"Східний експрес" Андрія Любки

Напередодні Нового року команда письменника-волонтера повезла на фронт 14 авто для ЗСУ

Опівдні на заправці на околиці Ужгорода – українського міста, що знаходиться найдалі від фронту російсько-української війни, – збираються фарбовані в зелене з пікселем позашляховики. Переважно праворульні. Усі на “бляхах”. За лічені хвилини до каравану доєднується 13 автівок.

Це команда волонтера та письменника Андрія Любки. За півгодини вони заправляться і поїдуть на фронт у підрозділи 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової, 93-ї бригади "Холодний Яр" та 67-ї ДУК ПС, 41-ї мехбригади, 58-ї імені Гетьмана Івана Виговського, до розвідників з бригади спеціального призначення «Рубіж», 35-ї окремої бригади морської піхоти, 129-ї бригади ТРО, 57-ї мотопіхотної бригади ім. Отамана Костя Гордієнка та 46-ї бригади десантно-штурмових військ. Вони попрямують на Херсон, тоді на південь Запорізької області, потім Донбас – від Покровська через Констянтинівку до Лимана, далі – Харківщина, Куп’янський напрямок. Такий виходить “різдвяний тур” по всій довжині фронту російсько-української війни.

ВЕЗЕМО ВДВІЧІ БІЛЬШЕ АВТО, НІЖ ЗАЗВИЧАЙ

- Це наш 34-й рейс, веземо багато машин. Зазвичай караван складається із 7-8 авто та 9 водіїв. Зараз нас їде сімнадцятеро, – каже Андрій Любка.

Він чекає біля віконечка каси заправки. На пальне для доставки авто на фронт також донатять люди.

На збірці джипового каравану весело. Хлопці курять, перекидаються жартами, хтось п'є каву. Допаковують автівки корисними передачами для військових.

Ще півтора року тому ці чоловіки не знали один одного, або були ледь знайомі. Нині кажуть, що вони – команда.

Андрій Любка розповідає, що в когось це "надцятий" рейс, в когось п’ятий, десятий...

- Найбільше їх на рахунку нашого автомеханіка Івана Мацканича. Він допомагає вирішувати проблеми з автівками в дорозі, аби всі доїхали до місця призначення.

Любка своєю командою дорожить. Каже, що кістяк сформувався від квітня 2022-го.

- Це люди підібрані та підігнані один під одного за півтора року поїздок. Їхати в колоні, дотримуватися субординації не кожен зможе. Тут не можна обганяти, робити зупинку, коли захочеться, чи зупинятися на каву. Ми маємо рації, спілкуємося в дорозі та все вирішуємо спільно. Коли хтось ламається – всі стоять, чекають. Також важко їхати назад усім в одному бусику – там мало місця, а в кожного свої звички. Тому в команді мають бути такі водії, котрим комфортно їхати разом, – каже письменник.

ТУРИСТИ В КАРАВАНІ І ДВА “ДЕБІЛЬНІ ПИТАННЯ”

Крім водіїв зараз із Любкою їдуть і так звані “туристи”.

- Це люди, які весь час допомагають команді, перераховують гроші. Ми їх запросили, аби вони мали можливість побачити, як це виглядає, куди йдуть гроші, хто забирає авто.

Письменник каже, що багато хто проситься до них в команду “туристом”.

- Просять долучитися нон-стоп. Комусь просто цікаво, дехто хотів би допомогти. У нас в команді найбільша конкуренція саме за поїздки. Набагато менше бажаючих робити нудну та рутинну роботу тут, на місці. Адже кожну машину треба повезти на техогляд, визначити поломки, знайти та замовити запчастини, отримати їх на “Новій пошті”, доставити та забрати машину із СТО, потім відігнати на фарбування, на розвал – словом, багато роботи, яку мало хто хоче робити. А їхати – це класно, це весело, це рух і пригода.

Андрій каже, що часом люди, які долучаються до команди вперше або хочуть долучитися, задають “дебільні питання”.

- Їх, як правило, два. Перше – чи ми робимо посвідчення волонтера. Вони хочуть якось уникнути мобілізації абощо, не знаю. Але ми самі не маємо таких посвідчень і не робимо їх для команди; насправді вони й не дають ніякої “відмазки”. І друга дурна ситуація, яка якось виникла – мене спитали, чи можна оформити УБД після поїздки з нами. Мовляв, це ж зона бойових дій. Але нам нікому в голову не приходило оформляти собі щось, щоб мати якісь преференції, – говорить письменник.

ПОБАЧИТИ, ЧИ Є У ВІЙСЬКОВИХ БЛИСК В ОЧАХ

Питаю Андрія, чи поїздки в каравані з автівок для нього також щось на кшталт свята – адже це своєрідний підсумок роботи за місяць.

- Я найбільше люблю в цій роботі саме їх. Поїздки – це зустрічі із військовими на фронті. Це завжди якісь історії, пригоди, люди. Завжди трошки інша інформація про те, що відбувається, ніж та, що маємо з новин, оглядів експертів чи телевізора. Завжди замір психологічний: як люди виглядають, чи є блиск в очах, що вони говорять. Мені, в тому числі як письменнику та публіцисту, важливо це бачити та розуміти.

- Чи є у військових на фронті ще цей блиск в очах?

- Він то є, то стухає... І у нас в тилу так само. Втім, ніхто не перестає працювати: ні вони на фронті, ні ми в тилу, – відповідає Любка.

ВНУТРІШНЯ ПОТРЕБА БУТИ ДОЛУЧЕНИМ

Біля фарбованих в хакі джипів стоять чоловіки. Підходжу, розпитую – чому долучилися, що їх мотивує.

Фелікс "катається" з командою Андрія Любки півтора року. На моє питання усміхається, каже, що сам колишній військовий. Після вторгнення у лютому 2022-го пішов на фронт добровольцем, але досить швидко отримав поранення, зараз долучається ось таким чином.

- Як колишній військовий розумію, що це треба робити. Це не важко – там важче. Я роблю це за покликом серця. Ми всі тут так робимо, – говорить він.

Віталій Зганич, котрий жартома представився як “активний дописувач в Фейсбуці”, каже, що навіть не пам’ятає, який за рахунком цей його східний рейс з Любкою.

- Надцятий якийсь, – каже. – Чому долучаюсь? Ну а як не долучатись?! Просто не розумію, як цього не робити. Я за станом здоров’я не пройшов ВЛК, відповідно, чим можу – тим допомагаю. До цього ми ніколи не були між собою знайомі – ні з Любкою, ні з іншими хлопцями. Але спільна справа та дорога здружили.

Віталій їздить на Схід раз на місяць, буває й частіше – коли є машини і треба їх перегнати, чи якомусь підрозділу екстрено потрібно доставити авто.

Костянтин Черкай в команді з квітня минулого року. Каже, що за цей час намотав більше кілометрів за кермом, ніж за всі попередні роки свого водійського стажу.

- Я почав ганяти машини для ЗСУ з Ужгорода із Фондом Притули. Це були рейси в основному на Київ: їхав на авто туди, а потім поїздом назад. Чому я це роблю? Бо треба! Я не на фронті і мушу допомагати. Роблю те, що можу. Перші рази, коли їхав з командою Любки, це був елемент туризму – сфоткатися біля стели “Донецька область”. Перші розбиті танки я побачив ще під Києвом, це було і захоплююче, і жахливо водночас. Жахливо – бо ти бачив на власні очі розбиту техніку та міста. Захоплююче – бо тоді прогнали росіян з Київщини, ми всі були пройняті цим духом єдності. Тому тоді це був елемент туризму, а тепер це елемент обов'язку. Нині для мене такі поїздки є внутрішньою потребою. Чи важко? Так, це важко: три-чотири доби в дорозі, нормально не спиш...

Найприємніше, каже Костя, це зустрічі з хлопцями.

- Коли ти передаєш ключі бійцям, і вони обіймають, і кажуть: “Дякую!” – це найкраще, що може бути. А найважче – усвідомлювати, що, можливо, востаннє бачиш цю людину. І таке траплялося... У більшості машин, які ми возимо, термін життя дуже короткий.

ДЕПУТАТ, ПІДПИС, ГЕРБ ТА ПЕЧАТКА – В КОЛОНІ МАЄ БУТИ

До гурту на заправці підходить обласний депутат, заступник голови Закарпатської облради Андрій Шекета. У нього в руках супроводжувальний лист – хлопці перевіряють, чи всі імена та прізвища є у списку. Когось пропустили, тож гуртом радяться, чи дописувати його зараз ручкою. Сміються. Цікавлюся у депутата, що дає такий лист: допомагає долати блок-пости?

- Це не документ, просто лист за підписом керівництва військової адміністрації про те, що організовується така поїздка на фронт командою волонтерів, відтак, представників органів державної влади та правоохоронці просять допомагати та сприяти в переміщенні колони, – каже Шекета.

А хлопці тим часом жартують, що в дорозі будь-який документ з печаткою, підписом та державним гербом має значення!

Знаю, що часто разом з Андрієм Шекетою часто їздить на фронт ще один представник Закарпатської облради Василь Дем’янчук.

- Я не рахую рейси, їжджу часто, але не постійно. Не можу долучатися завжди, бо є ще робота. Але за нагоди стараюся обов'язково поїхати. І Дем’янчук робить так само. Я їжджу і з іншими командами, львівськими волонтерами, місяць тому відвозив цільово кілька авто в конкретний підрозділ. Утім, з Любкою найчастіше: все-таки кум! – жартує Шекета.

Каже, що його участі в цих поїздках є багато пояснень.

- На початку просто треба було когось, хто вміє їздити, причому на далекі дистанції. Я вмію, можу довго перебувати за кермом, мені неважливо – механіка, автомат, ліве, праве кермо. Тому я одразу долучився. Друге – якоюсь мірою ти їздиш тому, що це цікаво. Третій момент – я пишу про це в соцмережах, у мене понад 10 тисяч фоловерів, це бачать люди, лайкають, потім донатять на наступні машини. Так воно крутиться далі.

ТЕСТ-ДРАЙВ ДЛЯ АНГЛІЙСЬКИХ “СТАРУШОК”

Утім, хоча в колоні є депутат, а ще підпис голови ОВА, герб та печатка, найбільш поважний учасник каравану – це автомеханік Іван Мацканич. Незамінна людина в команді. Саме він забезпечує життя авто в дорозі, у разі чого його першого кличуть на допомогу. У хлопців є рації, в разі виникнення проблеми Мацканич може вирішувати її навіть на ходу, не зупиняючи колону.

- Він чарівник, – каже Віталій Зганич. – Кажу в рацію, мов, Іване Едуардовичу, у мене проблема. Він хвилину думає, далі каже: зроби те-то й те. Ми робимо і їдемо далі.

Іван Мацканич пояснює, що кожен рейс цього "східного експресу" для нього – велика відповідальність.

- Це свого роду тест-драйв для цих “англійських старушок” (машини Андрію Любкові постачають з Англії, тому більшість і праворульні, – авт.), яких ми женемо на тисячу кілометрів. Якщо машина здолала цю дорогу, значить, буде служити, її безпечно передавати хлопцям на фронт.

Для того, аби сталося саме так, автомеханік застосовує увесь свій багаторічний досвід.

- Я під час цих поїздок робив такі речі, що в іншій ситуації в голову би не прийшло! Але коли стає колона через якусь дрібницю – це змушує шукати вихід. Помагає мій досвід та сотні комбінацій в голові. Були моменти, коли ламалися машини так, що ми лишали їх на дорозі – у Стрию. Я не дозволив далі їх везти, тому що це ризик для військових. Тут дуже добре грає нам на руку перевал – для машини, тим більше старої, вживаної, це важке випробування. Якщо переїде перевал, то далі по прямій вже потягне, я вже за неї не переживаю, – каже Іван Мацканич.

РИТУАЛЬНІ СЕЛФІ

Питаю Андрія Любку, чи має команда якісь ритуали, аби рейс був вдалим і всі доїхали.

- У нас всі рейси вдалі. Ми всі тут, живі-здорові, машини всі там. Колись більше проблем, колись менше, але ми їх долаємо. Це – частина пригоди. А наш головний "ритуал" – це перевірка машин одразу після придбання. Ми намагаємось, щоб вони весь час їздили ще до подорожі на Схід – тоді вилазять поломки, які можна тут же ліквідувати.

- Задам тобі третє “дебільне питання”: Андрію, ти не втомився? – питаю наостанок.

- Та звісно, я втомився! І це нормально, бо все триває вже довгий період. Але життя змінилось. Дружина досі дивується, коли ввечері я піднімаю слухавку на телефоні. Адже у мене до війни завжди був вимкнений телефон і я ніколи не брав слухавки, а щоб я взяв її з незнайомого номера – ну це узагалі неможливо уявити було! А зараз це реалії, бо дзвонять різні люди з різними питаннями, це можуть бути військові, це може бути важливо. Я мрію, дуже хочу повернутися в ті старі часи. Але знаю, що їх вже ніколи не буде. Тому так – я втомився. Ми всі втомилися. Але це не означає, що ми збираємось зупинятися. Будемо далі працювати, поки вистачить сил.

Андрій Любка відзначає, що набагато важливіша підтримка людей. Донейти – це те, що дає команді змогу далі купувати автівки для ЗСУ.

- У всіх волонтерів збори впали. У мене ситуація більш-менш стабільна, бо я фактично не організовую зборів, я отримую гроші зі зборів інших людей та організацій, і ми на них купуємо авто. Більш-менш я можу планувати нашу роботу на два тижні вперед. Авто постійно шукають, замовляють та привозять в Україну. Цього року в нас вийшло придбати 127 машин. Якщо минулого року було 100 машин і це було крейзі, то цьогоріч ще більше. Але 127 – це наш поріг. Більше ми не можемо фізично “перетравити”, в сенсі підготувати, відвезти та зробити документи. Ми працюємо на волонтерських засадах, не винаймаємо офісу, бухгалтера, секретаря, який би це все координував.

Письменник каже, що спеціально не переводить це все в інституційну фазу і намагається всіляко уникнути офісу та найманих працівників.

- Ба більше: думаю, саме той факт, що я не заснував “Благодійний Фонд Андрія Любки” і люди знають, що я не буду це використовувати згодом в політиці абощо (бо я і не буду) – так-от, думаю, що саме тому наша команда має довіру людей і нам продовжують донатити на авто для ЗСУ. А взагалі, я мрію закрити цей проєкт одразу ж, як закінчиться війна і в авто для ЗСУ вже не буде потреби.

Тисну руку волонтерам та бажаю традиційне “З Богом!” в дорозі на Схід.

Андрій Любка перед стартом кличе всіх на спільне селфі – він щоразу постить у фейсбуці свою “дрімтім” перед стартом та обов’язково згодом біля стели з надписом “Донецька область”. То ж хай би там як, а ритуали в цієї команди таки є!

Нехай вони нашаманять хлопцям щасливої дороги!

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора