Іванко з Миколаївщини: Мамо, кєта летить, ховаймося!
До Партизанського на Миколаївщині, що було в «сірій зоні», повернулися 217 мешканців, із них 36 - діти
Партизанське – невелике селище Первомайської громади Миколаївської області. До війни тут проживало близько 800 людей.
Нині ж у Партизанському не залишилося вцілілих будинків, школи, медпункту й навіть дитячого майданчика. Відсутня й вода. Люди, які повернулися на рідну землю, розгрібають завали, оформлюють сертифікати за програмою «єВідновлення» та, як мурахи, по цеглинці відбудовують свої оселі. Село заквітчане трояндами, господині мають рясний урожай вишень та абрикосів, по вже заселених подвір’ях бігають курчата. Здається, що життя повертається, треба тільки трішки допомогти цим сміливим і закоханим у рідний край людям. У Партизанському побували кореспонденти Укрінформу.
СЕЛИЩЕ ПОТРЕБУЄ ДОПОМОГИ
Від Миколаєва до Партизанського їхати автівкою до 40 хвилин. Дорогу вже відновили. Життя в селищі зосереджене на двох вулицях – Центральній та Ювілейній, – а також біля сільради. Інші ж закутки мають гнітючий вигляд, усе розбите.
- Піднімаємо село, десь 70 будинків уже перекрили, – каже в.о. старости Партизанського Олександра Бегеш. – Усередині, звісно, ще жах. Не знаю, чому наше село минають із відбудовою. Допомоги надходить мало. Люди хочуть вертатися, а немає куди. У багатьох проблеми з документами, тож оформлення за програмою «єВідновлення» ускладнюється. Ті, хто подався торік, отримали гроші та почали будівельні роботи, а якщо цьогоріч – коштів ще не виплатили. До нас приїжджають різні волонтерські організації, але людям дають мізерні суми – по 9, 20 тис. грн. Що можна відбудувати за ці гроші, коли деякі хати розбиті до фундаменту?
У сусідньому селищі – Благодатному, де руйнування ще більші, американські волонтери будують людям маленькі «кухоньки», де можна жити, поки не відремонтують сам будинок.
- Ми також кричимо: допоможіть! У нас працює жіночка, в неї чоловіка вбило, а дитина – з інвалідністю. Вона сама фізично не може відбудувати будинок. Немає бригад, щоб допомогли. Навіть коли шифер та ремкомплекти від громади є, не вистачає чоловічих рук, – розповідає Олександра Андріївна.
ФЕЛЬДШЕРКА – НА ВАГУ ЗОЛОТА
Медпункт у селищі зруйнуваний обстрілами. Коли люди почали повертатися в Партизанське, місцевій фельдшерці Людмилі Василівні облаштували «приймальню» у модульному будиночку. Але ця ідея виявилася невдалою: там дуже жарко влітку та холодно взимку. Зрештою, під медпункт відвели кімнату в приміщенні сільради.
- Фельдшерка приймає до обіду, потім заходить до тих, хто сам не може прийти, – у нас багато людей похилого віку. Людмила Василівна працює в нас 25 років, знає кожну родину. Так чує запалення легенів, бронхіти, що з нею не сперечатиметься жоден дипломований лікар. Якщо вона піде на пенсію, не знаю, що й робитимемо, – з гордістю кажуть у сільраді.
СЮРРЕАЛІЗМ ІЗ ВОДОЮ
Але найголовніша проблема в селі – відсутність питної води. У Партизанському пробурено дві свердловини: з питною і технічною водою. Бойові дії пошкодили водонапірну вежу солоної свердловини, «питна» вежа впала. Згодом фермер Михайло Зверишин разом із синами заварили вежу на технічній свердловині, у селі з’явилася солона вода. Але одного дня, як розповідають місцеві, цю вежу зрізали та встановили на її місце нову. Люди не розуміли, навіщо встановлювати нову вежу на «брудну» свердловину.
- Вода з неї – солона й гірка, таку ні курчатам дати – подохнуть, ані город полити – землю зіпсує. Тільки для ремонтів і годиться, то беруть не більше ніж два куби, – розповідає в.о. старости.
