Прикордонна Сумщина: Ми - наче тир для росіян, вони випробовують на нас нову зброю і тактику

Наталія Калініченко, журналістка з Білопілля, мріє випустити номер газети про капітуляцію Росії в цій війні та Перемогу України

Пані Наталія зі своїм містом – весь час повномасштабної війни. З моменту окупації, коли мешканці громади спостерігали, як із Тьоткіна рухалися колони росармії, коли згодом вони оточили містечко та виставили блокпости, – до часу, коли росіяни бігли у зворотному напрямку з награбованими унітазами, тікаючи від ЗСУ.

Потім у місто зайшли українські військові, за кілька днів встановили контроль над кордоном. Але потім по містечку та селах громади з-за кордону регулярно почало прилітати. Спочатку це були міномети, арта та РСЗВ. Згодом почалися пуски КАБів, які виривають цілі шматки з міста. «Шахеди», вдосконалені крилаті ракети.

«Почуваємо себе, як піддослідні кролики, ми для росіян – великий тир чи полігон, на якому вони випробують нову тактику і зброю», – каже пані Наталя.

На її очах місто змінюється: з Білопілля виїжджають друзі та знайомі, натомість переїжджають люди з розтрощених сіл. Її в рідному місті тримає робота – Наталя з командою видають нині найстарішу газету на Сумщині «Білопільщина» та ведуть міський сайт «Білопілля.City». Каже, що в архіві є номер газети, де видруковано Акт капітуляції Німеччини та вітання з Перемогою у Другій світовій за 10 травня 1945 року. Є номер, який вже готувала власне вона з командою, – про те, що ЗСУ звільнили Сумську область. Отже, Наталя хоче надрукувати ще той, де буде передовиця про Перемогу України, а тоді, каже, вже й на пенсію можна.

НА ПОЧАТКУ ЛЮТОГО ЧУЛИ ГУЛ ТЕХНІКИ, 24-ГО ПОБАЧИЛИ, ЯК ВОНА ЗАХОДИТЬ ЧЕРЕЗ ТЬОТКІНО

- Сказати, що для нас вторгнення було такою вже аж несподіванкою, не можна. Ми себе самі трошки втішали, мовляв, та ні, ні, вони на це не підуть, але насправді всі розуміли, що буде війна. На роботі ми весь час говорили: валіза має бути зібрана. У мене вона була відносно зібрана, бо не збиралася виїжджати. На кордоні я була 22 лютого 2022 року – це село Безсалівка, за яким через 500 метрів – Росія. Там жила одна жіночка, сама інженер, і під час розмови тоді вона мені каже: «Ви знаєте, мені чутно ночами з того боку такий лязкіт техніки, просто гул стоїть від того!». Ну й 24 лютого ми цю техніку почули, а жителі деяких сіл і побачили – вона заходила через Тьоткіно і їхала дорогами нашої громади на Київ, на Буринь, на Конотоп. Це відбувалося через те саме село Рижівку, яке межує з Тьоткіно вулицею. Тепер його рознесли, і там немає жодної вцілілої хати, – каже Наталя.

РОСІЯНИ В БІЛОПІЛЛЯ НЕ ЗАХОДИЛИ: ОТОЧИЛИ МІСТО Й ВИСТАВИЛИ БЛОКПОСТИ

Росіяни в Білопілля не заходили, розповідає Наталя Калініченко, вони оточили містечко і виставили блокпости.

- Ви – журналістка, тоді йшли розмови про  так звані чорні списки росіян. Що тоді думалось, в оточенні?

- Звісно, було страшно. Я була знайома з колегами з Донецька, чула їхні розповіді про те, як виїжджали з окупації в 2014 році мало не в багажниках, бо був контроль і їм загрожував «підвал». Це ті, хто працював в проукраїнських виданнях на Луганщині та Донеччині. Звичайно, ми розуміли, що перебуваємо в небезпеці, що за свою публічну позицію треба буде заплатити. Тож було страшно і тривожно. Найстрашніше було те, що ми не знали, що на нас чекало: Тростянець і Боромля окуповані, Конотоп, Шостка оточені. До нас доходили розповіді про те, що там відбувається... Це все було дуже-дуже непросто...,  – згадує Наталія Калініченко.

НАЙЩАСЛИВІШІ ДНІ ВІЙНИ

Емоції змінилися на ейфорію, коли росіяни почали тікати під натиском ЗСУ.

- Звільнення у нас тривало із 6 до 11 квітня 2022 року, це був період, коли відновлювався контроль над кордоном. ЗСУ звільняли Тростянець, знімали оточення з Шостки, Конотопа, і 11 квітня був остаточний вихід на кордони області та встановлений контроль над всією територією Сумщини. Я згадую такі емоційні моменти, коли ми побачили вперше нашого військового, – люди кидалися на шию і кричали: «Хлопчики, ви ж нас не кинете? Ви ж не підете звідси?». Коли зайшли наші 93-тя (93 окрема мехбригада ЗСУ «Холодний Яр», – ред.), а потім 10-ка (10 мотопіхотний батальйон ЗСУ, – ред.), – військовим проходу не давали, виносили пиріжки, обіймали, цілували...

Це були найщасливіші дні з 24 лютого. А далі почалася «епоха» щоденних обстрілів.

ОБСТРІЛИ СУМЩИНИ – БЕЗПЕРЕРВНИЙ ПРОЦЕС

- Перший обстріл з-за кордону з Росією почався перед Великоднем, 22 квітня 2022 року. Прилетіло по Атинську – це село на кордоні з Росією, росіяни тоді обстріляли психоневрологічний інтернат, де перебували хворі люди, інваліди. Перший обстріл був такий, скажімо, «пробний».  Після нього в інтернаті відремонтували дах та поміняли вікна, установа якийсь час іще працювала. Але далі були другий, третій обстріли. Вже були поранені підопічні інтернату. Тож згодом заклад евакуювали в інший регіон. А тепер тієї споруди вже немає. Та й узагалі самого села вже немає. Атинське добили ще в 2023 році, там більше немає ані жителів, ані вцілілих хат... Росіяни його стерли з лиця землі.

Наталія зазначає, що коли тепер, весною 2024-го, розказують в соцмережах чи телемарафоні, що «Сумщину стирають з лиця землі», – це дещо запізніла теза.

- Даруйте, але у нас це триває вже два роки. Перше прикордонне село на Сумщині знищили повністю ще у січні 2023 року. Це Волфине у нашій Білопільській громаді. Там також немає жодної вцілілої хати. І жодної цивільної людини. Його почали знищувати у 2022 році – спочатку 100 тонн зерна фермеру спалили, тоді розбили їхній свинарник, далі ФАП, магазин... І в січні 2023 року  звідти виїхала остання людина. Тому знищення Сумщини – це безперервний процес, який ми спостерігаємо, але вплинути на нього не можемо.

МИ ДЛЯ НИХ – ЯК ТИР, ПО НАС ВОНИ ВЧАТЬСЯ СТРІЛЯТИ

Пані Наталія каже, що у місцевих, хто лишається жити в прикордонні Сумщини, стійке відчуття, що вони є полігоном для росіян.

- Ми живемо на кордоні й виходить, що ми – як піддослідні кролики: на нас росіяни випробовують нову тактику, нову зброю. На Сумщину вперше полетіли їхні вдосконалені крилаті ракети, – тоді ще ніхто не розумів, що воно таке: свистить, а виходу не чутно ніде. Уперше ми відчули, що таке КАБи, навесні 2023 року. Чотири «шахеди» зруйнували нашу ратушу, найкрасивіше приміщення в Білопіллі, макаронну фабрику, їдальню школи… У росіян така тактика, що під кордон приїжджають нові бригади, там вони проходять злагодження, тренуються, а після цього їх перекидають на фронт, де вже вступають в зіткнення із ЗСУ. Ми для них у прикордонних містечках та селах – як тир, полігон, по нас вони вчаться стріляти...

Я ГУСЕЙ НА ЯЙЦЯ ПОСАДИВ – ТО ЩО ТЕПЕР?..

Вплинути на це нам, цивільним, не можна ніяк, зазначає співрозмовниця, хіба лише евакуацією людей. Евакуацію цивільних на Сумщині регіональна влада оголосила ще в серпні 2023. Людей почали просити виїжджати, бо обстріли посилювалися та ставало дедалі небезпечніше жити в прикордонні.

- Тоді дійсно багато людей виїхало з 5-кілометрової зони. Але й багато лишалося досі, до цієї весни. Хтось пробував виїхати, але не склалося з роботою, житлом: повернувся додому...  У людей городи, худоба: «А в мене поросята». «А як я на кладовище піду?». «А собак як кину?». «А я гусей на яйця посадив – то що тепер?»...

Крім того, люди весь час сподіваються, що воно припиниться, чи «мимо нас пролетить», «та я пересиджу». По прикордонню тільки в нашій громаді маємо 40 кілометрів кордону з Росією, в 5-кілометровій зоні у нас близько 20 населених пунктів – від маленьких сіл та хуторів на кілька хат до великих, де 600–1000 жителів.

Наталія Калініченко каже, що виїжджають люди хвилями. 

- Спочатку з прикордонних сіл – до Білопілля, потім – з Білопілля в Суми, в інші регіони до родичів... Найбільше їде людей з дітьми: всі наші школи – це пряма досяжність російської РСЗВ.

Цікавлюся, наскільки зменшилося населення громади.

