Історії одеських пожежників, постраждалих під час ракетного обстрілу
Попри власні поранення, вони рятували інших
Зранку 15 березня російські війська підступно вдарили по рекреаційній зоні Одеси балістичними ракетами «Іскандер-М». На виклик прибули десятеро рятувальників Одеського загону №6. Коли деесенесники боролися з вогнем та надавали допомогу постраждалим, росіяни вдруге вдарили по цій локації. Рятувальники Денис Колєсніков та Віталій Алимов загинули, восьмеро їхніх колег поранені, четверо з них ще лікуються. Того дня від російських ударів у Одесі загинула 21 людина, 73 – поранені. На питання, чи доцільно рятувальникам виїжджати на виклики під час повітряної тривоги, вони відповідають: «Ми інакше не можемо. Йдеться про життя людей». З одеськими пожежниками поспілкувалися кореспонденти Укрінформу.
ДОПОМАГАЛИ ЦИВІЛЬНИМ, КОЛИ ПРОЛУНАВ ПОВТОРНИЙ ВИБУХ
Начальник Одеського рятувального загону №6 Олег Котелевський виїжджає на прильоти з початку повномасштабної війни. Чоловік зауважує, що побачене на місці трагедії 15 березня запам’ятається йому на все життя.
Котелевський згадує, що того дня після сигналу повітряної тривоги його загін спускався до бомбосховища, коли диспетчеру повідомили про влучання. За попередньою інформацією, горів приватний будинок. Два відділення караулу прибули на місце події, розгорнули оперативний штаб та почали гасити пожежу. Декілька пожежників допомагали цивільним, і тут пролунав повторний вибух.
- Я під’їжджав до вказаного диспетчером місця, за 500 метрів від якого почув вибух. Те, що побачив, було суцільним жахом. Опанувавши себе, почав допомагати своїм рятувальникам. Двоє з них лежали на проїжджій частині. Першим я підбіг до Дениса Колєснікова. Розрізав на ньому одяг, зняв бронежилет, – на грудній клітці була велика рана. Він стікав кров’ю, я закрив рану армованим скотчем. Поряд із Денисом лежав Микола Стаднік, у нього з ноги стирчала кістка і текла кров. Йому вже допомагав мій заступник, він наклав Миколі турнікет. Мені сказали, що до будинку поруч занесли нашого водія Віталія Алимова. Він був при свідомості та говорив, що відчуває біль в ділянці грудної клітки. Поряд із ним перебував цивільний чоловік, ми разом зняли з Віталія засоби захисту, розрізали одяг та побачили рану в ділянці грудей. Віталій стікав кров’ю і задихався, – розказав Котелевський.
Передавши медикам поранених колег, начальник загону почав шукати інших рятувальників.
- Хлопці отримали контузії, опіки та переломи. Наскрізь посікло два автомобілі рятувальників, ми не могли подавати воду для гасіння пожежі. А її площа сягала 80 квадратних метрів, адже стався витік газу з пробитої труби. Коли нам на допомогу прибула дев’ята пожежна частина і ми відправили до лікарні всіх наших поранених, взялися до гасіння. Тоді надійшла інформація про ймовірний третій приліт, і рятувальники побігли до паркінгу багатоповерхівки, що поруч. Ми побачили, що на проїжджій частині так і лежить Денис Колєсніков – він помер. Нас це шокувало. Невимовний біль, адже ми – як одна родина. Всі ридали, – розказав він.
«ЧУВ КРИКИ СВОЇХ ДРУЗІВ»
Рятувальник Артем Августінович розповідає, що у момент повторного влучання він разом із напарниками гасив пожежу.
- Нас відкинуло ударною хвилею. Коли я прийшов до тями, в мене палав підкасник. Я намагався його загасити та почав просити допомоги, але швидко зрозумів, що у моїх колег – схожа ситуація. В декого також горіло спорядження, хтось був непритомний. Я загасив обличчя самостійно та побіг до автоцистерни, сховався там. Тоді я побачив свого колегу Олександра Донцова, який був поруч у момент влучання. Він був у шоковому стані, втратив слух і не чув мене. Я розумів, що іншим нашим хлопцям також потрібна допомога. Зокрема, у Дмитра був відкритий перелом лівої ноги. Тоді Олександр, хоча був поранений сам, допоміг мені відтягнути Дмитра до найближчого примітивного укриття, – ми розуміли, що якщо прилетить втретє, загинемо. Зрештою ми передали Дмитра до карети «швидкої». Я також був у стані шоку, не відчував болю від опіків, намагався допомагати далі. Але мене забрали медики, – згадує Артем Августінович.
Рятувальник Сергій Шапошник згадує, що після другого влучання одразу не зрозумів, що сталося, був дезорієнтований. Прийшовши до тями, одразу кинувся на допомогу пораненим.
- Я був біля колонки, коли пролунав вибух. Мене врятував бронежилет. Прийшовши до тями, за п'ять метрів від себе побачив поранену жінку. Ми разом із місцевим мешканцем затягнули її у коридор приватного будинку. Потім побачили ще одного пораненого, також перенесли його до будівлі, –розуміли, що у разі ще одного вибуху ліпше перебувати за стінами. Я чув крики своїх друзів, бачив понівечені «швидкі». Шукав когось, хто б зміг допомогти «важким», коли відчув, що мені слизько у взутті, – я був поранений у ногу, і текла кров. Медики першочергово займалися «важкими». Зрештою, мене доправив до лікарні на власній автівці херсонський волонтер, – розказав Сергій Шапошник.
«БАЧИВ БАГРЯНУ ЗАГРАВУ – ЦЕ ГОРІЛО ОБЛИЧЧЯ»
Ще один постраждалий рятувальник – Олександр Донцов. Чоловік отримав контузію, пошкодження слухових нервів, важкі опіки обличчя та рук, а також осколкові поранення. Попри сильний біль, як і інші рятувальники, одразу після вибуху Олександр кинувся допомагати пораненим побратимам.
- Пам'ятаю, як ми побачили велике полум'я та зрозуміли, що там – суцільне пекло. Раптом я почув страшний гул, ніби сідає літак, та відчув тривогу, ніби ось-ось трапиться лихо. За дві секунди пролунав вибух. Ми були в самому епіцентрі. Люди впали, наче фігури на шаховій дошці. Я летів метрів шість і вдарився об бетонну огорожу. Відчув жахливий біль, на мені загорівся підкасник. Було страшно розплющити очі, – боявся, що втратив зір. Із заплющеними очима я бачив багряну заграву – це горіло обличчя. На щастя, зір не зник. Сильно обгоріли руки, я гасив їх об землю, яку сипав на обличчя, щоб загасити вогонь. Зібравшись із силами, піднявся та пішов до автоцистерни, до колег. Проте я їх не чув, – на той момент відчував лише біль, був дезорієнтований. Все, що я зрозумів, – треба допомагати нашим хлопцям та витягувати їх із полум'я. Пам'ятаю, що через опіки рук уже не міг нести пораненого побратима, дуже боявся, що не втримаю ноші з ним. Коли ми донесли товариша до «швидкої», я просто оперся на дерево спиною, сповз і втратив свідомість, – згадує Олександр.
Військові перенесли чоловіка до сховища та сказали, що у нього – другий день народження. Адже уламок розірвав бронежилет і зупинився за кілька міліметрів від хребта.
- Хочу подякувати нашим військовим та поліції, які одразу мене підхопили, перенесли до укриття і надали першу допомогу. Мене перебинтували, зупинили кровотечу. Від болю я вдруге знепритомнів. Потім мене доправили до лікарні. Я пам'ятаю каталку, на якій везли до відділення, я кричав і просив вколоти мені знеболюване, – каже Олександр Донцов.
Чоловіка прооперувати, дістали з тіла три осколки. Наразі Олександр – на амбулаторному лікуванні. Його обличчя заживає, проте проблеми зі слухом у нього залишаться на все життя: праве вухо чує на 50 відсотків через пошкодження слухового нерва. Чоловік каже, що це – «подарунок русского міра», адже, окрім руйнування та зла, Росія нічого дати не може. Він також мав важку контузію, наслідки якої можуть відгукуватися в майбутньому.
- Було дуже складно. Але, як то кажуть, вдома і стіни лікують, тож зараз фізично – трошки легше. Я втратив двох братів, цього не вилікувати. Караул – одна родина. Ми заступаємо на зміну, працюємо пліч-о-пліч, знаємо один про одного все. Цінуйте кожен день. Коли я дізнався, що загинули Денис Колєсніков та Віталік Алимов, я зрозумів, що життя – лише мить, – каже Олександр.
Він запевняє, що обов’язково повернеться на службу після реабілітації. Родина Олександра його підтримує і, як каже рятівник, прийняла його вибір.
«ЯК ВИЇЖДЖАЛИ НА ВИКЛИКИ, ТАК І ВИЇЖДЖАТИМЕМО»
На питання, чи будуть рятувальники після подій 15 березня виїжджати на виклики під час тривог, усі без вагань відповідають: «Так».
- Як виїжджали на виклики, так і виїжджатимемо, адже рятувати людей – наш обов’язок. Так, ми не очікували на таке. Ми не вперше виїжджаємо під час повітряної тривоги, хоч і не маємо цього робити. Але, якщо є загроза для цивільного населення, не маємо морального права не виїхати. Так було і на вулиці Середній, коли влучило в житловий будинок. Якби рятувальники чекали на відбій, там були б десятки загиблих, люди б опинилися заблокованими у власних квартирах та задихалися від диму. Коли телефонують люди з-під завалів і кричать, що вмирають, ми не можемо не виїхати, – кажуть рятувальники.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок та з фейсбук-сторінки Головного управління ДСНС України в Одеській області