Начальник Первомайської селищної ВА Миколаївської області Максим Коровай каже, що «ситуація з водою не така дивна, як говорять люди».
- Донори з Великої Британії самі обирали, де їм ставити вежу. Ми клопотали про заміну обох. Не знаю, чому донор вибрав свердловину з технічною водою. Ведемо перемовини про встановлення вежі на питну свердловину. Конструкція вже виготовлена, тепер підписують документи і, сподіваюся, до кінця липня вежу встановлять, – сказав Коровай.
Питну воду доставляють у село великими бочками. Її беруть із згаданої свердловини, для підіймання використовують генератор і помпу. Люди купують воду по 100 грн за куб, заповнюють нею басейни. У кого ж басейна немає – купують бутильовану. «Волонтерську» воду люди отримували востаннє у вересні 2023 року.
ШКОЛУ РОЗВАЛИЛИ, МАЙДАНЧИК ЗНЕСЛИ «ЗА КОМПАНІЮ»
Перед будинком сільради «красується» гора будівельного сміття. Це все, що залишилося від місцевої гімназії. Її нещодавно повністю знесли, адже визнали непридатною для відновлення. Окремо склали залишки стільців із актової зали, на пустирі лежать пробиті двері з надписом «не заходити». Уцілілі ж стільці місцеві перенесли на єдиний у селі дитячий майданчик – замість лавок. Хоча майданчик тут був, напевно, років 15 тому. Тепер проржавілі конструкції небезпечні для дітей, але іншого дозвілля для малечі в Партизанському немає. Був, правда, ще один майданчик, який побудували за кілька років до повномасштабної війни. Не дуже сучасний, але цілий та безпечний. З гойдалкою, каруселлю для малечі, тренажерами для старших дітей і дорослих. Проте «географія» цього спортмайданчика виявилася «невдалою» – він заважав в’їзду техніки для демонтажу школи. Будівельники його просто знесли. Так і лежать гойдалки в кущах, чекають свого часу… Хоча, як кажуть місцеві, до школи можна було під'їхати полем, що поруч, а майданчик не займати.
- Коли ми повернулися до села, думали, що школу вдасться врятувати. Але після того, як вона два роки простояла відкритою, то вже ні. Тепер маємо лише онлайн-школу. Найближчий навчальний заклад працює в Новомиколаївці, їхати годину. Ми просимо, щоб відбудували хоча б початкову школу та дитячий садок. Спершу був проєкт відновлення школи, а потім взагалі постало питання про її закриття. На цей рік ще залишили. Тут палка на два кінці: школу не будують, бо мало дітей, а мало дітей, бо немає школи. Скільки ми просимо, щоб нам побудували хороший дитячий майданчик! Плануємо провести толоку, щоб встановити спортмайданчик, який зламала техніка. Але всі елементи – у бетоні, дуже важкі, не знаю, як зможемо їх підняти, – розповідає Олександра Бегеш.
- У технічному звіті 2023 року йшлося, що технічні конструкції школи є загрозою для життя. Тож ми вирішили її знести, – каже Максим Коровай. – На сьогодні для функціонування школи в сільській місцевості має бути 40 дітей, у Партизанському такої кількості учнів немає. Але ніхто не казав людям, що не буде відбудови освітнього осередка. Ми плануємо, що молодша школа з часом буде в кожному населеному пункті.
За словами Максима Коровая, найголовніший критерій будівництва школи – укриття, яке коштує близько 10 млн гривень, а на це грошей у громаді немає.
ДИТИНСТВО НА РУЇНАХ
Єдина розвага для дітей Партизанського – приїзд волонтерів чи психологів. Таке собі «дитинство у свята». Час із фахівцями для них дуже важливий, адже батьки з ранку до ночі зайняті відбудовою.
Коли ми приїхали до села, дітлахи саме займалися з психологами з однієї з міжнародних волонтерських організацій. Під деревом фахівці поставили стіл, розклали чимало ігор. Ось діти потроху підходять на зустріч у призначений час. Вони жартують, штовхаються, «ловлять» слабкий інтернет, щоб показати одне одному кумедні ролики в телефоні. Прямо з дерева їдять припорошену пилом соковиту вишню, із задоволенням долонями витираючи з губ червоний сік. Діти залишаються дітьми, навіть коли пережили жахіття війни, а навколо – тільки понівечені будинки. Символічно, що заняття – перед руїнами школи.
- Ми проводимо розвивальні заняття для дітей, соціально-емоційне навчання. Сьогоднішня зустріч присвячена вибухонебезпечним ситуаціям, які пережили діти. Перша група – для маленьких, зараз прийдуть старші. Дітлахи діляться тим, що їх болить, вчаться справлятися з емоціями самостійно. Ми розказуємо їм про способи самозаспокоєння, – пояснює мету зборів одна з волонтерок.
Починається заняття. Ми ж ідемо далі на «екскурсію» селом.
ЄДИНЕ ЗАНЯТТЯ – РОЗБІР ЗАВАЛІВ
На Ювілейній вулиці, яка майже повністю заселена, до нас підходять місцеві. Усім цікаві нові обличчя, до того ж – із фотокамерами. Люди бідкаються, розповідають про відбудову, про жахи, які пережили в перші дні війни, про проблеми з водою. Також хизуються курчатами, яких привезли волонтери навесні: мовляв, птиця добре набирає вагу.
Вікторія повернулася в село зі сином Іванком у квітні 2023 року. На той час хлопчик мав три роки і був єдиною дитиною в селі. Тепер у нього є двоє друзів – Катруся та Богданчик, але вони трохи старші за Іванка.
У будинку Вікторії вціліли стіни, тож, каже жінка, її родині ще пощастило. Місцева влада надала їм модульний будиночок, але, як зауважує жінка, для життя він виявився майже непридатним: улітку стояла неймовірна спека, узимку – холод. Але виходу в родини не було – перекрити дах у власному будинку коштувало чималих грошей. Зрештою, за допомогою волонтерів із Одеси покрівлю все ж полагодили, і родина почала потроху налагоджувати побут.
- Дякувати богові, перейшли в хату 21 січня. А то сиділи з дитиною в балагані. Роботи в будинку ще багато, зробили тільки одну кімнату. Обживаємося, волонтери допомагають, ось встановили вікна, двері, – каже Віка.
На питання, чим молода жінка займається у вільний від хатніх клопотів час, Віка з усмішкою перефразує відомий мем: «Вихідний? Що це?».
- Сміття вигрібаємо, розбираємо, зносимо. Три «камази» вивезла вже. Влаштувалась у сільраду на громадські роботи, щоб хоч якась копійчина була. На іншу роботу піти не можу, бо немає садочка для сина. Школу завалили, клуб завалили, сказали, що в найближчі п'ять років відбудовувати не будуть. Питаю: а як же садочок для дитини? Кажуть: їдьте в Засілля. Туди везти, де нещодавно прилетіло? Страшно, – розказує Віка.
Запитуємо, чи відвідує Іванко заняття з психологами та волонтерські розважальні заходи в селі. Жінка каже, що він – «не фанат» таких зборів, більше любить гратися сам.
Тим часом хлопчик виліз до мами на руки й уважно дивиться на нас. Стає трішки соромно, що завітали в гості до такого козака без гостинців. Згадуємо, що в багажнику нашої автівки є маленький синій трактор – іграшка, яку наша фотографиня придбала для свого сина і забула подарувати. Тож трактор перейшов у власність маленького Іванка з Партизанського. Хлопчик зрадів подарунку.
Жінка згадує, що в перші дні війни син дуже важко переживав обстріли. Тепер він теж боїться вибухів.
- Днями тут літало над головою. Він вибіг у двір і кричав: «Мамо, кєта летить, ховаймося!», – з болем розказує Віка.
Проте залишати Партизанське родина не планує. Жінка впевнена: щастя на чужині ані їй, ані її дитині не буде.
- Війна скінчиться, відбудують школу, там і будинок полагодимо. Ми не лякаємося роботи, пройдемо через всі труднощі, – каже вона.
МИ ТУТ НАРОДИЛИСЯ, ЖИЛИ Й ДАЛІ ЖИТИМЕМО
Будинок сусідів Вікторії – Сергія та Галини – розвалило до фундаменту. Під час бойових дій подружжя виїхало до Миколаєва, у грудні 2022-го вперше повернулося до села.
- Дім, гараж, сараї – все розбите. Ми вже виїхали, добре, що не бачили, як це сталося. Господарство покинули, собачку відв'язали, дали їсти, зібрали все своє життя в сумку та поїхали. Дуже тяжко. А наступного дня прилетіло в підвал, де сиділи. Якби затримались, то не було б нас серед живих. Шок був, коли побачили все це. Приїхали, тиск піднявся, сльози, істерика. Тут посеред двору встряг нерозірваний снаряд, під хатою теж були, – згадує Галина.
Тепер на місці, де лежала вибухівка, квітнуть троянди.
Тоді ж подружжя подало документи на «єВідновлення», але згодом виявилося, що неправильно їх заповнили. У їхньому випадку компенсація має призначатися за повністю зруйноване майно. Сергій та Галина чекають на гроші й поки що власними силами намагаються привести до ладу бодай щось.
- Потім ми приїхали влітку 2023-го. Жили два місяці в наметі посеред садка. Збудували маленьку кухоньку – трошки син дав грошей, трошки донька, трошки самі назбирали. Так і перезимували в теплі, – розказує Сергій.
Подружжя каже, що найбільша біда тепер – відсутність води. Вони хочуть накрити будинок, відновити стіни.
- Ми не хочемо жити в іншому місці. Ми тут народилися, жили й далі житимемо. Хочеться вийти на своє подвір'я, понюхати трояндочку, думаю, курей заведемо. Прагнемо спокою і тиші. Щоб онуки приїжджали до нас, вони пам'ятають наш затишний будинок, який мали до війни… Яке ж чудове життя було і яке лихо на нашу долю прийшлося… Біда торкнулася нашої родини. Поховали зятя. Сина важко поранено на Запорізькому напрямку, – ділиться своїм горем Галина.
НАСТРІЙ, ЯК КАРДІОГРАМА
Через два будинки від подружжя мешкає вчителька місцевої гімназії Наталя Юріївна. Вона викладає трудове навчання та фізкультуру. Про те, як разом із чоловіком і сином під обстрілами залишала рідний дім і тікала в невідомість, згадувати не хоче. Її голос починає тремтіти, на очах – сльози. Будинок Наталі постраждав не критично: уціліли навіть стіни. Жінка каже, що село було «у жахливому стані», а те, що ми бачимо зараз, – «уже краса».
- Коли все закінчилося, першим повернувся чоловік. Він зимував тут – вікна і двері затягнув брезентом та рятував будинок. Тепер ми все це замінили, перекрили дах. Потихеньку відбудовуємося. Допомагали французи: давали ваучери на будматеріали. За «єВідновленням» отримали 200 тис. грн, але цієї суми замало для відбудови, – каже Наталя.
Питаю жінку, який настрій у людей в Партизанському.
- Настрій, як кардіограма. Але що робити? Всюди поблукали, ми ніде не потрібні. Провели газ, світло, зробили скрутки зі шматків, воду обіцяють подати. Можна жити. Хочеться вистояти і щоб закінчилася війна, – додає Наталя.
***
Жителі Партизанського – добрі, працьовиті й щирі. Чи не в кожній хаті нас пригощали плодами зі садочка, одна жіночка навіть пропонувала нарвати зі собою вишень на компот, бо «в місті ж таке не росте». Вони важко працюють з ранку до пізнього вечора, щоб зробити якнайбільше, адже знають, що зима – не за горами, ще одну холодну пору невідновлені будинки можуть просто не пережити. Не скаржаться, багато розказують про пережите та трішки «хизуються» своїми досягненнями: там кущі троянд вилікували, там вродила абрикоса, там вже завели птицю та кіз. Прагнуть жити й не здаються. Вони не просять мільйонних траншів на будівництво й ремонти доріг, не чекають, що на них щось «впаде з неба», а хочуть бачити логіку та людяність.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок