«Перепилоньки» в Карпатах, або Психоемоційне відновлення по-гуцульськи

Почути древні наспіви, побачити гуцульські «перескачки» можна у прикарпатському селі Прокурава

У мистецько-туристичному етнохабі «Кольорові пацьорки», що відкрили на Прикарпатті, майстри презентують писанкарство, вишивку, бісероплетіння та інші ремесла, якими славиться Гуцульщина. Родзинка етнохабу – простір психоемоційного відновлення «Силянка ресурсів», де найперше чекають на військових та внутрішньо-переміщених осіб. Про традиції гуцульського села Прокурава та мрії місцевих мешканців – у репортажі Укрінформу.

У ПРОКУРАВУ – НА «ПЕРЕПИЛОНЬКИ»

«Сходітьсі, дівчаточка, усі до купочки та й будьмо починати наші співаночки… Вітер віє, вітер віє, а сонечко гріє, яка весна красненька, скрізь ся зеленіє…» Так виспівує церковний хор, який зустрічає гостей біля мистецько-туристичного етнохабу «Кольорові пацьорки». Керує хором 75-річна Наталія Сидорак. Ці наспіви тут називають «перепилОньки». Їх є близько 60-ти, а у Прокураві відновили лише шість. Кажуть, їх співали кілька поколінь поспіль.

- “Перепилоньки” – пісні, які виконують на Великдень і Провідну неділю. Вони є різні. Тепер війна, то ми співаємо про жовнірів, про дівчат, які чекають хлопців із фронту, життя вдів, дітей-сиріт... Ми беремося за руки, стаємо у коло і співаємо, – розповідає Наталія Сидорак.

Розповідає, що одна «перепилонька» може тривати до 10 хвилин. У радянський час ці наспіви забороняли, але місцеві потайки бодай на кілька хвилин збиралися біля храму, аби заспівати. Послухати Великодні пісні сходилися люди із сусідніх сіл. Бувало, біля храму в Прокураві ніде було стати.

- У навколишніх селах, а це Шешори, Брустури, Космач, їх ніколи не співали. Раніше так і казали: «Йдемо на «перепилоньку» в Прокурєву». Тепер хочемо відновити наспіви, аби передати нашим діточкам, онукам. Ми не забуваємо наші традиції. Після «перепилоньок» ставали у «безконечник» і співали вже веселіше: «В гори вітер дув, у мене хлопець був… Ой кувала зозулечка, сіла на калинку, подякуймо пану Богу за нинішню днинку», – наспівує керівниця хору.

Жінки навколо храму співають, а хлопці тим часом роблять «перескачки» та «дзвіницю». Молодики стають у коло, а над собою утворюють ще одне, піднімаючись один одному на плечі. Рівновагу втримати непросто, але вони стараються. Так хлопці демонструють міцність своєї церкви.

- Знизу стають хлопці моцніші, а зверху – слабші. Раніше ще ставали у третій поверх, але могли впасти. Тепер роблять два поверхи, бо нема хлопців, забрали на війну. Лишились слабкіші, – констатує Наталія Сидорак.

«АРКАН» І «ДРИМБА» ДЛЯ ПСИХОЕМОЦІЙНОГО ВІДНОВЛЕННЯ

Традиційно у неділю після Великодня у Прокураві йшли ще й до танцю. Розповідають, тоді дівчата дарували хлопцям писанки і разом до півтори години кружляли «Гуцулку». Тепер не танцюють, бо війна.

- Загиблих у нас немає, бог поміг... Є ранені, з контузією. Хлопцям ми помагаємо. Недавно до нас звернувся воїн, бо треба було зібрати 40 тисяч гривень. То ми в селі менш ніж за добу зібрали 52 тисячі і закрили рахунок. У нас усі хлопці працьовиті. Якщо до війни він робив дерев’яні ложки чи лопатки, то й тепер, із контузією, до цього повертається. Так їм легше перенести травми і трагедії війни, – запевняє староста села Прокурави Василь Дудюк.

За його словами, від початку війни із села пішли на фронт 14 чоловіків, із них семеро через хвороби та поранення повернулись. Ще семеро продовжують служити.

Саме з військовими найбільше хоче працювати в етнохабі «Кольорові пацьорки» практичний психолог та арттерапевт Вікторія Федорчук. Вона запевняє, що у просторі психоемоційного відновлення «Силянка ресурсів» можна відновити сили за допомогою вправ, розроблених на древньому гуцульському досвіді. Вони побудовані на ритміці й адаптовані для того, щоб люди змогли відновити свій внутрішній ресурс та сили.

- Я завше міркую, якими ж мудрими були наші предки, гуцули, що змогли собі вигадати засоби, аби справитись зі страхом, тривожністю, негараздами. Ось техніка «Аркан». У стресовій ситуації у людини збивається внутрішня ритміка організму – серця, ендокринної системи тощо. І чим швидше людина повернеться у свій звичний ритм, тим менш травматичним буде для неї потрясіння. В «Аркані» є ритмічні рухи – від повільного до швидшого, що допомагають людині відновити її втрачений ритм, – каже психолог.

За її словами, вправи «Аркан» дозволяють також відчути підтримку ближнього і силу командотворення. Втім, якщо у людини є потреба усамітнитись, то варто звернутись до вправи «Дримба».

- Коли ти собі граєш на дримбі, то мозок перезавантажується, що є важливим, аби набратися сил та відновити внутрішні ресурси в наш непростий час, – переконана Федорчук.

Вона додає, що для такого перезавантаження дуже важливою є арттерапія, а це – творчість під керівництвом знаних художників та майстрів, а ще – відпочинок на природі.

