Рудольф Дзуринець, тероборонівець, директор Закарпатського облмуздрамтеатру

Рудольф Дзуринець – один із тих акторів, «на яких» зазвичай ходять в театр. До великої війни одною з його найбільш впізнаваних була роль вояка у спектаклі «Краще залишайся мертвим». Тепер Рудольф виходить на сцену рідного театру вже із власним досвідом війни: у лютому 2022-го він пішов у армію, служив у ТрО, був розвідником на Донеччині. Після поранення демобілізувався і повернувся до театру. Каже, що коли вперше після війни вийшов на сцену – відчув порожнечу: «Стояв на сцені і питав себе: що я тут роблю?»

Утім, очевидно, цей чоловік таки знає, що робить в театрі – й на сцені, й поза нею. Із червня 2023-го Дзуринець – директор головного закарпатського театру. За літо встиг добряче його «апгрейднути»: закінчили ремонт на великій сцені, організували дві малі, тепер працюють над облаштуванням сцени-укриття. Театр підсвітили в синьо-жовті кольори, тут запрацювало кафе. У новому сезоні планує поставити 12 вистав, започаткував співпрацю зі словацьким театром та столичними режисерами. Вважає, що стелі для розвитку нема.

Про те, як тероборонівець, що півтора року тому воював під Попасною, тепер воює за свій театр – у матеріалі Укрінформу.

З ТЕАТРУ СЕМЕРО ЛЮДЕЙ ПІШЛИ НА ВІЙНУ

- Рудольфе, знаю історію про те, що на початку російського вторгнення кілька людей із трупи Закарпатського облмуздрамтеатру імені братів Шерегіїв добровольцями стали на захист України...

- Семеро людей із нашого театру в лютому 22-го пішли на війну.

- То було спільне рішення? Обговорювали? Чи здибалися вже по факту, в центрах комплектації або ж у підрозділах?

- Ні, кожен ухвалював рішення для себе. Більшість пішла на війну, бо не могли лишатися вдома і спостерігати за тим, що коїлося. Із Мавріцем (Олександр Мавріц, український актор театру та кіно, – авт.) ми справді зустрілися у військкоматі, не домовляючись. Питаю: що ти, заяву написав як доброволець? Відповідає: так. Кажу: я теж. У той день в центрі комплектації сидів наш командир: закликав до себе людей в кабінет, питав, хто де працює, чим займається, набирав собі команду. Так склалися карти, що з театру нас троє потрапило до його підрозділу: я, Мавріц та Володимир Щобак.

- На війні ви були як ТрО і, здається, воювали на Донеччині?

- Так, Попасна. Наш підрозділ належав до розвідки. Були весь час на нулі, це навіть не нуль, це було «мінус один». До речі, у взводі ми здибалися також із двоюрідним братом. Я його не бачив років десять – а зустрілися в казармі, коли нам видавали форму.

- Нічого собі!

- Так, то були чудні зустрічі.

- Ваша історія у війську закінчилася пораненням, наскільки знаю?

- Так, мене госпіталізували, я лежав спочатку в Бахмуті, потім була евакуація на Павлоград, Дніпро, Рівне, вже в Ужгороді оперували. Згодом мене звільнили зі служби за станом здоров'я.

НАВЕСНІ 2022-ГО ПОСИПАВСЯ ВЕСЬ РЕПЕРТУАР

- Можливо, ви думали про те, як втілити на сцені свій досвід з війни?

- Щоб це втілити – має бути дотичний режисер, який зможе дати акторам правильні завдання. Якби такий був – я би спробував.

- Розказали би про свій досвід?

- Ну, я узагалі нікому про це не розказував, навіть дружині (дружина Рудольфа Олеся Дзуринець – актриса, до війни разом грали у виставах, – авт.) Але я думаю, що він би це побачив.

- Бажаю вам втілити такий задум! Все ж семеро людей із досвідом у війську – тут однозначно є про що поговорити (а чи помовчати) на сцені.

