Колекційні ножі «заробляють» на армію

Донеччанин релокував свою майстерню в Коломию й виготовляє ножі, які стають сувенірами для військових і допомагають збирати гроші для ЗСУ

Олексій Ровдо почав виробляти сувенірні ножі у 2012 році в рідному Донецьку. Уже за два роки вирішив, що це хобі стане справою його життя, і відкрив власну майстерню. Потім через війну з російськими окупантами майстрові довелося переїхати у Краматорськ, де продовжив виробництво.

Тоді Олексій не знав, що попереду – ще один переїзд, набагато складніший.

МАЙСТЕРНЮ ВИВЕЗЛИ ЗА МАЙЖЕ 10 РЕЙСІВ

Під час повномасштабного вторгнення Олексій та його родина знову мусили втікати від війни. Перевезти майстерню ножів з Краматорська в Коломию було непросто, але все організували самотужки. Перевізникові, з яким домовилися про допомогу, довелося зробити майже 10 рейсів бусом, щоб усе обладнання опинилося подалі від обстрілів.

- З Краматорська ми перевезли все: і обладнання, і продукцію, і навіть вироби з торгового центру – їх уже продавали тут, щоб розрахуватися за перевезення. Важко було з приміщенням, із житлом. Тоді ж усі їхали на Захід України, – пояснює Олексій.

У Коломиї прихисток для Олексія допоміг знайти його знайомий, з яким колись співпрацювали. Каже, просив його найперше про житло для родини, на що отримав відповідь: «Приїжджай, щось підшукаємо». І Олексій приїхав.

- Коли я прийшов у міську раду Коломиї, мене познайомили з людиною, яка відповідала за роботу з переселенцями. Разом ми і знайшли приміщення для майстерні. Чи маю свою крамничку? Ні. Мій шоурум тут, – показує Олексій.

Ножами він захоплювався все життя. У дитинстві просив дідуся навчити цієї справи, пізніше потрапив на професійне навчання до майстра. Уже після цього взявся за ножі самотужки. Більшості тих, що бачили роботи Олексія, вони подобалися, і майстер продовжував.

Ровдо каже, що його ножі – «подарунково-робочі».

- На початках було бажання створити ніж, який буде класно виглядати на поличці – але при цьому його можна зняти звідти і попрацювати, і щоб він довго не тупився. Саме такий у мене напрям роботи. Також робимо ексклюзивні й колекційні речі.

Нині з Олексієм Ровдом працюють 10 фахівців, з яких дев’ятеро – теж переселенці. Для підприємця підтримувати внутрішньо переміщених людей – питання принципове.

- Найбільша моя проблема в тому, що я не зміг перевезти сюди всіх своїх працівників. У мене працювали 15 людей, а приїхали лише троє. Сюди переїхали і мої батьки. Вони в мене прогресивні. У нас сімейне виробництво, – наголошує майстер.

ЕКСПОРТ ДЛЯ МЕНЕ НЕ ЦІКАВИЙ

- У роботі я використовую всі можливі матеріали, від звичайної нержавійної сталі до порошкової та складних ламінатів. Для руків’я теж – від деревини до синтетичних екслюзивних матеріалів, які привозять зі США, – розповідає Олексій.

Майстер каже, що з матеріалами для виготовлення ножів було важко на початку повномасштабної війни, бо в Україні тоді зникла сталь та інші метали. Але з часом усе налагодилось, як і логістика на його виробництві.

- Я поставив собі завдання розвиватися лише на внутрішньому ринкові. Експорт для мене не цікавий. Сьогодні мій головний замовник – це Збройні сили України. Робимо нагородну зброю для підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ, для СБУ, прикордонної служби, – зазначає підприємець.

Каже, найбільший попит нині – на ножі зі звичайної сталі, з жовто-синім руків’ям. А найдорожчий виріб – клинок з мозаїчної сталі.

- Ось це не намальований візерунок, а коваль так складає сталь, що отримує на ній специфічний малюнок, – пояснює майстер.

ПРИЄМНО, КОЛИ ЗАМОВЛЯЮТЬ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ГЕНЕРАЛІВ

Він розповідає, що кожний ніж нестандартної моделі попередньо повністю промальовується.

- Я – законодавець моди в цьому напрямі. Тобто я створюю, а вже інші виробники стежать за моїми напрацюваннями. Мені подобається, коли хлопці замовляють у нас ножі для відомих генералів. У нас є можливість робити гравіювання на лезі ножа, тому я знаю, для кого було замовлення, – усміхається Олексій.

Виробництво починається із фурнітури. Її виливають із воску. Далі в діло йдуть кольорові метали – латунь та мельхіор. Саме з них виготовляють прикраси для ножів. Поєднання сталевих клинків з оздобленим руків’ям відбувається в майстерні вже пізніше. Так щодня з’являються до 200 оригінальних сувенірів. Однакових майже немає – їх об’єднує лише клеймо майстра.

- Потім ми шукаємо спільне рішення, як буде виглядати чохол для готового ножа. Чохли виробляють мої батьки, – констатує підприємець.

«НАС УСЬОГО НАВЧИВ СИН»

Олена Миколаївна та Юрій В’ячеславович Ровди працюють у майстерні сина майже 10 років. До цього мама була бухгалтером, а тато – інженером електроніки на виробництві.

- Колись ми цим не займалися. Нас усього навчив син. В інших батьки навчають дітей, а в нас навпаки, – усміхається Юрій В’ячеславович.

Його дружина згадує, що їхні перші роботи були такі незграбні, що тепер на них дивиться зі сміхом.

- За 10 років ми вдосконалили свої вміння, навчилися. Раніше купували лише італійську шкіру для чохлів, а тепер – виключно українську, бо дуже гарна якість, – підхоплює вона розмову.

Для створення чохлів використовують спеціальне обладнання, але більшу частину роботи виконують руками.

- Олексієві не подобаються типові вироби. Він любить творчість, щось нове. То й ми стараємось. Чи син бракував нашу роботу? Аякже. Усе бувало. То тепер він спокійно кладе нам новий ніж і каже: «Робіть!», – усміхається мама.

Розповідає, їхні онуки теж підростають у майстерні. Тут роблять уроки й допомагають батькам.

- Наша Вікуся вже може гравіювати, онук теж старається. Тепер вони відпочивають з мамою, – говорить Олена Миколаївна.

ШЛЮБ У ВОСКРЕСИНЦЯХ

Юрій В’ячеславович пригадує, що у Краматорську їхній син зробив справжню європейську майстерню – з комфортною зоною відпочинку для працівників. А тепер там пустка. Каже, родина все життя жила разом. З Донеччини спершу виїхали діти, вони ж із дружиною ще сподівалися на швидке повернення української влади.

- Наш будинок був у самому епіцентрі бойових дій. Ми розмовляємо зі сином по телефону – а тут снаряд у сусідній будинок прилітає. Син тоді дуже злякався. Сказав залишати все і виїжджати. Ми так і зробили, – говорить Юрій В’ячеславович.

Спершу літнє подружжя прихистили в селі Воскресинці під Коломиєю. Тепер діти купили їм однокімнатну квартиру в Коломиї, поряд з майстернею. Але у Воскресинці, кажуть, їздять у гості, як до найрідніших.

- У Воскресинцях ми з чоловіком узяли шлюб. Отець Андрій – наш духовний наставник, – усміхається Олена Миколаївна.

- Люди, в яких ми жили, казали: «Ми з вас приклад беремо, а ви в гріху живете». То ми й обвінчалися. Ми полюбили Коломию. Тут у нас друзів і знайомих тепер більше, ніж було за все життя на Донеччині… Мені жінка каже: в українській мові немає імені Юрій, тільки Юрко. А я пригадую, що мене в дитинстві лише так і називали. Ми завжди були українцями й українською завше розмовляли, – запевняє Юрко В’ячеславович.

ДОПОМОГА ВІЙСЬКОВИМ – НА ПЕРШОМУ МІСЦІ

Нині коломийська майстерня з виготовлення ножів завантажена на 100%. Кажуть, попит на продукцію є завжди, але питання розширення виробництва поки що «на паузі».

- Думаю, розвиток тепер не на часі. Краматорськ мені показав, що у виробництві головне – відповідальність за людей. Бо коли з ними щось трапляється, це важко пережити, – ділиться Олексій.

Розповідає, що його майстерня нині старається максимально допомагати фронту.

- Допомога військовим сьогодні має бути в кожного на першому місці. Буває так, що нам кажуть: «Треба сувеніри, щоб привітати хлопців у госпіталі». Я питаю, скільки їх там, і даю завше більше, ніж просять. Також віддаю наші вироби за собівартістю на аукціони, щоб заробляли на донати для ЗСУ. Мені приємно, якщо мій ніж продають суттєво дорожче від вартості, тисяч за 30–40, і ці кошти йдуть на допомогу армії, – наголошує Олексій.

У 2021 році Олексій Ровдо отримав подяку від командування Сил спеціальних операцій ЗСУ за популяризацію армії та волонтерську діяльність. Торік Коломийська міська рада визнала його «Незламним підприємцем».

Ірина Дружук, Івано-Франківськ – Коломия
Фото авторки