалася держава.

Невідомо, скільки таких хатинок із унікальними малюнками, вишивками, розписаними лежанками не збереглося. Тому дослідникам варто поспішати, щоб хоча б зафіксувати такі елементи української культури.

Мирослава Липа, Кропивницький