«КОЛЬОРОВІ ПАЦЬОРКИ» У РОДИННОМУ ОБІЙСТІ

- Етнохаб «Кольорові пацьорки» – це арт-кав’ярня, де ми проводитимемо для гостей майстер-класи та популяризуватимемо наше мистецтво. Йдеться про ті ремесла, які, передовсім, внесені до переліку нематеріальної культурної спадщини України – бісероплетіння, писанкарство, різьба по дереву. Сьогодні тут ще створюємо сирні іграшки – цей елемент теж подали до переліку культурної спадщини, – розповідає засновниця етнохабу, голова ГО «Роса Карпат», майстриня бісероплетіння Марія Чулак.

Мистецько-туристичний етнохаб «Кольорові пацьорки» облаштований у її родинному обійсті. Окрім арт-кав’ярні на подвір’ї – кілька альтанок, де вже проходять майстер-класи, а в будинку запрацювала невеличка кімната-музей. У ній Марія Чулак розгорнула експозицію своєї мами – теж знаної майстрині Марії Дмитрівни Чулак, яка мешкала тут до 1970-х років.

- Ще до заміжжя мама займалася різьбою по дереву. Потім і вишивала, і ткала, і плела з бісеру. Скільки робіт тут зібрано? Небагато. В основному все – з родинної колекції. Більшість маминих виробів зберігається у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, що в Коломиї. Там – і писанки мами, – розповідає Марія Чулак.

Вона показує найцінніші роботи і пригадує материнські настанови. Каже, вона завше просила дітей любити і шанувати все рідне, українське. А ще – чесно працювати і не лінуватись. Тоді, казала, що і в житті все складеться добре. Марія Дмитрівна Чулак до останніх днів була активною учасницею численних виставок майстрів народного мистецтва України. По собі залишила багато учнів та взорів у силянках, ґерданах та вишивках.

- Тут ми ще створюємо наметове містечко. Трішки вище від будинку є оглядовий майданчик і там можна буде розгорнути намети. Для бажаючих відпочити на природі ми вже розробили туристичний маршрут, який дозволяє оглянути наші полонини, озеро та мінеральні джерела, – запевняє майстриня.

«СТЕЖИНА НА ХРЕБЕТ БРУСНИЙ»

Новий туристичний маршрут у Прокураві має назву «Стежина на хребет Брусний». Розпочинається він біля місцевої каплички. Аби вийти на полонину, треба рухатись уздовж гірського потоку.

- Із Брусного (висота хребта – близько 900 м над рівнем моря, - авт.) видно багато сіл – Брустори, Річка, Снідавка, Космач, Шешори, Шепіт, Прокурава. Звідти ми сходимо до «Каменю Довбуша», а він у нас – особливий: на одному можна розгледіти відбиток стопи. То ми кажемо, що на нього став Олекса Довбуш. Ще один камінь має вигляд крісла, то ми розповідаємо, що тут Олекса любив відпочивати. Увесь цей комплекс знаходиться на території Нацпарку «Гуцульщана», – говорить соціальний педагог, учителька місцевої гімназії Галина Грималюк.

Розповідає, що село Прокурава – невеличке, довжиною лише три кілометри. Уздовж дороги є багато капличок і всі вони різняться своєю архітектурою та історією. Про них теж мають туристам цікаві оповідки. Поки їх розповідатимуть, гості зможуть вийти до гойдалки, що на висоті близько 800 м над рівнем моря.

Вона обіцяє, що гостям Прокурави буде цікаво піднятись у ту частину села, де гуцули живуть зовсім по-іншому. Каже, там немає ані магазинів, ані доріг. Лише тиша і краса. Там можна натрапити на овець, а у їхніх господарів – посмакувати смачним сиром.

- У нас у селі є багато поверхневих джерел, де вода виходить з-під землі на поверхню. Є сірководневе джерело... Його ще ніхто не приватизував, але цією водою місцеві лікують алергії та захворювання печінки. Є ще джерело з ропою... Я вам скажу, що у наших криницях всюди є мінеральна вода і вона дуже смачна. Лише – не газована, – стверджує Галина Грималюк.

Ще у Прокураві обіцяють туристам показати «Лебедине озеро». Про нього є кілька легенд. Одна з них розповідає про те, як монголо-татари свого часу взяли у полон місцевого чоловіка і його доньку. А він замість того, аби вказати ворогам дорогу, завів їх на замерзле озеро і велів розкласти для ночівлі ватру. Розповідають, що там тоді всі потопились, і до тепер на озері нібито можна почути голоси і один із них, жіночий, кличе свого тата.

- Їхав козак на Вкраїну, дівка воду брала, з кедрової криниченьки воду поливала… Вайбі, дівчиноньку, воду набирати, іди мені ворон-коня з відра напувати… Скажи, дівчинонько, ци будеш тужити, як я піду на Вкраїну цісарю служити… Минає козаченько зеленії лози, а дівчину обливають дрібнесенькі сльози, – цитує керівниця хору пані Наталія давні «перепилоньки», які лунають у Прокураві.

Питаю у місцевих, чого б вони ще бажали для розвитку свого села. Зізнаються, що доброї дороги. Але, кажуть, гроші передовсім потрібні для фронту. Тому готові чекати і допомагати військовим та людям, які вимушені залишати свої домівки у прифронтових територіях. Для них у Прокураві облаштували будівлю колишньої амбулаторії.

Офіційно у гуцульському селі від початку війни прийняли близько 150 внутрішньо-переміщених осіб. Хтось із них повернувся додому, а хтось залишився у Прокураві на постійне проживання.

Ірина Дружук. Івано-Франківськ - Прокурава
Фото Юрія Рильчука