- Одна ситуація в прикордонних селах – Волфино, Рижівка, де уже взагалі людей немає. У Білопіллі до війни було 16 тисяч жителів, тепер – близько десяти тисяч, але це з урахуванням тих, хто приїхав до нас із прикордонних сіл. Сьогодні якраз (запис розмови відбувався 17 квітня, вночі Білопілля росіяни обстріляли з РСЗВ, поранено чоловіка, пошкоджено п’ять житлових і три приватних будинки, – ред.) родина, яка нещодавно приїхала з розбитої Рижівки, де вона втратила все, купила хату, тільки заселилася, почала жити, – і цієї ночі в їхню нову хату приліт. Пошкоджені вікна, паркан.

Наталія Калініченко розказує ще про одну жінку. Вона 1945 року народження, маломобільна, її вивезли з Волфино у січні 2023 року.

- Ну, як вивезли: фактично у шльопанцях на босу ногу попід руки вивели до евака. Поки доїхали до кінця вулиці, по її хаті прилетіло. В Білопіллі їй знайшли квартиру – о шостій вечора вона заїжджає в цю квартиру, а о першій ночі поруч  прилітає КАБ, руйнує відділок поліції, в її квартиру залітають ворота з відділку, шматок заліза пробиває стелю, вибиває скло. Отака історія... Вона не хоче їхати в Росію, хоча син зове весь час – каже, тут народилася, тут і помру. Що цікаво: ця жінка є племінницею Катерини Білокур. Її мама та Катерина Білокур – двоюрідні сестри. Розповідала мені цікаві речі про тьотю Катю.

- Особисто ви чому не ставили собі таке питання, щоби виїхати?

- Поки є відносна можливість жити й працювати – будемо жити й працювати. По-перше, хтось має фіксувати усі ці події. Поки є елементарні умови (світло, інтернет), працюватиму. Але, звісно, не триматимусь за вугол своєї хати, бо, як показує досвід, яка б не була міцна хата, російська ракета її знесе. Якщо дійсно буде небезпека – виїжджатиму.

МІСТО ПОНИЩЕНЕ, АЛЕ ВСЕ ПРАЦЮЄ

З інформації про обстріли Білопілля відомо, що місто понищили росіяни: розбитий  майже весь центр, зруйновані ключові інфраструктурні споруди. Питаю в співрозмовниці, як живеться під постійним прицілом.

- Дуже пошкоджений  центр, понівечені будівлі, але місто живе, працює. Місцева влада, поліція працюють, лікарня, школи – дистанційно. Аграрії виходять на поля, сіють. Навіть культура працює – їздять з концертами у сусідні громади і збирають кошти на ЗСУ. Торгівля є. Підприємці відновлюють ятки після прильотів, торгують далі. На вулицях людей мало: вибіг, щось купив і дивишся в телефон, слухаєш, чи нема тривоги. Про авіанальоти попереджають за дві-три хвилини – у тебе є час, щоб добігти до укриття або хоча б піти з вулиці. Люди в місті добре орієнтуються, де можна сховатися. Життя під обстрілами дисциплінує максимально. Моя знайома з торгового центру, по якому вже кілька разів прилітало, раніше казала: ну і що, що тривога, це що тепер, весь час бігати ховатися? Ну і під час останнього обстрілу не побігла, залишилась на своїй точці. Коли був вибух, на неї посипалося скло, вона отримала дуже неприємний досвід. Тепер ходить весь час з телефоном, реагує на тривоги. Раніше, каже пані Наталія, ще пів року тому, для білопільців тривога означала, що пошта й банки закриті. Найголовніший сигнал тривоги був – вихід, це означало, що щось летить і треба ховатися. А зараз, коли постійні обстріли з авіації,  людям приходять есемески, на месенджери повідомлення, сирена вмикається. Всі реагують.

Якщо пряме влучання, то, звісно, це не врятує. Але коли всі в приміщеннях під час авіанальоту, то можуть бути поранені, але всі живі, – зазначає Наталія.

МУШУ ВИДАТИ НОМЕР ПРО ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ У ВІЙНІ

Насамкінець питаю про газету – що мотивує в епоху цифри видавати в прикордонні Сумщини друковану газету.

- Нашій газеті «Білопільщина» в цьому році 104 роки. Це буде в червні. Сьогодні ми залишилися найстаршою газетою в регіоні – були видання старші за нас, але вони, на жаль, припинили існування. Тираж у нас – півтори тисячі примірників. Маємо в архіві номер за 10 травня 1945 року (тоді газета звалася «Прапор Сталіна») із надрукованим Актом капітуляції Німеччини та вітання з Перемогою. Я кажу, що мушу випустити такий же номер, але про капітуляцію Росії у цій війні та Перемогу України. А тоді вже піду на пенсію. Навіть якщо на той момент ми виходитимемо з тиражем у сто примірників, ми це зробимо, – каже Наталія Калініченко.

Власне, номер з повідомленням на першій сторінці «Білопільщини» про звільнення Сумської області за 22 квітня 2022 року вже є.

Ми всі чекаємо наступного важливого повідомлення в газеті «Білопільщина»!

Тетяна Когутич, Білопілля

Фото: Білопільська міська рада, Юрій Зарко, Суспільне.Суми та фейсбук Наталії Калініченко