Із вдячністю за те, що повернули дім, свободу та рідне повітря
В Любимівці на Херсонщині люди облаштували меморіал штурмовикам 128-ої бригади, які загинули за два дні до звільнення села
Ця трагедія сталася 1 жовтня 2022-го року. На підступах до села Любимівка росіяни підбили вантажівку з українськими військовими. Загинули восьмеро із одинадцяти хлопців 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади. На Херсонщині тоді тривала контрнаступальна операція, Любимівку звільнили 3 жовтня. Захисники, зайшовши в село, попросили жителів поставити хрест на місці, де загинули їхні побратими, щоби було куди прийти їх пом'янути. Любимівці вирішили: потрібно щось більше, аніж залізний хрест. Вони оголосили збір, працювали толокою і на початку жовтня завершили роботу над народним пам'ятником. Пам'ятний хрест – обабіч дороги. Багато людей зупиняються біля нього, аби віддати шану загиблим закарпатцям. Адже ці молоді хлопці свого часу подарували місцевим найдорожче – свободу від окупанта.
ПООБІЦЯЛИ ВІЙСЬКОВИМ ВШАНУВАТИ ПОБРАТИМІВ
Про народний меморіал написала у Фейсбуці Антоніна Терещенко – вчителька, яка виросла в Любимівці. Саме її сестру, Наталію Склему, військові попросили вшанувати пам'ять полеглих побратимів.
Телефоную пані Наталії. Жінка схвильована: в ці дні любимівці згадують моменти звільнення. Кажуть: від спогадів – досі мурахи по шкірі.
- Ті останні тижні перед звільненням ми з чоловіком майже не вилазили з льоху. Дуже гучно було, та враз усе стихло. А потім прийшли наші. Ми чули перед тим про трагедію на трасі, коли росіяни підірвали “ГАЗ-66”. Коли зайшли захисники, ми швидко перезнайомились, “обстірали” їх, нагодували домашнім, вони теж смачненьким поділились. Згодом нам із чоловіком подзвонив хлопець зі 128-ої, попросив, аби на місці, де загинули їхні побратими, поставили пам'ятний хрест. Звісно, ми пообіцяли, що зробимо. А тоді почали говорити про це із сусідами, знайомими, і вже в процесі вирішили облаштувати невеличкий меморіал, – розповідає Наталія Склема.
Антоніна Терещенко додає: одразу подумала, що це має бути місце, де можна покласти квіти, згадати хлопців та подякувати їм.
“Там досить жвава траса, багато людей їздить. Треба, щоб і діти, й старші люди бачили та пам'ятали”, – додає вона.
“БАНКОЮ” ПІД ЗБІР СЛУГУВАЛА БАКЛАЖКА В ПУНКТІ НЕЗЛАМНОСТІ
Пані Наталя ділиться: спочатку сумнівалася, чи вдасться зібрати необхідну суму.
- Знаєте, після окупації грошей у людей особливо не було. Але ми взяли бутильок (п'ятилітрову пластикову баклажку з-під питної води - ред.) та пішли з ним у сільський Пункт незламності. Там можна було з усіма побачитися, розказати про збір. Поставили ту баклажку і були здивовані, що люди, попри скруту, знаходили гроші на пам'ятник хлопцям. Досить швидко зібрали пристойну суму, – каже мешканка Любимівки.
Антоніна Терещенко додає, що на меморіал скидалися не тільки односельці, а й жителі Любимівки, які евакуювалися, також родичі любимівців. Словом, збирали всім миром.
- У нас є спільнота села в соцмережі, ми там адміни із сестрою, тому дали оголошення про збір. Ми були вражені, як люди долучалися. Ніхто не лишався байдужим! Скидали, хто скільки міг, з-за кордону наші односельці пересилали кошти. Так вийшло, що ми назбирали 23 тисячі гривень, – говорить вона.
Після цього любимівці одразу поїхали до села Токівське на Дніпропетровщині, аби замовити монумент.
- Там гранітний кар'єр, пам'ятники роблять чи не в кожному дворі. Обрали макет і влітку нам його привезли, – додає пані Антоніна.
МЕМОРІАЛ ОБЛАШТУВАЛИ ТОЛОКОЮ
Любимивці вирішили питання встановлення меморіалу із військово-цивільною адміністрацією і почали працювати. Аби все привести до ладу, впродовж двох місяців виходили на толоку.
- Ми розраховували, щоб на 1 жовтня – до річниці трагедії – пам'ятник уже стояв. Любимівка – в прифронтовій зоні, тож не було змоги зібрати людей на урочисте відкриття. Там досить близько ворог, постійно літають безпілотники. Тому ми поки й не освятили меморіал, та обов'язково це зробимо, – додає жінка.
- Вони дуже хочуть приїхати, поклонитися пам'яті рідних. Обов'язково організуємо, але трошки згодом, – обіцяє вона.
П'ЯТЬОХ ЗАГИБЛИХ ПІД ЛЮБИМІВКОЮ ХОВАЛИ ВЕСНОЮ
Наразі вдалося ідентифікувати п'ятьох загиблих у трагедії під Любимівкою. Це Олександр Мулеса, Едуард Чігор, Вадим Сідей, Дмитро Зейкан та Василь Гаврильцо. Жителі Виноградівського, Мукачівського та Ужгородського районів Закарпаття. Чоловіки віком від 30 до 37 років. Довгий час вважалися зниклими безвісти.
Ховали хлопців у рідних містах та селах від березня до травня 2023-го.
33-річного мешканця села Сімер Олександра Мулесу поховали в рідному селі.
У Перечині на Алеї слави з військовими почестями поховали Вадима Сідея.
Едуарда Чігора та Дмита Зейкана – у рідному Виноградові.
Василя Гаврильця – у Великих Ком’ятах на Виноградівщині.
Героїв не дочекалися додому батьки, сестри, дружини та маленькі діти...
БІЛЯ ХРЕСТА – ПОСТІЙНО ЖИВІ КВІТИ
Любимівці кажуть, що вони в боргу перед загиблими та їхніми побратимами.
- Ми віддали шану хлопцям, як могли. Вони нам повернули дім, рідні хати, рідні могили, рідне повітря... – говорить Наталія Склема. – Ми жили дуже тяжко в окупації. Ось ходиш по своєму двору, своїй хаті, а все – чуже. Усе, що упродовж життя було твоїм, уже не твоє. Навіть повітря навколо не твоє! Ми чекали на звільнення щодня, щохвилини. Обіймали хлопців, які прийшли до нас 3 жовтня, як рідних. Ми дійсно з ними зріднилися – часто зідзвонюємося, вони в курсі наших справ, ми їх підтримуємо. Троє хлопців у тій трагедії вижили. Хтось служить, хтось на лікуванні досі... Тримаємо з ними зв'язок.
Антоніна Терещенко розповідає: любимівці планують згодом встановити в центрі села ще один меморіал – на честь ЗСУ, з іменами тих, хто звільняв Любимівку від російських загарбників.
- У нас є меморіал пам'яті визволителів Любимівки від фашистів у часи Другої світової. До речі, рашисти, які окупували село в 2022-му, на тому меморіалі влаштували собі забавку: у них там був тир, цілилися в око солдатові. Зараз маємо нових визволителів – українських воїнів. На жаль, є хлопці, котрі загинули за нашу свободу. Плануємо поставити на їхню честь стелу, – каже пані Антоніна.
А той хрест при дорозі – знак пам'яті про трагічну загибель закарпатців.
- Він тому й зветься “пам'ятний”, бо люди мають пам'ятати, якою ціною ми можемо жити на своїй землі. Щоб більше такого не повторилося ніколи. Це місце уже стало знаковим. Люди біля нього зупиняються, там постійно свіжі квіти. І ще скажу вам як вчителька: дуже важливо приводити туди дітей, – додає Терещенко. – Вони повинні знати Героїв, які віддали своє життя за волю. Бо незалежність кожній країні давалася дорогою ціною. Але я не пам'ятаю в історії такої ціни, яку платять українці за право мати незалежну державу.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архіву Антоніни Терещенко та Нововоронцовської селищної військової адміністрації