Позивний «Історик»: захищав пам’ятки, а тепер боронить Україну
Вибирався з-під Бахмута замінованими полями й досі носить у тілі три осколки
Сергій Шпаковський за фахом – історик, тож і позивний має відповідний. До повномасштабної війни він займався охороною пам’яток історії та культури. У лютому 2022-го добровільно став на захист України, воював під Бахмутом... У молодшого лейтенанта Шпаковського тепер два дні народження поспіль: 1 грудня, коли його врятували, і 2 грудня, як записано в паспорті.
Про те, як Сергій після контузії понад дві доби добирався до своїх побратимів замінованими полями, під постійними обстрілами, як після пекла Бахмута, поранення і лікування повернувся у стрій, читайте на Укрінформі.
ІЗ МАМИНОГО САДУ – У ВІЙСЬККОМАТ
До повномасштабної війни Сергій Шпаковський жив і працював у Хмельницькому. За фахом він історик. Після закінчення Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. І.Огієнка (тепер Кам’янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка, – ред.) пішов на строкову службу. Тоді чоловік не знав, що той армійський вишкіл у спецбригаді знадобиться йому в майбутньому. Як і навички, набуті завдяки хобі, – полюванню.
Сергій працював у Києві та Хмельницькому в державних структурах, пов’язаних із охороною пам’яток культурної спадщини, їздив у експедиції, навчався в аспірантурі. Він пригадує численні судові справи, які вдалося виграти, зберігши пам’ятки археології. За його словами, деколи це нагадувало «боротьбу з системою в системі».
У співавторстві з колегами Шпаковський видав десять історико-краєзнавчих книжок, серед яких однією з найважливіших вважає «Звід пам’яток історії та культури України: м. Хмельницький».
До 25 лютого 2022 року він був заступником директора з питань охорони культурної спадщини Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтв. Та всі ці справи довелося залишити, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Домовляюся з військовим про телефонну розмову на вечір, коли у нього буде вільний час після тренування. Періодично в мою слухавку долинають звуки сирени, яка часто гуде там, де він нині перебуває. Чоловік робить паузи, вслухається в простір і продовжує розповідь про свій бойовий шлях.
- Мене з дитинства патріотично виховували батьки, – розповідає про себе Сергій. – Мама, вчитель української мови та літератури і мій класний керівник, вдома і в школі прищеплювала мені любов до Батьківщини. Покійний тато був агрономом і патріотом рідної землі. Та й народився я на Поділлі, а цей край є конгломератом різних історичних епох, особистостей та подій. Мабуть, мої гени, в яких переплелося коріння польської шляхти з українськими селянами і козаками, посприяли тому, що у мене в жилах тече кров не боягуза. До того ж, в інституті, де я вчився вже за незалежної України, перед нами відкривалися нові джерела, зокрема архіви, та невідомі раніше сторінки історії про УПА і репресованих. Ми вже були повною протилежністю історикам радянського часу. Оце все в підсумку вплинуло, що я з другого дня повномасштабної війни в строю.
Війна застала чоловіка у рідному селі Хребтієві, куди він приїхав до мами розчистити сад і виноградник. Вранці 24 лютого Сергій почув звуки ракет над хатою і вибухи в сусідніх областях, а потім йому почали телефонувати друзі та колеги.
- Я одразу вирішив стати на захист України, хоча моєму синові тоді було лише півтора місяця. Поговорив із мамою та дружиною. Звісно, у них були сльози, але переконав їх, що всім справжнім чоловікам треба захищати Україну. Знаєте, не всі ж воюють, дехто має підвозити провіант, копати окопи, але чоловіки повинні бути в строю. У мого брата Миколи четверо дітей, він лікар, живе і працює у Варшаві, але дуже підтримує військових волонтерством. Він привіз нашій бригаді медичний автомобіль, ліки, аптечки, бронежилети, а ще допомагає війську дронами, – говорить Шпаковський.
25 лютого Сергій прийшов у військкомат. Після кількох годин у черзі він потрапив у 106-ту окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ, у лавах якої виконував завдання на території Західної України та Волині, паралельно з цим проходячи тренування і вишколи. 25 листопада 2022 року Сергій разом із побратимами поїхав на оборону Бахмута.
СТРІЛЯЮЧИ, МОЛИВСЯ «ОТЧЕ НАШ»
Військовий тоді перебував на посаді стрільця і тримав оборону «на нулі» перед Бахмутом. Дві з половиною доби там тривали контактні бої з вагнерівцями. Запеклий ворог був від Сергія за 30 метрів.
- Весь той період я перебував на адреналіні. Страху ніякого не було, а тільки ненависть до ворога, – говорить військовий. – Окрім навичок і підготовки, мені допомогли молитви. Я молився сам, а ще за мене молилися мама, дружина, теща. «Отче наш» я тоді промовив кілька тисяч разів. Стріляв, молився – і бачив, що силуети попереду падали.
Під час тих боїв «Історик» отримав контузію і знепритомнів. Зверху його присипало землею. Побратими шукали Сергія, але не побачили непритомного воїна. Коли він прийшов до тями, поруч уже нікого не було. Попри страшенний головний біль та тяжкість у грудях від удару осколка, відбитого бронежилетом, він дістався ями, де були патрони, зарядив ними усі 6 магазинів для автомата і почав вибиратися.
Ті жахливі 2,5 доби Сергій пам’ятає у всіх деталях.
- Коли я виліз із лісосмуги на соняшникове поле, то побачив, що з обох боків стояла ворожа техніка. Росіяни мене помітили й почали стріляти. Я мисливець, а в той момент відчув себе жертвою. Повз соняшниковим полем, як вуж, вминаючись у землю і тримаючи в одній руці автомат. За 80-100 метрів побачив людей, подумав, що то свої, тому й гукнув до них: «Хлопці, заберіть. Я тут». Вони натомість почали по мені стріляти з автомата, я впав і переліз трохи далі. На тім полі я почув над головою свист куль кілька десятків разів. Усе поле було у воронках, тому я переповзав із однієї в іншу, перечікував. Техніка туди не заходила, бо всі ті поля були заміновані. Якось із Божою допомогою мені вдалося не натрапити на жодну міну, – продовжує Сергій.
Ворог, помітивши українського воїна, влаштував на нього полювання, обстрілюючи поле з безпілотників, мінометів та навіть літака. Згодом поруч із ним розірвалася випущена міна, й він отримав кілька осколкових поранень. Сергій мав дві аптечки, тож наклав собі турнікети на руку та ногу.
У якийсь момент у нього прокинулася жага до боротьби. Він виліз на край воронки і випустив автоматну чергу по ворогу. У відповідь росіяни почали крити вогнем те місце.
- Вночі, коли був сильний вітер, а хмари сховали місяць, я зрозумів: якщо не вийду зараз, залишуся там назавжди, – пригадує військовий. – Поповз на дорогу, яку хотів перейти, і наштовхнувся на російський танк, опинившись між артилерією, коли наші насипали їм, а вони – нашим. Росіяни стояли за 20 метрів від мене, я почув, як один каже: «Лука, єб*ш єво». Упав на землю і поліз у наступну посадку, а там такі були нетрі, де зазвичай на полюванні ховаються звірі. Вони стріляли по мені з автомата і пістолета, а я чув свист тих куль. Коли переліз на інше поле, зрозумів, де я. Воно теж було заміноване. Першого грудня я дістався до дороги Соледар – Бахмут.
Воїн знайшов прихисток у ямі під деревом, але лихоманка не давала йому спокою. Знесилений пораненнями, голодом і спрагою, він ковтнув десяток таблеток, щоб знизити температуру. Невдовзі почався бій. Коли обстріли стихли, «Історик» зібрався з силами, пройшов дорогою кілька десятків метрів та натрапив на українських розвідників, які забрали його у свій бліндаж.
Того дня ворожі обстріли не стихали до вечора. Згодом «Історика» доставили до бази розвідників, де йому надав першу допомогу медичний інструктор, після чого евакуювали до Бахмута.
ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ З ПОБРАТИМАМИ ПЛАКАВ ТАК, ЯК НІКОЛИ РАНІШЕ
- Вже у шпиталі в Бахмуті до мене підійшла нині покійна Яна Рихліцька зі своєю подружкою, – згадує військовослужбовець. – Я дуже хотів пити, і вони всю ніч робили мені чай. Яна принесла мені одяг, бо мій увесь був у крові. Саме Яну я попросив, щоб написала братові, що я поранений і де перебуваю. Вона до мене підходила, постійно підбадьорювала і підтримувала. Свій день народження 2 грудня я зустрів у бахмутському шпиталі. Далі мене перевезли у Дружківку, де мене знайшли мої хлопці. Я так у житті не плакав, як тоді. Мої побратими теж плакали.
Пізніше Сергія переводили на лікування у Павлоград, Дніпро і хірургічне відділення Хмельницької обласної лікарні. У його тілі під правим плечем так і залишилися три осколки, один із яких періодично дає про себе знати.
Згодом військовий повернувся у свою 106-ту бригаду. Пройшов навчання в Одеській військовій академії, отримав звання молодшого лейтенанта та став командиром взводу. Тепер, під час навчань на Сході країни, він проходить перекваліфікацію.
- Я пішов учитися на офіцера, бо хочу змінити те, що сам побачив у ЗСУ, коли був на Сході, щоб солдатам було краще виконувати бойові завдання і вони могли спертися на свого керівника, знати, що він не лишить їх у скрутну хвилину, – каже Сергій.
За словами військового, під час війни з його оточення відсіялася частина зайвих людей. Тепер залишилися тільки справжні та надійні друзі. А ще війна навчила його цінувати час і не гаяти його на те, без чого можна обійтися.
Сергій мріє якомога більше набутися з рідними. Він пригадує: коли вибирався з-під Бахмута, в очах стояли обличчя мами, сина та дружини. У той час вони теж відчували, що трапилося лихе. Військовий не виходив на зв’язок, і дружина так перенервувала, що потрапила до лікарні. А мамі наснився сон, ніби вона знову народжує Сергія.
Українська земля захистила Сергія Шпаковського, коли він, хапаючись за життя, боровся з ворогом. Тепер воїн продовжує боронити її із вдячністю за те, що врятувала тоді під Бахмутом.
Ірина Чириця, Житомир
Фото надав Сергій Шпаковський