Деокупована Кочубеївська громада: книги, шрапнель і вудка

Як живе громада Херсонщини, що сусідує з Миколаївщиною й Дніпропетровщиною

Кочубеївська громада на Херсонщині була першою ОТГ, створеною в регіоні у 2015 році, її ставили у приклад як взірець. У громаді писали грантові проєкти, знаходили донорів, відкрили модернізований ЦНАП, створили власний пункт первинної медичної допомоги.

Громада – це 14 сіл, до широкомасштабного російського вторгнення в ній проживало 2956 мешканців, станом на 1 червня 2024 року залишилося 1804 (з них 320 дітей, близько 200 – шкільного віку).

А 28 березня 2022 року вона стала і першою громадою області, повністю звільненою від росіян. То чим живе нині Кочубеївська громада, яка розташована поряд з Миколаївщиною і Дніпропетровщиною?

Про це дізнавалася кореспондент Укрінформу.

КОЧУБЕЇВКА: УДАР РАКЕТОЮ У САМЕ СЕРЦЕ

Дістатися у Кочубеївську громаду і непросто, й просто. Непросто, бо рейсових автобусів сюди немає. Найкраща логістика – з Дніпропетровщини, а саме з Кривого Рогу, це десь година їзди.

- У мене напрямку на Кочубеївку немає, – сказала мені касир автостанції у Кривому Розі.

Найпростіший варіант, як доїхати у села громади, якщо немає власного авто або грошей на таксі чи попутку – соціальний автобус, який їде з автовокзалу Кривого Рогу двічі на тиждень – по вівторках і четвергах. Соціальний – безкоштовний для пасажирів, за нього платить громада.

Мені пощастило – був саме вівторок, жіночка на зупинці, яка чекала на рейс у Великоолександрівку (теж Херсонщина), почувши, куди я їду, підвела мене до пані Раїси – та чекала саме на потрібний мені бус.

- Зараз уже буде наша «крабова паличка» – ми цей автобус так називаємо через те, як він розмальований (червоно-білий – авт.), – пояснює пані Раїса.

У салоні людей багато. Хтось відвідував рідних, і тепер повертається додому, хтось відвозив онуків після відпочинку в селі, хтось у справах. Молода пані відправляє автобусом двох хлопців-підлітків до їх бабусі в Орлове і дає їм звичні «мамині» настанови. Хлопці з футбольним м’ячем та рюкзаками, схоже, дуже задоволені, що подорожують. Подумала, що тепер ніде не безпечно – ні у Кривому Розі, ні у селі, що ближче до фронту.

Соціальний автобус проїжджає Кочубеївку – мені радять проїхатися у кінцеву точку – Орлове, звідти автобус забере людей і знову поверне у центр громади.

Далі автобус прямує на Кривий Ріг, тут уже їдуть за записом, щоб жодне місце не було порожнім.

Доїжджаю у Кочубеївку, виходжу в центрі – тут будівля сільської ради. Зараз вона порожня, місцева влада перебралася в інше приміщення після ворожого удару ракетою в кінці січня 2023 року.

Мені показують місце у дворі, куди прилетіла ракета, згадують, де хто з працівників у той момент сидів. Тоді четверо співробітників, зокрема, й начальниця Кочубеївської сільської військової адміністрації Людмила Костюк, були поранені. Загинув на місці Віктор Токаюк. Про нього люди згадують добрим словом, він був гарною людиною, колегою і допомагав реалізовувати багато проєктів.

- Він постійно був тут, не виїжджав, підключав генератори, гасив пожежі. За фахом інженер-будівельник, завідував ЖКГ. Людина, якої нам дуже не вистачає, – каже Людмила Костюк.

Розповідають, що сама пані Людмила вижила завдяки «Лікарям без кордонів», які тоді працювали у громаді й надали їй першу медичну допомогу.

Зараз у громаді, у порівнянні з сусідніми, прифронтовими громадами Херсонщини, тихо.

- По звуку чуємо – над нами летить на Миколаївську чи на Дніпропетровську область, на Кривий Ріг. Ми чули приходи у Великій Олександрівці. Не знаємо: пролетить повз нас чи не пролетить, – кажуть люди.

Над стіною Будинку культури у Кочубеївці попрацював культурний десант – зараз тут мурал із зображенням Ліни Костенко. Ще такі стінописи зустрічаю на кількох об’єктах по громаді – Леся Українка, Сковорода незворушно спостерігають за тим, як живуть сучасні українці.

Ми проходимо через фойє Будинку культури – тут розкладені речі (гуманітарна допомога) і лунає спів – місцева самодіяльність. Жінки, які готуються до виступу, кажуть, що співає їх шестеро, три пенсіонерки і три працівниці сільських Будинків культури.

- Ми без співу жити не можемо, – запевняють.

Проходимо на другий поверх, де рятувальники та представник Товариства Червоного Хреста України організували навчання для місцевої пожежної охорони – чоловіків вчать надавати першу допомогу.

Місцева пожежна охорона тут потрібна, бо з Високопілля у громаду рятувальникам доїхати – година часу.

У центрі села за підтримки програми DOBRE ведуться роботи з облаштування торгового майданчика – кажуть, що тут тепер не соромно і свята, ярмарки, виставки проводити. І, водночас, «окультурили» місце, де раз на тиждень відбувається стихійний ринок.

Звертаю увагу на ворота з тризубом біля однієї з хат, хотіла розпитати, як воно – перебути з такими воротами окупацію. Кажуть, що господаря зараз немає, десь від’їхав у справах, а загалом, певне, цій родині пощастило, що росіяни тут були лише два тижні. Хоча біди наробили.

ТІЛА УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ РОСІЯНИ ЗАБОРОНИЛИ ХОВАТИ

Із 14 сіл кожне має тепер власну історію війни – хтось два тижні провів у окупації, кудись росіяни лише заїжджали, десь лише патрулювали, у ту ж Заградівку ворог не зміг дістатися – як тільки підходили, їх вкривали вогнем ЗСУ. Є уже місцеві легенди про відчайдушні вчинки, спротив цивільних людей проти військових РФ.

Ще не всі хочуть і можуть говорити про пережите, а коли розказують мені, то несподівано навіть для себе починають плакати.

У громаді згадують і бурятів, і днрівців, і росіян «слов’янської» як то кажуть, зовнішності.

- Росіяни залетіли 13 березня БТРами, це важко згадувати. У мене діти приїхали з Херсона, думали – безпечне місце. Буряти мені довго снилися – оці їх очі, погляди… Казали спочатку оте завчене, що прийшли звільняти від бандерівців, від фашистів, – ділиться начальник місцевої служби у справах дітей Надія Денисюк.

Згадує, як бігли під обстрілами. У сусідньому Пригір’ї військові РФ убили місцевого жителя пенсійного віку. Той був у камуфляжі; для села така одежа була робочою. Чоловік намагався врятуватися – заховався у погріб, та окупанти кинули туди гранату. На дорозі розстріляли автівку, в якій їхали чоловік та дружина. Він загинув, жінка отримала важкі поранення.

З 24 лютого 2022 року в громаді через війну загинуло семеро цивільних, зокрема, шестеро під час обстрілів у Заградівці, Пригір’ї, Орловому й Кочубеївці, один чоловік наступив на касету в полі.

Крім місцевих мешканців тут гинули й українські військові. Мені показали два пам’ятні знаки, пов’язані з цим. Один – у посадці біля села Свободне, на місці загибелі 13 березня 2022 року українського військового Богдана Семенчука (позивний Семен). Староста Пригір'я Леся Тесля розповідає, що встановили його батько та побратими бійця. Група «Семена» потрапила в засідку. Кулеметник, ціною власного життя, відпрацював по ворогах і тільки завдяки цьому побратими змогли вийти. Його тіло довго не могли забрати, адже місцевість була окупована. Богдан родом з Рівненщини, був гравцем березнівського «Случа». Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він повернувся з-за кордону і пішов воювати добровольцем. Його посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеню, на батьківщині, у Березному, зіграли футбольний турнір на честь воїна.

А на Херсонщині над пам’ятним знаком ростуть акація та абрикоси, довкола доглянута територія – про це дбають місцеві мешканці.

Ще одне місце, яке вшановують у громаді, – на околиці села Орлове. Тут відкрили пам’ятник військовослужбовцям 60-ї окремої піхотної бригади. В ніч з 10 на 11 березня 2022 року під час проведення розвідувальних дій окупанти розстріляли їхній автомобіль. На місці загинув старший солдат Владислав Павлиш. Зазнали поранень старший солдат Олександр Борисенко, старший лейтенант Юрій Яковенко. Поранених військових російські загарбники забрали в полон, а потім у селі Мар’їне розстріляли. Наступного дня під час бою біля села Орлове, який тривав 4 години, загинули ще п’ятеро захисників, завдяки мужності та героїзму яких колона ворожої техніки була зупинена.

Як розповіла завідувачка архівним сектором села Орлове Любов Яцюра, росіяни зазнали великих втрат під час того бою, вони добивали своїх поранених – це бачили мешканці сусідніх сіл.

Проте бій був нерівний. Тіла загиблих українців росіяни оглянули, позабирали документи, поклали на околиці та заборонили ховати. Місцеві мешканці дочекалися слушного моменту. Усе відбувалося на третій день після бою – одні стежили, чи не повертаються окупанти, інші заховали тіла українських військових у підвалі неподалік. Росіяни потім тіла знайшли і поставили там розтяжки, які, на щастя, помітили українські військові, коли село визволили.

Любов Яцюра також розповіла, як росіяни гнали 11 березня по селу місцевих чоловіків колоною – люди були босі, роздягнуті, за ними бігли і плакали жінки.

- Одного вивели з будівлі, стали допитувати про наших військових. Стріляли. Ті, хто лишався у приміщенні, думали, що його вбили. Може росіяни ще щось більше наробили б, але літак наш прилетів, він їх налякав, то вони бігом зібралися на місце базування у село Наталине, – ділиться пані Люба.

Розповідає, що живе якраз на околиці села, де був бій, то їй та її рідним довелося тікати – над головою летіли кулі, вибухали снаряди.

Люди згадують, як днрівці стріляли по голубах, як пограбували магазин, а російський військовий казав, що то ж «ваші» пограбували, бо для нього оті «днрівці» своїми не були.

Директор місцевого комунгоспу Дмитро Олєйнік розповів, як під час окупації до нього прибігла жінка з дітьми місцевого атовця, вони втекли через вікно, коли росіяни вибивали в хаті двері. Чоловіка росіяни побили, зв’язали та кинули у підвал, а самі сіли їсти-пити на кухні. На щастя, у підвалі атовець зміг розбити банку-закатку і, розрізавши пута, втік. Дмитро вивіз ту родину з села.

А ще мені розповіли історії про те, як росіяни лишили без нагляду машину з пробитим колесом – місцеві викрали її і перегнали для ЗСУ. Або от про те, що росіяни привезли для себе питну воду і скинули у гаражах. А в селі у людей не було світла, відповідно і води.

- Я завів трактор, зачепив причеп, навантажили повний з горою і давай по селу розвозити. Росіяни з того краю стоять, а з цього їх не було. То я по селу кругами розвіз воду, – розповідає Дмитро Олєйнік.

ОРЛОВЕ: ПОТРІБНІ УКРАЇНСЬКІ КНИГИ

Як розповіла Любов Яцюра, вони збирають матеріали про окупацію, про війну, і для власного архіву, і щоб передати в обласний. Усе – і відео, фото, і спогади. Цікавиться, чи не чула я про грантові програми для місцевих архівів. Розповідає, що архів в Орлове зберігся, вона, незважаючи на ризики, стежила, щоб його не пошкодили миші, після деокупації одразу, незважаючи на обстріли, почала готувати довідки, щоб люди отримували пенсії.

Заходжу у місцеву публічну бібліотеку – тут якраз розмальовують стіни. Люди, які зібралися, кажуть, що бажаючі читати є, і діти, і дорослі. Але книг українською мовою обмаль.

Розповідають, що в бібліотеці було 5 тисяч екземплярів книг. Зараз немає навіть 2 тисяч, коли перебрали. Бо навіть українські класики чи от багатотомна енциклопедія про Україну часів СРСР – російською мовою.

- І до повномасштабного вторгнення я працювала бібліотекарем і ми не отримували книг українською мовою, і зараз не отримуємо, – з сумом каже бібліотекар Олена Святна.

Вона розповідає, що попри все у бібліотеці працює творчий гурток для дітей, показує зроблені аплікації.

А ще до повномасштабної війни тут отримали мультимедійний центр, з того комплекту тепер немає ноутбука – вкрали рашисти. А так нині можна було б і мультики показувати через діапроєктор, і заходи проводити. І ще от добре було б, кажуть, якби в бібліотеці були ноутбуки для відвідувачів, щоб за потреби ті, в кого немає інтернету, могли тут працювати.

До речі, невелика бібліотека працює у Кочубеївці в сільській адміністрації – це в межах проєкту, який реалізує громадська організація «Форум видавців» за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID у партнерстві з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України. Одна з тих, хто користується нею – 12-річна переселенка Валерія з Берислава. Дівчинка ділиться, що сумує за мамою, яка лишилася у місті під обстрілами і мріє повернутися додому. І багато читає – і «страшилки», і детективи, і книги про природу.

Пані Люба показує невеликий парк в Орловому і каже про плани зробити зону відпочинку для дітей, альтанки. Ще у селі відтепер є пам’ятний знак з нагоди його заснування менонітами у 1872 році. Його планували відкрити урочисто, в гості мали прибути німці, але от сталася війна.

До Орловського старостинського округу входить 5 населених пунктів. Люди виїжджали, але повертаються, а крім того, ще й ВПО тепер є – хтось живе у будинку, господарі якого виїхали, когось взяли до себе місцеві. Тут жодне село, навіть найменше, не зникло за війну. В Орловому через обстріли 80 будинків були пошкоджені, а зруйновані 7. Усе відновили, кажуть, за програмою «Пліч-о-пліч» та по єВідновленню.

З того, що дуже важливе для безпеки – потрібні укриття.

- У нас є укриття під Будинком культури, але він в аварійному стані. Ми хотіли б, щоб тут у центрі було мобільне укриття, бо чекають люди маршрутку, хто в магазин, хто на пошту – приїздить виїзна пошта двічі на тиждень, а сховатися немає де. У школі, звісно, потрібне укриття. Добре, якби почав працювати аптечний пункт, бо «гуманітарні» ліки привозять, але там не все є.

ЗАМІСТЬ ОЛІЇ – ШРАПНЕЛЬ

Любов Яцура нині крім архівної роботи ще й виконує доручення начальника СВА по старостинському округу, бо староста Лариса Боженко разом із братами пішла воювати – служать у батальйоні “Арей” Української добровольчої армії.

Загалом із Кочубеївської громади нині у ЗСУ служить близько 130 чоловік. Загинуло восьмеро земляків.

У будівлі, де нині сільська адміністрація, на стінах прапори з автографами військових, які проходили через громаду. Виділяється особливо прапор із зображенням танка. Як розповіла керуюча справами Наталія Задорожня, малював військовий-кримчанин, він навчався у художній школі. Прапор подарував як вдячність за прихисток.

У громаді в різних селах довелося спілкуватися з людьми, які готували смаколики для ЗСУ, які нині плетуть сітки на замовлення військових, які проводять ярмарки для збору коштів.

В одному з сіл волонтери виготовляють для військових шрапнель і осколки для пластикових «бімб», які українські військові скидають на ворога з дронів. Олександр Суздаль каже, що десь відправили вже такої «начинки» тонни 3-4 мінімум.

- Спочатку ми ножицями «кусали». А потім веселіше стало – переробили шнековий прес для олії, щоб виготовляти шрапнель, – каже Олександр, показуючи, як то все працює.

Він хоч уже пенсіонер, вночі ще ходить на роботу, а от удень переробляє метал для ЗСУ. Каже, що запитів від військових багато.

МЕДИЦИНА ВІД ВПО

У 2022 році після деокупації реалії підказували, чого потребує населення першочергово, з чого починати відновлення життя. Серед найважливішого – медична допомога. На той момент у громаді залишалася сімейний лікар, та з екстренки – водій і фельдшер. Машину «швидкої» росіяни вкрали. Тоді у громаду пригнав реанімобіль волонтер Андрій Селецький (нині він начальник Нововоронцовської СВА).

- Нині екстренка укомплектована, – каже Людмила Костюк.

Оскільки сімейний лікар Людмила Чердинцева, яка надавала медичну допомогу громаді, вже була пенсійного віку і за станом здоров’я не могла виконувати свої обов’язки, то їй довелося шукати заміну. Зараз виконує обов’язки директора Кочубеївського центру первинної медичної допомоги Олена Соколова. Вона одна з вимушених переселенців, які проживають у Кочубеївській громаді (загалом ВПО тут понад 150 дорослих і дітей – це люди з Херсона, Берислава, з сіл, які нині знищує російська армія на правобережжі Херсонщини).

- Виїхала я у вересні 2022 року з Козацького – на той момент це була окупована територія (11 листопада 2022 року село звільнили ЗСУ – авт.). Вибратися через Василівку не змогли, виїхали з другої спроби і потрапили у Німеччину. Чоловік, він у мене працював на Каховській ГЕС, сказав: це не наше життя, треба повертатися в Україну. Шукали не лише роботу, а й житло, і це було непросто, адже з окупації вивезли домашніх улюбленців – кішку і собаку-пітбуля.

Потім вона дізналася, що у Кочубеївці шукають лікаря. Працює тут уже рік, живе в Орловому. У Козацьке їздила двічі минулого року – в червні-липні.

- Там поряд із будинком впала авіабомба. Ми зараз не їздимо туди, там дрони полюють за людьми. Багато людей гине… Тут тихо відносно, наче вдома… але додому все одно хочеться, – каже.

Розповідає, що гуманітаркою ВПО підтримують, має гарну сусідку – та минулого року її качками нагородила, то вирощувала. Загалом, хотілося б уже свого даху над головою – добре, каже, якби було відомче житло для медиків.

- Начебто ця програма була до війни, а зараз невідомо, чи працює таке, – каже лікарка.

Щодо роботи, то у громаді ще не так багато людей – лікар-терапевт має підписати декларації з 2 тисячами дорослих пацієнтів, а підписано з близько 1200.

- Людей немає стільки тут ще. І тому не вистачає коштів на розвиток.

Про місцевих каже так: це сільські люди, вони терплять до останнього, хворіти їм ніколи – працюють на полях. А коли вже прихопить, то спочатку думають, куди «опріділити» качок, курей.

- Їдеш до людей у село. Інколи їм поговорити треба просто, тиск поміряти. Зараз до нас приїздять мобільні бригади, привозять спеціалістів, був медичний десант із Києва – молодь приїжджала, – зазначає пані Олена.

Дякує міжнародним донорам – придбали меблі для центру первинної медичної допомоги, купили дефібрилятори.

Поряд кабінет ще однієї вимушеної переселенки з Козацького – стоматолога Наталії Чепки.

Її рідне село – під обстрілом, а робочий кабінет у Дніпрянах – ще в окупації. Разом із чоловіком у липні 2022 року вони виїхали з окупації через Крим, Грузію – у Польщу. Як каже пані Наталя, там їй довелося працювати на різних роботах – і асистентом стоматолога, і на заводі, й у шпиталі. Каже, що їй виживати було важко за кордоном, зникли ілюзії, що вона там зможе заробляти, зняти житло і жити, перечекавши війну.

- Коли почула, що тут потрібен стоматолог, вирішила перебиратися саме у Кочубеївку. Уже дізналася, що є можливість отримати мікрогрант для розвитку власного бізнесу – це 150 тисяч гривень. Їх вклала у необхідне обладнання. Я знала, що мені треба у першу чергу, в другу чергу. Тут було крісло, стільці, столик, прострілений автоклав… Так, 150 тисяч гривень для стоматології не така велика сума, але я дуже вдячна – з чогось почати ж треба.

Жінка живе в будинку, звідки господиня виїхала.

- До роботи близько, не так, як у Польщі – то встигаю виспатися. Я зрозуміла, що люблю Україну, що я – не для інших країн, і що Європу треба тут будувати…

У громаду системно приїжджають також благодійні місії. У Заградівці зустріла психолога Наталію Озерянську, яка працює в міжнародній гуманітарній організації.

- У нас мобільні бригади працюють у прифронтових областях – лікар, медсестра, психолог, соціальний працівник, водій. Привозимо людям вкрай необхідні памперси для дорослих, візки, безкоштовні ліки.

Відкрили в Кочубеївці аптечний пункт. Пані Людмила, яка тут працює, каже, що наразі людей, щоправда, не дуже багато приходить, хоча всі казали, як потрібна аптека. Може, тому, що літо, а, може, оскільки є соціальний безкоштовний автобус, то за ліками їздять деінде.

ШКІЛЬНИЙ ПЛАТАН – В ОЧІКУВАННІ ДІТЕЙ

Біля будівлі місцевої школи в Орловому (це опорний навчальний заклад) – розкішні клумби.

- Дуже хочемо, щоб навчання знову було у школі, садимо квіти, чекаємо учнів, – пояснює одна з жінок, що тут сапають. Це пані Валентина, вона завгосп школи.

Вчителі є, нині діти вчаться онлайн (гаджети всі отримали), всі дуже хочуть вже на уроки в школу. Але немає укриття. Власне, немає укриття й у філії – школі в Кочубеївці. Росіяни викрали також і шкільний автобус – знайшли лише обгорілу раму від нього.

У Кочубеївці в дворі – платан. Мені кажуть, що він на багатьох шкільних світлинах у сімейних альбомах – кілька поколінь уже біля нього фотографувалися. Тут також упорядковані клумби, двір. А ще техпрацівники показали, як привели навчальний заклад до ладу після того, як там усе буквально спохабили росіяни, ті навіть у коридорі на цеглу встановили решітки з холодильників і готували там їсти. Нині у школі проводять ревізію книг – припускають, що багато з них окупанти спалили.

- Щодо школи – немає укриттів. Орлівська школа – опорний заклад, вціліла, там було пошкоджено осколками трохи дах і декілька вікон – їх замінили. Сама будівля – хоч зараз приймай дітей, немає укриття.

У Кочубеївці – філія, там була пошкоджена будівля школи, прильоти були у дах, стіну. Тут також немає укриття. Дах у 2022 році завдяки сільгоспвиробнику місцевому відновили. У кабінеті, куди прилетіло, треба проводити капремонт. Звертаємося, куди можемо, щодо укриттів, щоб могли розпочати у змішаному форматі навчання, – каже Людмила Костюк.

Місцеві, хто може, як кажуть люди, возять дітей на навчання у Дніпропетровську область.

«ПЛІЧ-О-ПЛІЧ»: ПРАЦЮВАЛИ ШВИДКО І ЯКІСНО

Відбудовували Кочубеївську громаду у межах проєкту «Пліч-о-пліч» будівельники з Рівненщини. Люди, яким відремонтували хати, до речі, казали, як гарно ті працювали – швидко та якісно.

- Ми вдячні цим людям – вони, як комашки-мурашки працювали по дахах, з хати на хату, дуже швидко все зробили і в зиму люди вже зайшли у свої будинки, – ділиться Заградівська староста Діна Скородко.

У селі через обстріли були дуже пошкоджені дахи 102 будинків, а якщо врахувати і менші руйнування, то це 150 будівель. Відновили всі, де живуть люди і на які є право власності. Для розуміння – у селі загалом 284 будинки.

Староста розповідає, що росіяни в село з кількох боків заходили – люди повідомляли, звідкіля ті йдуть. І ЗСУ не пускали ворога.

- Ми в окупації не були, але вони по нас гатили так, що ми й Орлове найбільше постраждали. І навіть як відійшли росіяни у Високопільську громаду, відтіля кожного дня били. Час ночі – обстріл, о четвертій ранку, і вдень після обіду – як закон, – каже Діна Скородко.

У Заградівці ще сподіваються, що знайдуться донори, які відремонтують і дах Будинку культури, і місцеву школу, де працював дитячий садок.

- Проживає на сьогодні 401 громадянин, з них 70 дітей. Раніше було майже 700 мешканців, дітей десь 160. Ще не всі повернулися, чекаємо. Ждемо хлопців, які воюють. У нас, певне, більше двадцяти чоловік із округу старостинського воює. Але вже є втрати… Лягаємо – молимося, встаємо – молимося. Ми зараз оце почали збиратися гуртом. Знаєте, як ото – люди поспілкуються, поплачуть, є чому, то порадіють разом, – каже Діна.

На лавочках зібралися якраз місцеві мешканки.

Вони міркують, що непогано було б запустити якесь невелике виробництво у селі. І щоб садочок сезонно хоч працював. Нині, щоправда, завдяки центру зайнятості ті, хто хочуть працювати, можуть заробляти на суспільних роботах – працює «Армія відновлення».

- Якщо будівля школи стоїть – може ремонти поробити і квартири подавати ВПО? Кладку якби пішохідну зробили через Інгулець – з того боку село Шестірня Дніпропетровської області, куди багато людей на роботу ходить в агрофірму. Обходити по відновленому мосту, де транспорт їздить, далеко. Дорогу до Кочубеївки треба, нам туди в ЦНАП, у лікарню їхати, транспорт, щоб возив по громаді. Шість кілометрів до Кочубеївки, а транспортного сполучення немає, – діляться жінки.

Щодо таких об’єктів, як Будинок культури, то і він, і пам’ятники, які мають бути вже без радянщини – все це планувалося, як кажуть, у межах наступних етапів «Пліч-о-пліч».

- Я людям кажу: давайте потерпимо, у людей страшніше. Так-от кладку не відбудували, але міст зробили. Та й підходити туди, до кладки, ще небезпечно, там під час обстрілів летіло, – говорить староста.

Мешканці села і самі не сидять склавши руки. У Заградівці вирішили створити власними силами парк. Почали формувати клумби – використовують для цього каміння, розбираючи стару будівлю.

ГОДУЮТЬ ПАЇ ТА ХУДОБА

Запитую, як виживають. Кажуть, що мають власне господарство – тримають корів, птицю, свиней, мають паї.

Заградівська староста ділиться, що у них до вторгнення було більше 500 голів великої рогатої худоби, наразі голів сто є.

- У мене самої була корова, ми її вважай подарували – продали тисячі за чотири з чимось (у селах громади казали, що здавали і по 2 тисячі гривень – авт.). Прильоти коли були, тварин не могли нікуди вивезти, здоїть не мали можливості, при обстрілах ті гинули. Я вибіжу корову доїти – а воно б’є. Багато людей виїхали, лишилося ж 114 чоловік, переважно пенсіонери. Тому дорізали худобу, а світла не було, де його зберігати? – згадує староста.

Діна Скородко зазначає, що нині діють програми підтримки – для відновлення сільського господарства (ветеринарні препарати давали, на корм для худоби кошти виділялися). Нині реєструються ті, хто має три і більше корів – начебто буде допомога.

З паїв та господарства живуть усі села громади. У червні лише одне поле у громаді було не розміноване. Усе решта – в роботі.

- Люди живуть за рахунок землі. Пшеницю у нас приймали минулого року по 800 гривень за тонну – це не гроші. Вкласти у гектар землі треба мінімум 2-3 тисячі, а вертається 800 гривень. І люди той рік прорахували, що їм простіше купити і вигодувати зерном свиню та здати її. І виходить так, що тоді 10-12 тисяч гривень можна заробити. Хазяйство тримає багато хто – свиней, корів. У цьому році ціна вища на пшеницю, 3-3,5 тисячі гривень за тонну дають. Це хоч щось, – ділиться Дмитро Олєйнік.

Мешканка Пригір’я Ольга тримає свиней, курей, корову здали якраз перед російським вторгненням. Живе за рахунок паїв, обробляють самі – і соняшник є, й озимі, цей рік ячмінь мають.

- Соняшник, видно, «накриється», дощу нема. Земля у нас погана, глина, на горі, – пояснює жінка.

Завідувач сектору земельних відносин Кочубеївської сільської адміністрації Ольга Михайлишина каже, що з 16 тисяч га землі, яка використовується для вирощування сільгоспкультур у громаді, одноосібники обробляють 4 тисячі.

- В основному, сіють соняшник, пшеницю, ячмінь. У цьому році у нас набагато збільшилися посіви озимого ріпаку. Це дорога культура, затратніша, але й продавати її можна дорожче. З такою надією його і сіють, – розповідає вона.

За словами Людмили Костюк, у громаді працює п’ять великих фермерських господарств, усі решта – менші фермерські господарства та одноосібники. На її думку, те, що немає одного монополіста в аграрному секторі, створює здорову конкуренцію.

- Я знаю громади, де великі сільгосппідприємства диктують вимоги. А у нас фермери конкурують між собою за паї, людям це вигідно – зростає орендна плата, – пояснює начальниця СВА.

Щодо розмінування сільгоспугідь, то, як розповіла Людмила Костюк, останнє не розміноване поле лишилося – це 20 гектарів і туди вже заїжджають у ці дні сапери. В основному, у 2022 році після деокупації фермери самі обстежували свої поля. На той час сусідні громади ще були окуповані, неподалік йшли бої. І роботи з розмінування ще не були організовані так, як зараз. То кочубеївці просили допомоги у саперів ЗСУ.

Людмила Костюк розповідає, що бюджет у громади невеликий, передусім направляють кошти на соціальні програми, на допомогу військовим, родинам загиблих. Одразу після деокупації правобережжя громаді пощастило – відремонтували дорогу в Кочубеївці, яка була у жахливому стані. З місцевого бюджету нічого на це не витратили.

- Звичайно, намагаємося рухатися далі. Хоча в першу чергу – робота на перемогу, допомога ЗСУ, – каже вона.

Дмитро Олєйнік як директор комунгоспу розповів, що громада постраждала і через підрив росіянами Каховської ГЕС. Зокрема це вплинуло на ситуацію з водопостачанням у Заградівці: тут на нижніх вулицях людям води вистачає, а от на верхніх є проблеми.

Начальниця СВА зазначила, своєю чергою, що проблеми з водопостачанням були у громаді й до широкомасштабного вторгнення – в Орловому немає свердловин, там шахтні колодязі, на сьогодні у селі вода подається лише 4 години на добу.

- У минулому році комунальники розчистили колодязь, який не використовувався, отримали ще додаткове джерело води. Завдяки співпраці ОВА з Угорською екуменічною службою плануємо в Орловому пробити свердловину. У Заградівці також є плани, щоб поглибити свердловину.

Надання адмінпослуг – це те, що на деокупованих громадах відновлюють першочергово.

У громаді працює ЦНАП, кількість послуг навіть збільшилася, каже Людмила Костюк.

- Додалися послуги ДЗК, можна реєструвати право власності, ми з Петриківською громадою Дніпропетровщини уклали договір, фактично у нашому ЦНАПі адміністратори приймають документи, сканують, відправляють, людина приходить сюди та отримує витяг.

Втратили під час окупації паспортну станцію – її розтягли росіяни.

- Але доступу до особистих даних окупанти не отримали – працівники ЦНАПу все зробили за інструкцією. Одразу після деокупації була потужна підтримка міжнародних проєктів, громада отримали оргтехніку для ЦНАПу, провели навчання для працівників, нас забезпечили сервером і сертифікованими ліцензійними програмами. Ми зробили це все на кінець 2022 року. А потім приліт той у січні 2023 році по сільській раді – і знову все спочатку.

Нині громада отримала автомобіль для ЦНАПу завдяки Мінцифрі – тепер маломобільні люди можуть замовити необхідну послугу.

- Дуже зручно, що начальник ЦНАПу, жінка, має права і сама за кермо сідає. Водія нам окремо не потрібно. Щодо доступності й мобільності, то ситуація покращилася. Проблема з приміщенням, але якось обходимося наразі, – каже Людмила Костюк.

ВІДХОДИМО ВІД ГУМАНІТАРКИ – ЛЮДИ ХОЧУТЬ «ВУДКУ»

Громада третій рік – на гуманітарці. Але, як каже начальниця СВА, від неї відходять і це підтримують мешканці.

- Гуманітарну допомогу пропонують. Але якщо в 2022 році ми отримували її 2-3 рази на тиждень, то зараз продуктові набори привозять раз на місяць. І знаєте, якщо нам телефонують і пропонують допомогу для одного населеного пункту – ми відмовляємося. Просимо надати допомогу для якоїсь окремої категорії населення, але по всій громаді, а не в одному селі, бо може бути скандал. А загалом люди у нас свідомі, більшість мешканців кажуть: досить возити, давайте вже допомогу туди, де вона більш потрібна.

Розповідає, що у двох селах, які найбільше постраждали від обстрілів – Орловому та Заградівці, міжнародні донори надавали допомогу на розвиток власних господарств людей. Саме така підтримка потрібна – вона спонукає до розвитку, до роботи.

Щодо робочих місць, то пані Людмила каже, що ті, хто хочуть, можуть працювати на суспільних роботах від центру зайнятості. Й у військовій адміністрації вакансії є, але то робота з людьми, скандали, ти собі не належиш – і бажаючих працевлаштуватися небагато.

- Є комунальне підприємство, але там «чоловіча» робота, з офіційним працевлаштуванням та військовим обліком, – каже начальниця СВА.

Щодо «вудочки», тобто, можливості мати роботу і заробляти гроші, то над нею працюють і в СВА. Зараз ведуться перемовини з одним із міжнародних донорів щодо створення комунальної пекарні у Пригір’ї.

- Відкриття пекарні – то питання продовольчої безпеки, як показала війна. До нас хліб завозять із Дніпропетровщини, і коли мости були підірвані на початку вторгнення – дороги стали непроїзними, а ми залишилися без хліба. Що стосується цього проєкту і Пригір’я, то там є комунальне приміщення, є люди, які колись працювали у пекарні й які хочуть зараз випікати хліб. Ну і що важливо – це три робочих місця. Тому хочеться, щоб цей проєкт запрацював.

Планують у громаді втілити ще одну ідею – створити молочний кооператив, обладнання для цього проєкту закупили ще до вторгнення.

Людмила Костюк розповідає мені про найближчі плани щодо ще одного автобуса, який курсуватиме між населеними пунктами громади і доїжджатиме до сіл, що не охоплені наявним соціальним бусом. Власне, ці два автобуси мають працювати у прив’язці один до одного. І за кілька днів після цієї розмови, поки матеріал готувався, в ОВА вже офіційно підтвердили, що благодійники передали громаді автобус «Еталон» у межах проєкту «Децентралізація приносить кращі результати та ефективність» (DOBRE).

Ірина Староселець, Херсонська обл.
Фото автора