Врятувати рядового Боба
Історія двічі евакуйованого внутрішньо переміщеного безпородного собаки, який народився на Луганщині, жив на Харківщині, а тепер перемістився на захід
...Друга по полудню. Харківський евак прибуває на вокзал тилового містечка на Закарпатті. Із розпечених синіх вагонів на сильно розігрітий перон по одному висипають замучені спекою (якби ж то тільки нею!) люди. Серед них – чоловік із малим кудлатим чорно-білим собакою на повідку. Повідок – в одній руці, одна з цілого «приданого» сумок – у другій. Чоловік зносить торби, зводить пса, прив’язує біля валізи й повертається у вагон. Весь час, поки його нема, собака не рушає з місця біля своєї сумки: так, наче в ній – і все його життя також. Він часто дихає та хекає, шукає очима свого господаря.
СОЛДАТИ СКАЗАЛИ: «ЇДЬТЕ! ЦЕ У НАС РОБОТА ТАКА – ВМИРАТИ»
Якось мимоволі стаю поруч із псом і теж чекаю на того чоловіка, що втратив свій дім, як і всі інші мешканці Харківщини, що виходять на перон із цього потяга і тепер тимчасово житимуть у нас на Закарпатті.
За мить чоловік знову з’являється на пероні – вже з дружиною та дорослим сином з інвалідністю. Жінка змучена, з однією милицею, присідає біля своїх нехитрих пожитків та сумок.
Я питаю спочатку звичне, вокзальне: «Як доїхали?», а згодом – про те, хто вони та звідки саме.
- Я – дід Микола, мені сьомий десяток уже. Досі ми жили у селі Зелені Гаї – це Харківська область, раньше був Боровський район, а зараз – Ізюмський, відколи все перемінили (дід Микола має на увазі адміністративну реформу 2021 року, – ред.). Ми вдома всю війну перебули, два з половиною роки, а оце зараз вже поїхали, як зовсім стало неможливо там жити. Поки нас били «катюшами» оцими їхніми – «Смерчами» та «Градами», то ще воно якось можна було терпіть. А ото коли вже КАБи пішли, – вже рішили, що треба їхать. У нас солдати на хаті стояли, ми їх обстірували, підгодовували, то вони й нарадили їхать. Евакуйовуваться, значить. Їдьте, кажуть, бо це у нас така робота – вмирати, а вам того не треба. То ми послухали їх та й поїхали.
МЕНІ ЙОГО У ВІДРІ ПРИНЕСЛИ: ЦЕ ПОДАРОК, ЩИТАЙТЕ
Дід Микола знайомить зі своїми рідними – дружиною Тетяною Володимирівною, сином Дімою та собакою Бобом. Кудлатий малюк, що вірно сидить біля хазяйської сумки, – теж член сім’ї. Тож разом і евакуйовувалися. Спочатку – із Зелених Гаїв до Харкова. Згодом – сюди, на захід.
- Це, – каже дід Микола, – «син полка». Мені його солдати щеням принесли. У відрі. На день народження. Це подарок, щитайте. То куди ж ми без нього? – емоційно додає чоловік.
ДВІЧІ ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ
Тетяна Володимирівна також розповідає деталі з нелегкої біографії їхнього кудлатого «подарунка».
Жінка каже, що собака – двічі переселенець.
- Він народився на Луганщині. Хлопці, як їх звідти до нас у село перевели, взяли Боба зі собою. Вони розказували, що там, як і у нас, – люди все побросали: корів, качок, гусей. То оті корови здуті на полях так і лежали, собаки сільські ними харчувалися. Качок та гусей ловили теж. Ото й мамка Боба так. Там, де хлопці стояли, сучка жила зі щенятами. Якось вона на розтяжці підірвалася, і ті щенята лишилися самі. Хлопці їх порозбирали. Наш Боб був одним із того виводка. Він до нас із фронту потрапив. А вийшло так, що із фронту – на фронт, – каже Тетяна Володимирівна.
КОЛИ ЧУЄ «ВИХІД» – БІЖИТЬ У ПОГРІБ ПОПЕРЕД УСІХ
Біографія й важке воєнне життя сформували в Боба відповідні звички.
Пес, кажуть його господарі, розрізняє «виходи» й «приходи», а за небезпеки – першим біжить в укриття.
- Як жили у нас військові, то коли почують «вихід», вони всі біжать у погріб. А Боб поперед них усіх біжить! Розштовхує і першим хоче до того погреба вскочити, – каже Тетяна Володимирівна.
- А ще, – додає вона, – він як привик з дєцтва до військових, до мужчин, то, бачте, жінок і дітей не признає: гарчить і гавкає.
Переконуюсь у цьому сама, коли присідаю і намагаюся сфотографувати Боба. Дійсно: пес, тільки-но мене помічає, починає гарчати.
«ЯК БУВ МАЛИМ, ПОТЯГНУВ НА СЕБЕ БРОНЕЖИЛЕТ, ВІДТОДІ ХРАМАЄ»
Дід Микола заспокоює Боба, який рознервувався через мої приставання із фотокамерою.
Пес затихає, щойно я відходжу й перемикаю фокус на його господарів.
- Бачте, – звертає мою увагу дід Микола, – він у нас прихрамує трохи. Це не поранення, ні. Просто він, коли ще малим був, у бліндажі грався з лямкою, то потягнув на себе бронежилет. А воно ж тяжке – щось 12 чи 14 кг, то Бобу лапу й пошкодило. Вона у нього кривенька трохи з того часу. Тепер храмає, видно, був перелом, та й погано та лапа йому зрослася, – розповідає чоловік.
«У МЕНЕ "МОСКВИЧ" БУВ, ТО ВІН ЗВИК ЇЗДИТИ»
Питаю у харків’ян, чи нормально їхній Боб переніс довгу дорогу.
- Так, спав весь час. Ото коли перший раз перевозили його із села, як евакуйовувалися в Харків, то важко було, тошнило його, – пригадує дід Микола. – А зараз у поїзді вже добре їхав. Він узагалі до дороги привичний. Боб жив у нас в Зелених Гаях з февраля-місяця, а у мене «москвич» там був старий, – звиняйте вже, що кацапський, але все ж автомобіль: їздить! Так от, він зі мною в машині привик їздить та й нормально дорогу переносить. Не укачується. Ну але прийшлось машину бросить – я на ній далеко не заїду. Та яке там машину, все прийшлось бросить, – на веселого досі діда Миколу раптом насувається сум.
Чоловік змахує зі себе той сум рукою, поправляє кепку, моргає собаці, мовляв, ну що, підем?
Вони встають зі своїх сумок і йдуть разом із собакою на повідку до автобуса, який за дві години привезе їх до нового тимчасового дому.
***
Наразі дід Микола із сім’єю та Бобом живуть у шелтері в селищі Великий Бичків на Закарпатті. Мають свою кімнату. Отримують допомогу від волонтерів, у притулку є харчування.
У цьому шелтері немає більше собак, окрім Боба. Дід Микола вигулює його щодня сам – виносить та заносить до кімнати, купає.
Адміністратори шелтера кажуть, що собака вихований і не спричиняє нікому з мешканців дискомфорту. Вони розуміють, як важливо для цих людей, щоб пес був поруч із ними. Тому в шелтері пішли назустріч, і так двічі переселенець Боб, який народився в луганських окопах, а потім рік провів на Харківщині, став мешканцем Закарпаття.
Звикає жити без «виходів» та «приходів» і більше не біжить поперед усіх у погріб.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото, відео авторки