Воєнні жнива на Запоріжжі: і піт, і сльози
"Шістьох з села поховали... І воювати нема кому, і хліб прибирати нема кому..."
Сільськогосподарський виробничий кооператив «Дніпрові хвилі» на півночі Запорізької області названо на ім'я села, де розташоване господарство. У сільгосппідприємстві триває збирання озимої пшениці.
На полі з самого ранку снують комбайни – старий «Єнісей» та зелений «Джон Дір». До них поспішають «Нью Холланди».
- Зараз наші «жовторотики» дадуть жару, – киває у бік останніх Микола Гавриленко, голова кооперативу.
- Як сезон? – питаю голову, поглядаючи з надією на жовті комбайни.
- Зібрали ріпак та ячмінь, – розповідає про жнива Микола Миколайович. Залишилося забрати 600 га пшениці озимої, це на п'ять днів роботи. Урожайність у цифрах цього року невисока. Винні травневі заморозки – у низинах, по балках температура опускалася до мінус шести, навіть ячмінь підмерз трохи, але особливо дісталося теплолюбному ріпаку. Можна поскаржитися на відсутність опадів у квітні та на початку травня. Але ми не гніваємося на Бога, – і голова тицьнув у небо між хмар, – були роки й набагато гірші.
- Велика проблема – це вартість закупівлі. Як пішло прибирання, отам, нагорі, домовляються, – Миколайович знову махнув рукою, на тих, хто живе по сусідству з богами, – і за місяць – із восьми – ціна на зерно впала до шести з половиною.
- Плюс війна, – говорю.
- Ой, я вам нічого ще не казав, дивіться – у мене мурашки, гля, – і літній аграрій простяг до мене руки...
- Дивіться! У мене нема кому робити, я плачу, – й він дійсно розплакався!
- Це просто, б...дь, – я ледве розібрав крізь схлип.
- На трьох комбайнах працюють пенсіонери, по 12 годин працюють, я за них боюся. Нема кому возити, ось машина стоїть, сам вожу, цілодобово мокрий.
- Я раніше приїжджав на жнива у костюмі, краватці та на «Волзі» – свято на селі було. А тепер голова кооперативу на старому газику пшеницю возить. Приходиш у гараж, стоїть машина, а садити нема кого, ось що найстрашніше, – скрушно мовить голова.
- Шістьох поховали з села, з них два механізатори наші. І забирають найкращих. І воювати нема кому, і хліб прибирати нема кому...
Я знічено мовчав і слухав. Навіщо я про цю війну спитав, навіщо я взагалі до нього приїхав...
- Ні, все нормально, – витирає шорсткою рукою гіркі щирі сльози, – ви мене вибачте, діду 72 роки. На півдні області взагалі в бронежилетах працюють, все нормально, головне – швидше прибрати, бо якщо на поле прилетить ракета, ніяка пожежна не загасить.
Дмитро Смольєнко
Фото автора