Мукачевом на кріслі колісному: дружні пандуси і ворожа бруківка
Ветеран АТО, учасник Ігор Нескорених прикордонник Рустам Росул разом з кореспонденткою Укрінформу досліджував рідне місто на доступність
“Доки я ходив на своїх двох, мені теж було все одно, які в місті тротуари та бордюри”. Ця фраза, яку Рустам скаже під завершення нашої мандрівки містом, ще довго крутитиметься мені в голові.
Прикордоннику Рустаму Росулу оцінювати світ на інклюзивність доводиться через сепаратистів “ДНР” – після поранення під час бойових дій в АТО у 2014-му він не ходить. Утім, чоловік довів, що він сильніший за обставини: Рустам є відомим в Україні “інвіктусом”, тобто учасником Invictus Games, Ігор Нескорених – змагань, в яких беруть участь поранені в боях військові.
Свій статус Нескореного чоловік підтверджує щодня, виходячи в місто. Він пересувається самостійно: взимку на колісному кріслі, в теплу пору року – на трициклі. Тож коли з’явилася ідея дослідити Мукачево на предмет інклюзивності, ми з місцевим гідом Максимом Адаменком, який наразі створює онлайн-карту доступності міста та розробляє екскурсії для поранених військових, запропонували зробити це саме Рустамові.
Мукачево – закарпатське тилове містечко, яке останніми роками посідає високі місця в різних національних рейтингах: за якістю життя, “прозорістю”, обсягами грошей, переданих ЗСУ, тощо. До того ж із 80 тис. населення Мукачева десять тисяч складають військові та їхні родини. Тут дислокуються частини ЗСУ, ДПСУ та НГУ, є військовий шпиталь та щойно запрацював центр реабілітації. Відтак, у місті часто помітиш людей у формі на милицях чи протезах – а згодом таких буде ще більше.
Тож чи можуть вони наразі користуватися містом Мукачевом, наскільки воно доступне? Це ми перевірили разом з Нескореним Рустамом Росулом.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПАРКУВАННЯ
Зустрічаємося біля міського ЦНАПу. Це гарна сучасна будівля зі скляними стінами, одразу за історичною Ратушею, з великим наземним паркінгом поруч. Чекаю Рустама і зауважую на місцях для людей з інвалідністю джип та малолітражку. Із чотирьох припаркованих поблизу входу авто тільки на одному є наліпка з візком. Як завжди, люди скористалися принципом “вільної каси”.
Думаю про Рустама: як же він припаркується, якщо прибуде на авто? Утім, чоловік приїжджає на колісному кріслі, тож питання відпадає саме собою. Згодом ветеран, щоправда, скаже, що хоче машину, а не має, бо поки ще на неї не заробив. І відкриває для мене річ, на яку досі не звертала уваги: навіть якщо на паркінгу лишають вільним місце для інваліда, іще не факт, що він там зможе припаркуватися.
- Справа у тому, – каже Рустам, – що коли ти на візку або маєш іншу інвалідність, яка заважає рухатися, тобі потрібно не тільки місце, щоб запаркувати машину, а й ще одне, аби міг з неї вийти. Без вільного простору поруч оце “інвалідне” місце на парковці нічим не поможе.
ТОП ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗІ ЦНАПу
ЦНАП у місті, за словами мого візаві, наразі входить до топу доступних місць для людей із інвалідністю. Тут є окремий ліфт знадвору – якщо тобі потрібна послуга спеціаліста, він навіть виходить за тобою на вулицю. Максимальна клієнтоорієнтованість! На вході двері з фотоелементами, нема сходинок, в будівлі є туалет для людей з особливими потребами. У Мукачеві такі вбиральні є лиш іще на двох локаціях – в поліклініці та торговому центрі.
Рустам знову вказує на недоліки, які лишаються поза увагою людини, не дотичної до світу особливих потреб.
- Дивіться, тут лише один поручень, і то справа. Він потрібен, аби ти міг пересісти з візка на унітаз – але коли розташований справа, це незручно. До того ж, їх має бути два. Виходить так, що туалет є, але скористатися ним важко, – пояснює чоловік.
Уже на виході із вбиральні Рустам звертає увагу, що табличка на дверях шрифтом Брайля розміщена вверху, а мала би бути внизу, щоб незряча людина могла зчитати пальцями.
ЗА ЩО НЕНАВИДЯТЬ БРУКІВКУ
Від ЦНАПу ми рушаємо прогулянкою містом. Йдемо до парку імені Андрія Кузьми Скрябіна. Там нещодавно зробили спуск із моста через Латорицю, поруч із парком – поліклініка, а за нею – ДЮСШ та спортивний зал з басейном.
- Ну й у центрі місті багато кав’ярень, – кажу, формуючи маршрут, – зайдемо на каву.
- Це не так просто зробити, – вчергове дивує мене Рустам. – У нас в центрі більшість кав’ярень недоступні. Власне, таких закладів, куди людина на візку може зайти попити кави, хіба один-два.
Поки я думаю, що на це відповісти, Рустам робить для мене наступне відкриття, яке розділяє світи людей на колісних кріслах та тих, хто ними не користується: бруківка. Вона, рідненька! Та сама інстаграмна бруківка, з якою ототожнюють європейськість, яка додає цінності та краси містам, за яку тривають баталії з істориками щоразу, як її хочуть замінити на сучасну плитку чи закатати в асфальт. Так от, люди на кріслах її ненавидять! Нею важко пересуватися, а ще – вона ламає колеса. Це передбачає витрати на амортизацію.
- Якщо мова йде про підшипники, то міняти треба раз на півроку. По вартості це 600 грн на одне колесо. Тобто, загальна сума “за бруківку” – до 2 тис. грн раз на півроку. Якщо економити та не робити амортизацію, колеса просто перестануть крутитися, – пояснює Росул.
Варто зазначити, що заміну історичної квадратної бруківки на сучасну, гранітну, люди на кріслах колісних підтримують. Нічого особистого, просто зручність: вона рівна і по ній легко їздити. В Мукачеві влітку переклали такою два пасажі в центрі міста, це зараз найлегші ділянки в місті, якщо ти візочник.
ТЕРПИ, ТЕРПИ, ТЕРПЕЦЬ ТЕБЕ ШЛІФУЄ
Долаємо частину центру бруківкою. Нею встелена не тільки проїжджа частина, а й тротуари. Дорогою часто зупиняємось: Мукачево – містечко, де всі одне одного знають, з Рустамом часто вітаються та тиснуть руку. Я в ці моменти маю нагоду звернути увагу на магазини, які ми минаємо. Ось на розі – бутік з джинсами, далі – мобільні телефони, ксерокс та канцелярка, “Копієчка”, дитяча комісійка, міськрайонний суд, двоповерховий торговельний центр із великим “секондом” та кафешкою... До кожного з них ведуть сходинки чи один високий поріг, і ніде немає пандуса! Дивуюсь, що досі ніколи не звертала на це уваги. А коли йдеш поруч із чоловіком на інвалідному кріслі – це просто-таки ріже очі!
Питаю, чи часто Рустам ходить до кав’ярень. Каже, що не надто. Цікавлюсь, чи є там зручності, туалет?
- Ні, нема.
- Тобто якщо ти знайшов інклюзивне кафе і попив кави з друзями – далеко не факт, що зможеш сходити там в туалет? – уточнюю.
- Так! Узагалі, не факт, що ти зможеш сходити до туалету поза домом. Наприклад, доступний у торговому центрі “Щодня” може бути закритий, і то ще квест для тебе – знайти тітоньку, в якої ключ. А може виявитися – і так бувало! – що тітонька на місці, але вбиральня для інвалідів завалена швабрами, відрами та мийними засобами.
- То що виходить: “терпи, терпи, терпець тебе шліфує”?
- Виходить, так. Хочеш в туалет? Терпи. Або – в штани.
ВСЕ ВИЗНАЧАЄ КУТ НАХИЛУ
Тим часом підходимо до щойно зробленого величезного пандусу – його встановили на пішохідній частині центрального мосту в місті. Він зручний, підтверджує Рустам. Зручність визначається кутом нахилу. Тут пандус достатньо похилий, тому ним користуються також літні люди та мами з дитячими візочками. Зате буквально через 30 метрів тестуємо заїзд на тротуар, зроблений цим же підрядником. Тут нахил настільки стрімкий, що Рустам не зможе ним скористатися. Доводиться повертатися та обирати іншу дорогу до поліклініки. Пропоную допомогу, чоловік відмовляється: воліє пересуватися сам і не любить, коли доводиться просити про поміч. Питаю: а що, мов, як у такому разі спробувати “штурмувати” високий бордюр?
- Не варто. Можна перевернутися і впасти на спину – тоді без сторонньої помочі ніяк. В мене таке бувало. Краще знайти інший шлях.
Йдемо парком. Рустам тут буває щодня – прогулятися. Узагалі, каже, візочник має стільки ж справ у місті, як і людина без інвалідності: треба купити продукти, вийти в місто, зустрітися з друзями. Тобто робиш все те ж саме, що й усі – тільки на колісному кріслі.
- Є таке, що більшість людей з інвалідністю ламаються. Ти або стаєш тягарем комусь (а є ж люди, які й прагнуть, щоб їх постійно жаліли й обслуговували), або мусиш постійно працювати над собою, аби мати фізичну силу самому себе обслуговувати та забезпечувати. Так, більшість людей падає духом і живе в квартирі. Тому візочників у місті й не видно, – пояснює ситуацію колишній військовий.
НЕДОСТУПНИЙ ТРАВМАТОЛОГ
Дістаємося поліклініки. Тут біля східців є пандус – але кут нахилу такий, що здолати його самому дуже важко.
- Раніше, – показує Рустам на поручні, – тут була кнопка виклику: ти натискав, і за тобою виходили працівники поліклініки та допомагали виїхати. Але її зірвали підлітки.
Зрештою заїхати допомагає знайомий, якого зустрічаємо біля східців.
Поліклініку в Мукачеві кілька років тому капітально відремонтували і пристосували будівлю для людей з особливими потребами. Зробили все красиво і сучасно – недарма лікарню Святого Мартина ставила за приклад іншим медзакладам у країні тодішня міністерка охорони здоров’я Уляна Супрун. Людям з інвалідністю тут зручно пересуватися: біля стін є поручні, працює вантажний ліфт, зручний, чистий туалет... Але так триває тільки до другого поверху. Штука в тому, що будівля стара і перенизана лабіринтами-переходами. Тому дістатися потрібного спеціаліста на візку часом неможливо.
- Наприклад, кабінет травматолога чи хірурга знаходиться в старій частині будівлі на четвертому поверсі. Туди не везе ліфт. На поверхах є переходи з пандусами – але вони дуже круті, без сторонньої допомоги ними не скористаєшся. Але навіть якщо тобі допоможуть, до травматолога ти все одно не потрапиш: впираєшся, зрештою, в проліт із двох десятків сходинок, які не здолати.
- То як виходити з положення, якщо справді треба консультацію недоступного спеціаліста? – питаю в Рустама, коли ми пройшли цей шлях і вперлися у високі східці.
- Він спускається в один із кабінетів колег на нижчі поверхи та консультує.
КОЛИ СОБАКА НЕ ДРУГ ЛЮДИНИ
Після поліклініки їдемо на каву. Є варіант попити її в тому самому торговельному центрі “Щодня”. До нього їдемо через найвідвідуваніше тутешніми мешканцями місце – “Зелений базар”. Це найкоротший шлях. Цікавлюся у Рустама, чи він тут робить закупи.
- Майже ніколи: хоча на ринок є заїзди, але дуже незручні. І ще там постійно натовпи, я намагаюся їх уникати. Ходжу на закупи за продуктами в супермаркети. Люблю робити це увечері, коли нема черг: матусі з візочками вже закупилися, бабульки, що годинами обирають по три картоплини, теж. На вечір лишаються тільки алкаші. Але їх мало, і вони неговіркі, – каже Рустам.
Дорогою через ринок чоловік звертає увагу на ще один нюанс з життя в місті, який я досі не завважувала. Бродячі собаки. Їх багато швендяє біля ринку, та й на центральних вулицях можна їх зустріти.
- О, це мої злющі вороги! – каже колишній військовий. – Вони постійно обгавкують, буває, пробують нападати. У мене ж нема в руках палиці абощо, відбитися у разі пригоди дуже важко. Бували випадки, коли доводилося кликати на поміч.
Діставшись торговельного центру, вирішуємо каву пити все ж не тут. Проходимо лабіринтами переходів повз бутики. Питаю Рустама, чи купляє тут собі речі. Каже, що ні, бо дорого. Переважно користується інтернет-магазинами та доставкою.
Дорогою до кафе проїжджаємо дві церкви. Пропоную протестувати на доступність і їх.
- О ні, я церкви не люблю і не буваю там. Коли доведеться, занесуть, – жартує по-чорному колишній військовий.
КІНО МОЖНА СКАЧАТИ Й УДОМА
- А якщо не церква, а заклад культури, скажімо, міський кінотеатр чи концертний зал – відвідуєте?
- Майже ніколи. Кінотеатр не пристосований під візочників, там є пандус, але він нездоланний. Власниками передбачається, що якщо я захочу подивитися фільм, то скачаю його в інтернеті й зроблю це вдома. Власне, я так і роблю, – іронізує Рустам Росул.
За його словами, концертний зал у місті добре обладнаний для візочників, доступ є, але він там майже не буває.
- Що ще у нас в місті з культурних атракцій? Замок? Абсолютно недоступний для візочників. Якщо тобі навіть дозволять проїхати на гору і там проштовхають до входу друзі та завезуть усередину, то далі нижнього двору “Паланку” ти не зайдеш – дуже круто, бруківка і сходини-переходи. Це історична будівля, зрозуміло, що її не перебудовуватимуть. Тому Мукачівський замок лишається недоступним для візочників чи людей зі спинальними травмами. З цим треба просто змиритися. Та й повірте, Мукачівський замок у переліку того, що турбує нас у сенсі доступного міста, знаходиться далеко не на першому місці, – зауважує мій співрозмовник.
НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА – ГРОМАДСЬКИЙ ТРАНСПОРТ
- А що ж турбує конче? – питаю.
- У місті недоступні для занять спортивні заклади. Чомусь більшість фітнес-центрів побудовані так, що туди нереально дістатися візочникам. Всюди сходи. Тренажери є, займатися можна, навіть знижки є, – а доступу нема.
Ну а головна проблема Мукачева, наголошує Рустам Росул, це громадський транспорт.
- Якщо мені треба, наприклад, поїхати в Ужгород, я наймаю таксі або прошу друзів, бо маршрутками скористатися не можу. Перевізники, які виконують міжміські рейси, не обладнали транспорт пандусами. Щоб поїхати на маршрутці, я мушу просити двох друзів у Мукачеві, аби занесли, а ще двох в Ужгороді – щоб підійшли та зняли з автобуса. Є пандуси на нових міських автобусах, які кілька років тому закупило місто, але ці автобуси не синхронізовані із тротуарами. Тобто я самотужки не заїду і не виїду, треба просити, аби занесли.
Ну але в рідному чи в сусідньому місті можна вирішити питання – попросивши когось, щоб відвіз. Набагато важче, коли треба їхати кудись в інші регіони чи за кордон.
- Коли їду поїздом, треба уже чотирьох друзів, які б занесли в поїзд: двоє знизу подають, двоє зверху приймають. Така сама процедура – на кінцевій зупинці. Це дуже виснажує – і фізично, й морально, – каже Рустам Росул.
Він наголошує: якщо міська влада прочитає матеріал і зверне увагу на ситуацію з доступністю транспорту в Мукачеві, це буде досягнення. Насправді цього чекають багато людей.
- Це зараз таких, як я, поки що мало в місті. Дуже багато хлопців, хто втратив ноги на війні, зараз на протезуванні чи реабілітації. Але вони повернуться додому. До того часу треба робити місто максимально доступним для них, – каже він.
КАРМА БОРДЮРІВ І ПАНДУСІВ ПРАЦЮЄ
Цікавлюся, чи змінилося місто та ставлення до людей з інвалідністю за десять років, відколи триває війна.
- Так, це навіть неможливо порівняти! Коли я приїхав після реабілітації зі США, узагалі майже не було пандусів, поручнів чи “інвалідних” туалетів. Це рухається, але дуже повільно. Погано, що робляться якісь заходи для доступності – а зрештою виходить так, як із тими бордюрами: гроші з бюджету пішли, а скористатися ними не можна. Чому? Бо прораб зекономив або прорахувався. Він би поклав на одну плитку більше – кут нахилу був би нормальний. Але повважав, що й так згодиться. Проте карма – штука вперта. Необов’язково через війну, хоча вона додає шансів, але кожен, хто виконує такі роботи, має розуміти, що завтра може опинитися на моєму місці. Тебе вдарить інсульт, ти потрапиш в ДТП – варіантів багато. І ти стоятимеш перед тим пандусом чи бордюром, на який виграв тендер, – і не зможеш ним скористатися. Чи стоятимуть твій батько, твоя мати. Треба зважати на це. Ну і консультуватися з інвалідами, тестувати роботи – в процесі виконання або коли приймають проєкт.
У КОЖНІЙ МІСТОБУДІВНІЙ РАДІ МАЄ БУТИ РАДНИК З ІНВАЛІДНІСТЮ
- Якщо порівняти Мукачево з великими містами України – Львовом, Києвом, наскільки ми відсталі в сенсі доступності?
- Ми не відсталі. Київ дуже поганий щодо доступності, зі Львовом ми десь навіть рівні, якщо взяти центр міста. А от, наприклад, у районі Сихова, де є реабілітаційний центр, інфраструктура краще підлаштована під людей з особливими потребами. Тому з доступністю в Мукачеві ще можна миритися. Критичні точки – це залізничний вокзал та автостанція, бо доступність – це перш за все транспорт та громадські туалети.
- Як це міняти?
- Треба, щоб у кожному районі в містобудівній раді були люди з обмеженими можливостями. Як радники. І тим, хто розробляє та затверджує проєкти, варто прислухатися до їхніх порад. Бо якщо ти сам не на візку, не можеш цього знати чи відчувати. Мені, поки ходив на своїх двох, також було все одно, які в місті бордюри та тротуари.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото автора