- У нас були не тільки актори на війні. Це і працівники сцени, музиканти... Це для театру насправді було жахливою ситуацією, бо у нас весною 2022-го посипався весь репертуар. Просто фізично не було кому грати.

- Чи тепер ситуація вже налагодилася – з поверненням вашим, Мавріца, Сньозика?

- І я, і Мавріц, і Дмитро Сньозик уже на роботі. Все налагодилося. У нас багато нових облич, акторів з вимушених переселенців. Репертуар вже відновили майже весь, залишилось кілька робіт для малої сцени. Власне, поновили і мою виставу «Краще залишайся мертвим», з якою я вже у жовтні вийду на сцену. Дуже цього чекаю!

ВІН БУВ ПІСЛЯ АТО, ЙОМУ БУЛО 29, І ВІН БУВ ВЕСЬ СИВИЙ

- О, я про це окремо хотіла розпитати. Ця п'єса про солдата, який повертається з війни. До вторгнення ви грали її перед ветеранами АТО, а потім самому довелося багато чого пережити... Як вам тепер в тій же ролі, але вже з досвідом війни?

- Це автобіографічна п'єса Карла Верлінга «Чи бачили ви Чумацький шлях» – про вояка, який потрапив у полон і пробув там 10 років. А в цей час вдома всі вже звикли, що він помер. І рідні, і знайомі. Він став героєм для свого села, і під цю його славу їм давали гроші. Побудували церкву, монумент, зробили благоустрій, йшли інвестиції... І коли він повернувся та всім намагався сказати, що насправді живий – це мало кого влаштовувало. Навіть власну його дружину.

- Чи буде вам інакше тепер в цій ролі, із власним фронтовим досвідом?

- Прем'єру цієї вистави ми зіграли вже коли йшло АТО, це був 2016 рік. У той час з нашого колективу на війні був один чоловік. Я брав у нього уроки – просив розказати, як поводяться військові. Вперше зустрів його на лавиці біля театру, йому було на той час 29 років, і він був весь сивий. Той хлопець мав важку контузію, через що йому було досить складно говорити, якщо починав говорити швидко, ним аж лихоманило. Завдяки йому тоді я зрозумів, яким маю бути на сцені. Так мені вдалося перевтілитися у вояка Ганса Кіфора, не бувши самому на війні. І переконати глядача, що я – колишній вояк.

Тепер я буду відштовхуватися вже від свого болючого досвіду. Намагатимуся натягти цю ковдру на себе. Я не знаю, чи це буде інакше. Є м'язова пам'ять, знаєте, але працюватиму над тим, аби в образі було більше глибини. Дуже хочу вийти на сцену саме в цій виставі. Я хочу відкрити очі людям, які просто не звертають уваги на війну, бо їх вона не торкнулася. Для них немає війни. І навіть коли по Ужгороду їде авто з тілом героя, з прапорами, з гімном України на всю гучність з вікон чи з «Плине кача» – вони навіть не зупиняються, йдуть далі у своїх справах... Я не знаю, як так можна. Але так буває досить часто.

Театр завжди змушує глядачів думати. Це його місія. Розумієте, «Краще залишайся мертвий» – це вистава про те, що тепер відбувається з людьми, які в нашому місті проходять лікування, ВЛК, роблять документи на УБД... Вони всюди усім мусять доводити, що вони воювали. Знаєте, переважно ти нікому не розказуєш, де був, що там відбувалося, що ти пережив... А тут, коли тобі треба зробити якусь довідку, мусиш «людям у віконечках» доводити, що дійсно був на війні. А вони так із сарказмом дивляться на тебе, мовляв, та що ти мені розказуєш! Та в тебе ж руки-ноги цілі – хіба ти воював?!

- Ви проходили ці кола пекла? На ВЛК, наприклад, – воно з вами мусило статися, якщо вас демобілізували...

- Мені так відверто не казали, можливо, тому, що я тут, в Ужгороді, публічна людина. Але був випадок, коли з нами хлопець без ніг чекав черги до психолога. А вона вийшла, така старша жінка, з кабінету та почала кричати: «Я що, неясно тобі дала зрозуміти: сиди в черзі!» А він сидіти навіть не може, бо в нього нема ніг... Ми тоді всі встали і, незважаючи на її вік, змусили попросити вибачення.

Так не має бути, і допускати цього не можна. Треба розуміти, що ці молоді хлопці кидають все і йдуть захищати Батьківщину. Хтось сам за покликом серця, комусь дали повістку, когось відправили добровільно-примусово. Але вони йдуть. І ризикують життям. Скільки ми вже втратили хлопців – цвіт нації! І далі їх втрачаємо... А хтось вважає, що це не їхня війна, що це політика, світова змова, «він тебе не посилав»... І їм зручно далі говорити російською, і вони не хочуть переходити, бо це «іх радной язик». (Починає хвилюватися). Ну ви серйозно, люди? Що вам потрібно іще, аби зрозуміти, що навколо відбувається? Щоб перейти, нарешті, на українську?! Треба, щоб до вас особисто в хату прийшов ворог?! Я й до цього ніколи не розмовляв російською, але часом толерував за тим же стереотипом, мовляв, люди все життя так розмовляли тощо. А тепер мене це злить! Ну як так: ти все життя жив в Україні, їв український хліб, ходив у державну школу і досі не можеш розмовляти українською?!

ВПЕРШЕ, ЯК ВИЙШОВ НА СЦЕНУ ПІСЛЯ ВІЙСЬКА, ПОДУМАВ: ЩО Я ТУТ РОБЛЮ?

- Після війська, до того як стати директором, у рідному театрі ви виходили на сцену також як актор...

- Так, устиг зіграти два рази в спектаклі в минулому сезоні.

- Кажуть, що театр, сцена – це добра терапія. Вам сцена допомагає долати наслідки війни?

- Знаєте, вперше, як вийшов на сцену після демобілізації, я узагалі нічого не відчув... То було 30 квітня, вистава «Ідеальне весілля».

- Це комедія, чи не так?

- Так. Можливо, тому... Але я після вистави нічого не відчував. Всередині була тільки пустота, я стояв, слухав оплески і думав: що я тут узагалі роблю?.. Для чого?..

З Мавріцем ще там, на війні, часто говорили про те, як повернемося на сцену. Думали, як воно буде далі, – і я такого не передбачав. Оцієї пустоти. Я вийшов на сцену, наче виконав свій обов'язок перед театром. Я не кайфував від цього. А це дуже погано, коли актор не кайфує від того, що він робить, коли воно не приносить задоволення. Адже коли в кінці вистави тобі аплодують – ти забуваєш узагалі про все на світі!

Можливо, дійсно так сталося тому, що то була комедія. Але на той час ми виходили з того, що зможемо швидко відновити, і зупинилися саме на «Весіллі». Нас після тієї вистави з Дмитром ще й нагородили медалями «Хрест Свободи» (висока відзнака Православної церкви України, – авт.). Теж було двоїсте відчуття, бо ми не йшли на війну за медальками.

НІЯКОВІЮ, КОЛИ ЗНАЙОМІ Й НЕЗНАЙОМІ ДЯКУЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ

- Більшість військових так каже, та все ж нагороди – це один із засобів для цивільних віддати військовим шану.

- Я ніяковію від цього. Буває, йду по вулиці, мене зупиняють люди, знайомі, незнайомі, які бачили мене на сцені чи бачили сюжет, читали щось про мене – прикладають руку до грудей і кажуть: «Дякую!» Перше, що завжди хочеться відповісти: «А мені за що?» Хоча десь розумію, що дякують за позицію – піти захищати країну. Але сприймати подяку за те важко. Тому що тут нічим хизуватися. Ти коли там, переживаєш такі моменти... У мене був момент, коли я писав дружині прощальну есемеску. Тому... Не знаю, чим із пережитого міг би пишатися... А, ні, знаю! Можна пишатися хлопцями, які там лишилися далі і лишаються досі. Це настільки потужні люди! Той же мій командир, мій брат – я просто неймовірно ними пишаюся!

- Тримаєте з ними контакт?

- Аякже! Коли вони приїжджають – це не відразу весь підрозділ, вони по одному-двоє приїздять, – запрошуємо в театр, йдемо на каву, я слухаю їхні історії з фронту, розказую про свої якісь досягнення. Вони лайкають мене на фейсбуці, підтримують, мені це подобається – бо я досі свій серед своїх. Я пішов з війська, але ми залишилися рідними людьми.

Нас було мало – лише 12 людей у взводі. Але ми разом пройшли через такі речі, які, можливо, чоловік і жінка за все життя не проходять. Це такі моменти, після яких твій побратим знає про тебе усе. Він тебе бачив максимально оголеним, він знає, як ти ведеш себе в критичних ситуаціях і яка ти людина. Тебе бачать наскрізь. Тому довіра серед побратимів максимальна, на 100%. Так нікому в світі не довіряєш!

- Готові для них зіграти?

- Мрію про це! Мій командир – фанат театру, він раніше ходив на наші вистави, і з дітьми ходили на дитячі. У нас із ним весілля, виявилося, в один день і в той же рік!

БЕНЮК У НАС СТАВИТИМЕ УКРАЇНСЬКУ КЛАСИКУ

- Ви щойно відкрили новий театральний сезон...

- Так, 78-й, його ми відкрили на великій сцені виставою «Угода з ангелом» Нєди Нежданої. Хочеться, аби в цьому сезоні у нас було більше глядачів. Я собі так порахував, що якщо кожен ужгородець (населення Ужгорода понад 100 тис., – авт.) придбає один квиток до театру – то в нас цілий рік буде повна зала.

- Натякаєте, що з повними залами у вас проблема?

- У нас були такі проблеми завжди, і тепер лишаються. Глядачі віддають перевагу монатікам-пивоваровим-дорофеєвим – при тому, що у них квитки на концерти по 900–1200 гривень, а коли грають наші актори і віддають душу, то в залі за квиток вартістю якихось 200 гривень глядачів мало. Найбільше дратує, коли мені закидають: нема реклами, ми не бачили афіш! Ну ви серйозно? Театр розташований в центрі міста, на набережній, де всі гуляють, є соцмережі, є онлайн-доступ до покупки квитків. Все надзвичайно просто – приходьте!

- Що треба, аби в провінційному містечку глядача спонукати піти до театру?

- Має бути цікавий репертуар – від класики до сучасних п'єс. Ну і театр має приваблювати, це не просто вистави, це обсяг сервісів для глядачів. Тепер у нас є українська, закарпатська класика, є сучасні вистави, є вистави на малій сцені. Запросили до співпраці Віталія Семенцова з Києва, Маргариту Савенко з Дніпра, з січня приїздить Тарас Бенюк, буде ставити у нас українську класику.

- Це ваші власні зв'язки? Дзвоните-запрошуєте?

- Ні, здебільшого дзвонять вони. Люди побачили, що змінилося керівництво, їм стало цікаво співпрацювати з нами. Ініціатива з їхнього боку, а я просто радію.

- Багато пропозицій?

- Так, пропозицій досить багато. Я хочу випустити 12 вистав за цей рік. Не знаю, чи мені це вдасться. Тепер є дві готові, третя буде за місяць. Плюс запрацювала наша театральна лабораторія, тому на старті сезону є чотири нових спектаклі. І будуть ще.

ХОЧЕТЬСЯ ОТРИМАТИ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ

- Який узагалі потенціал у обласного театру, де ваша «стеля»?

- Стелі немає узагалі. Максимально – це щоб у нас в області був національний театр. Я цього прагну. Академічний статус ми отримали, хочеться мати згодом і національний. Так, я розумію, що для цього треба дуже багато працювати. Я роботи не боюся і команду заряджаю максимально.

Ми граємо тут в області та їздимо по фестивалях – але це теж не стеля. Я тепер налагодив зв'язки з Кошицьким театром (Словаччина), вони приїжджатимуть до нас із гастролями, і ми їздитимемо туди. У нас будуть спільні постановки: їхній режисер буде ставити у нас з їхніми та нашими акторами, і навпаки. У них в трупі, до речі, грає дуже багато українських акторів. Також тепер виходимо на Прагу, Румунію. Вже є контакти, працюємо.

Ну і гастрольні поїздки в межах України – маємо там також себе показувати.

- Рудольфе, от якщо чесно: у країні ви як обласний музично-драматичний театр, названий на честь братів Шерегіїв, режисерів та акторів, дотичних до започаткування українського театру на Закарпатті, впізнавані? Знають за межами області «шерегіївців»?

- Ні, не знають. Це прикро, але я свідомий цього і кажу про це відверто.

- Як зробити так, щоб вас почали впізнавати?

- Треба про себе розказувати і себе показувати. Саме цим ми збираємося зайнятися. У мене команда 160 людей, є з ким працювати на результат.

- От із режисерами у вас склалося, а що з акторами? Адже в театр ідуть і «на актора», навіть скоріше – на актора. Серед шерегіївців, завдяки участі в кінопроєктах останніх років, раніше йшли на вас, також медійний, впізнаваний Олександр Мавріц...

- У нас проблема не в акторах, а в їхніх зарплатах. Ми наразі театр, де найнижча зарплата у акторів по країні.

- Скільки це – найнижча зарплата актора по країні?

- Мінімалка. Шість тисяч плюс доплати – максимум вісім. Моделюємо ситуацію: приїздить до нас в трупу хлопчина з Харкова чи Києва, він ВПО і знімає житло, оренда якого на місяць стартує від 10 тисяч гривень. Виходить, що в театрі він не заробляє навіть собі на житло...

- Бачите вихід, як це змінити?

- Підняти відвідуваність – це перший крок. Якщо у нас будуть повні зали, у акторів будуть хороші зарплати. Ми працюємо для того, щоб людям хотілося відвідувати театр, щоб це для них було свято. Люди мають зайти в хол, де все сяє і світиться, де їх зустрічають гарні пані-контролери, привітні, роздають їм яскраві програмки, показують, де гардероб та кафе...

- До речі, як вийшло так, що до вашого приходу в театрі не було кафе? Ну це ж вигідно – продавати коньяк та канапки під час антракту!

- Вигідно, але має бути інвестор, ФОП, який готовий вкласти в це гроші. Ми такого знайшли, і кафе працює.

- Ваш театр наразі має два відомі фестивалі на малій сцені – «Під цвітом сакури» та «Монологи над Ужем».

- Хочемо запустити ще як мінімум два – один обов'язково на Великій сцені. Плюс тепер в рамках фестивалю «Монологи» ми відкрили нову мікросцену у фоє, вона чудово себе зарекомендувала. Плюс доробляємо тепер сцену просто неба знадвору та починаємо працювати над ще однією – сценою-укриттям. Тобто у нас буде багато майданчиків. Але щодо фестивалів все залежить не тільки від нас, а й від сприяння влади.

Я ЖИВУ В ТЕАТРАЛЬНОМУ ГУРТОЖИТКУ І ЇЖДЖУ НА «КИТАЙЦЕВІ»

- Коли ви прийшли на посаду, в місті почалися розмови: о, та ясно, його проштовхнули. Утім, коли за місяць люди побачили, що в театрі реально міняється ситуація, заговорили інакше: він молодий, амбітний, побачимо, чого досягне. Вам досить швидко вдалося «апгрейднути» театр – зробити синьо-жовту підсвітку, дві нові сцени, кафе...

- Іще доремонтували поворотне коло на великій сцені, зробили відпочинкову зону для акторів з квітами та м'якою частиною...

- Де знайшли гроші на це в театрі, в якому актори мають найнижчу зарплату по країні?

- Це були наші гроші. Вони в театрі є. Я не кажу, що їх у нас багато або що їх немає. Ми заробимо. Ми урізноманітнимо репертуар, будемо грати частіше – чи не кожен день. Всі роботи – фасадна підсвітка, все освітлення театру, сцена просто неба – все це за власні кошти. І цей дохід можна збільшити, а отже, зробити театр кращим. Досі платні послуги – оренда залу – приносили театру більше коштів, ніж власна основна діяльність. Я хочу, аби було по-іншому. Аби наша основна діяльність приносила хороший дохід, а решта, пасивний дохід від оренди залу, йтиме на стимуляцію акторів, працівників театру, на оновлення будівлі всередині та ззовні. Театр має бути гарним. Це не має бути якась занедбана сумна будівля, на яку кажуть, мовляв, та шо там той «драмчик»...

- От що у вас справді занедбане – це площа з фонтаном перед театром. Просто ганьбище для міста: фонтан не працює, поріс бур’янами, купи сміття...

- Ми наразі чекаємо руху від міської ради. Там спірна ділянка, бо земля нам не належить (один із колишніх мерів Ужгорода віддав її в приватну власність, і там планувавли паркінг, – авт.), а конструкції під землею – наші. Це треба вирішувати, і тут має бути сприяння влади. Ми в цьому питанні повністю залежимо від них. І так, це ганебно – мати в центрі міста таку величезну «попільничку». А там має бути фонтан. Це була би відпочинкова зона як для військових, бо поруч із нами госпіталь, так і для містян. Там гуляли би мами з дітьми, а глядачі обговорювали би побачене в театрі.

- Насамкінець: Рудольфе, яка ваша мрія щодо цього театру?

- Я хочу, щоб театр працював кожен день й аби щодня тут відбувалися якісь події: творчі або музичні вечори, концерти, вистави тощо. Театр має стати потужною культурно-мистецькою платформою для міста, області.

- Чи змінилося щось відтоді, як ви виходите на сцену як директор театру, а не просто як актор?

- На сцені я актор, я там не директор. Моя посада там ні на що не впливає. Я виходжу і роблю свою роботу, втілюю задум режисера. Ну хіба, можливо, зі сторони техпрацівників щось зміниться – наприклад, вони мені швидше будуть штани приносити під час переодягання між актами. Як шефові. (Сміється). Я з тих людей, які завжди викладаються на свій максимум. Я далі буду виходити на малій сцені у всіх постановках, де був задіяний до війни, і на великій сцені теж.

Тепер виникає питання щодо нових спектаклів. «Угода з ангелом», якою ми відкрили сезон, – я репетирував її до великої війни, 23 лютого ми ставили фінальний танець і мали презентувати прем’єру на День театру 27 березня... Тепер через посаду у мене фізично не було часу доробляти виставу, і я цю свою роль віддав молодому хлопчині. Він чудово справився!

- До війни ви грали на сцені разом з дружиною, коли знову чекати на сцені ваш тандем?

- Моя дружина чудова актриса! Ми чекаємо тепер на третю дитину. А вже після народження будемо поновлювати спільні спектаклі. Я обожнюю виходити з нею на сцену, Олеся – мій найкращий партнер, вона дуже талановита, набагато більше за мене. Я часто консультуюся з нею, коли вчу роль і мені потрібно досягти глибини. Але вона також і дуже хороша мама, і тепер в неї важливіша роль. Кохання – це коли ти можеш поділити професію на двох, коли можеш зрозуміти, що можеш мати і дітей, і кар'єру. Ми чудово це ділимо. При тому, що досі живемо в театральному гуртожитку, їздимо на китайській машині... Але ми кайфуємо від свого життя!

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора