Гуляйполе: весна під обстрілами

Ця розповідь – про тих, хто залишився вдома у найважчий час. Ворог назвав Гуляйполе “злим містом”, та обличчя тутешніх людей свідчать про інше

Звідси до лінії зіткнення – близько 3 км, до одного з найближчих окупованих сіл – 6 км навпростець. Ворог дістає до Гуляйполя з усієї зброї, що має. До повномасштабного вторгнення тут жило понад 13 тис. людей, тепер – десь тисяча. Вже два роки вони обходяться без світла, води, газу. Їхні будинки якщо не зруйновані, то пошкоджені.

Ті, хто лишилися в місті, не будуть звідси виїжджати. Хто хотів та міг, уже давно це зробили. А ті, чиї плани знайти домівку десь в іншому місці не склалися, встигли повернутися.

ПРОСТЕ ПИТАННЯ ПРО СКЛАДНІ ЕМОЦІЇ

Люди вже змирилися з тим, що триває війна. Про це кажуть і поліцейські, і рятувальники, які перебувають у прифронтових населених пунктах разом з місцевими. Вони розвозять воду, продукти, у разі потреби надають домедичну допомогу, розбирають завали та просто підтримують людей.

- Навіть просте питання “Ти як?” дуже важливе, – зауважує психолог ДСНС на ім'я Іванка.

Вона родом з Івано-Франківська. Каже, що поїздки в такі міста, як Гуляйполе, то новий досвід.

Групи психологів ДСНС наразі діють на Херсонському, Запорізькому та Донецькому напрямках.

- Треба працювати і з місцевими, і з нашими колегами, які кожен день перебувають тут. Ми надаємо психологічну підтримку людям. Всі переживають емоційне та психологічне навантаження, – говорить Іванка.

Олександр, її колега, додає, що їхня група вже побувала в Оріхові, Степногірську, Приморському.

- Ми приїхали, аби налагодити зв'язки з прифронтовими громадами, поспілкуватися з рятувальниками, населенням, надати психологічну допомогу. Працюємо разом з поліцією, військовими. Екстремальна кризова психологія – наразі дуже актуальне питання. Людям, які постійно під обстрілами, потрібна допомога. Вони вже змирилися з тим, що війна. Ті, хто тут, – вони вже не виїдуть. Вмовляти їх немає сенсу. Люди кажуть, що це їхній дім і вони не хочуть їхати кудись. Їх можна зрозуміти, хоча іноді це дуже складно, – каже Олександр.

З групою психологів журналісти Укрінформу зустрілись випадково. Ми приїхали в Гуляйполе разом з рятувальниками і планували зробити фотографії розбитого міста, поспілкуватись з місцевими і самими бійцями ДСНС. Коли в'їхали в Гуляйполе, було відносно тихо. Та поки дісталися пожежної частини, ворог з “Градів” та мінометів вгатив по місту. Виникло кілька пожеж у приватному секторі. Екіпажі ДСНС отримали по рації дані, куди “прилетіло”, і виїхали на місце.

Як тільки ми не вмовляли взяти нас із собою, відповідь була чітка та коротка: “Ні, це дуже небезпечно”. Рятувальники знають, що росіяни часто завдають повторних ударів, розуміючи, що на місці вже можуть працювати цивільні підрозділи, які надають допомогу людям.

В Гуляйполі постійно щось десь вибухає. Місцеві вже не лякаються. Ба більше, напружуються, якщо нічого не гепає.

НЕВТОМНА ТОМА І КОЗА НА ПРІЗВИСЬКО КОЗА

Поки чекаємо на закінчення обстрілу, йдемо провідати жіночку, яка живе по сусідству.

Її називають “баба Тома”. Їй 85 років. Має чудове почуття гумору та не перестає дякувати за те, що про неї не забувають.

- Баб Тома, ви минулого разу просили яблук. Ось, привезли, як обіцяли, – зустрічає жінку речниця ГУ ДСНС України в Запорізькій області Юлія Баришева.

Рятувальники вирішили потішити бабу Тому й інших мешканців Гуляйполя, тож привезли весняні квіти і торти, бо такого тут точно не купити.

- Ну ви б хоча б попередили, бабушка хоча б вмилася, нарядила щось. Мені все ж 86-й рік, – каже про себе баба Тома.

- А я думав, що вам 50, – жартома каже Олександр.

- Ти міг таке подумати? Ну спасибо за комплімент та подарунки, – відповідає.

Слідом за нею у двір до гостей вийшла коза. ЇЇ так і кличуть – Козою. Поки говорили з жінкою, вона знайшла привезені яблука й почала частуватись.

За кілька хвилин у двір зайшла і донька баби Томи. Вона їздила до гуманітарного центру по хліб.

Тим часом стало тихіше, тож можна спробувати проїхати містом. Вирушаємо до Пункту незламності.

СОТНЯ ТРОЯНД БЕЗ ТРЬОХ

На вході стоять велосипеди, і ми розуміємо, що всередині точно хтось є.

- Зазвичай тут людей дуже багато, але зараз десь 15. Так вийшло, що одні прийшли, інші пішли, – коментує Ірина, яка працює тут перукарем.

Жінка наводить красу охочим безкоштовно. Каже, війна війною, а гарно виглядати хочуть всі.

- Зараз конкретно взялися за нас, сильно обстрілюють після нового року. Ми вже так привикли. Коли тиша, то знаємо, що завтра-післязавтра ще хуже буде, – говорить.

- Ваша хата ціла? – питаю.

- Ну, якщо можна так сказати. Одинадцять разів вікна вставляли. Батьки тут, виїжджати не хочуть, як не вмовляла, тож і я з ними, – відповідає.

- А чим займаєтесь, коли не на роботі тут?

- Та тим, чим і ви: їсти варим, стіраємо, городи садимо, – каже із посмішкою.

До війни в неї у дворі росло, як вона сама каже, без трьох кущів сто троянд. Зараз їх стало значно менше, тому жінка дуже зраділа примулам, які привезли рятувальники. Каже, обов'язково висадить їх у дворі.

ЖИТТЯ МІЖ БІГАНИНОЮ У ПОГРІБ

В Пункті незламності працює і головний спеціаліст місцевого управління соцзахисту пані Олена. Вона робить чай та каву, видає хліб.

- Всіх знаю, бо працювала в соцзахисті. Але люди мене не впізнають. Кажуть лише “ой, десь вас бачили”. Найчастіше приходять, аби зарядити телефони, ліхтарі, взяти продукти, які їм треба. Мені тут затишно. А ще кожен раз, коли бачу, скільки людей приходить, думаю: добре, що комусь спало на думку організувати у нас Пункт незламності. Раніше генератор ставили прямо на вулиці, люди приходили зарядити телефони і чекали 1-2 години. А тут можна і постіраться, і скупатися, і поговорити. Я перший раз тут як побачила телевізор, то слів не було, так зраділа. От до чого довели, – каже Олена.

Вона доглядає за родичкою і так само їхати з міста не планує.

На питання, чи цілий будинок, відповідає:

- Хата ціла, а от “стратегічний об'єкт” розбомбили. В нас був у дворі душ і туалет, от по них влучило.

Люди дуже радіють гостям, але кожна розмова про життя в прифронтовому місті – то сльози. Плачуть і вони, і ми разом з ними.

Не стримала сліз і 68-річна Надія Миколаївна. До її приватного будинку рятувальники завезли воду – наповнили усі доступні ємності.

Жінка живе разом з чоловіком і доглядає за своїм 92-річним батьком. Ранковий обстріл, який ми чули, коли заїхали в місто, вона пересиділа в погребі.

- Та півдня майже там сиділи. Ховаємось там. А батько в хаті залишається, бо ми його не піднімемо і не спустимо туди. Все у нас нормально, аби тільки не стріляли. Газ балонами завозять, воду рятувальники привозять, хліб – волонтери… Аби тільки тихе життя було. Хто міг думати, що на старість з підвалу в підвал бігатимемо, – ділиться старенька.

Вона зізнається, що евакуаційна бригада поліції пропонувала кілька разів виїхати, але вони не наважилися.

- Скрізь добре, де нас нема, – каже.

Поки тихо, Надія Миколаївна посадила часник та буряк, почався обстріл – одразу в погріб. Так само посадить і картоплю, і помідори. Потім на соціальному автобусі поїде в сусідню Покровку купити ліків собі і старенькому батькові. А потім знову буде обстріл, погріб, допомога від волонтерів і рятувальників...

Таке воно, життя людей у прифронтових громадах.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка