«Ампутація - це не обмеження, а новий етап життя»
Історія захисника з Тернопільщини, який втратив руки, та навчився жити і працювати з протезами
У перші дні повномасштабного вторгнення Юрій Трохименко пішов до військкомату, щоб стати на захист України. На фронті під час одного з мінометних обстрілів зазнав осколкових поранень, пережив ампутацію обох рук, протезування у США і реабілітацію.
Тепер Юрій повернувся на роботу у Збаразький РЕМ, працює техніком з ремонту.
Він розповів Укрінформу про обставини поранення, про повернення до цивільного життя і про свою найбільшу мрію.
КОМПʼЮТЕРНА ГРА ЯК ЕТАП РЕАБІЛІТАЦІЇ
Зустрічаємося з Юрієм у його робочому кабінеті у Збаразькому РЕМі. Він працює поряд з трьома колегами. На столі клавіатура, монітор, смартфон і ручка. Замість комп’ютерної миші Юрій використовує спеціальний пристрій – трекбол. Він встановлений на спеціальному килимку на підлозі, і Юрій ним керує за допомогою ніг.
- Після поранення, думав, життя розбите, не знав, за що братися. Ми спершу придбали ноутбук, дружина знайшла в інтернеті трекбол. В Україні їх ще тоді не було, тому брат замовив за кордоном. Спочатку я вчився грати у стратегічні ігри. Багато кнопок в цьому разі не задіюється – лише мишка, а у моїй ситуації – трекбол. Це було важко. Ноги боліли, адже ними я працював найбільше. Спершу грав 15 хвилин, потім пів години, далі годину. Я вставав з-за комп'ютера весь мокрий, ніби сапав грядки, – розповідає, усміхаючись, чоловік.
З часом працювати за комп'ютером ставало щоразу легше: окрім ігор, шукав інформацію, проходив різні уроки.
- Коли начальник запропонував мені повернутися на роботу в електромережах, я за місяць почав активно готуватися. Придбав на роботу трекбол. Вдома я керував ним босоніж. А для роботи ми купили спеціальні шкарпетки для йоги, які мають гумові накладки на стопах, щоб не ковзали по пристрою, – каже Юрій.
Він працює техніком. Серед його обов'язків – внесення змін у схеми електромереж за допомогою комп'ютерної програми, зокрема інформації про нові приєднання, зміни в наявних, а також проведення моніторингу. Юрій набирає текст на клавіатурі за допомогою протезів. Для роботи зі смартфоном використовує ручку й голосові команди. Оскільки в голосовому керуванні Goоgle немає української мови, а російську Трохименко не використовує принципово, то послуговується англійською, заразом удосконалюючи свої знання мови.
- Мені робота дуже подобається, і загалом це йде мені на користь. Починаєш думати, мозок працює, дізнаєшся щось нове, відновлюються ритми життя, – зізнається чоловік.
Керівник Збаразького РЕМу Володимир Вигонський зазначає, що Юрій Трохименко чудово працює.
- Ми радіємо, що він повернувся в наш колектив. Юра – дуже гарний фахівець і з перших днів влився в роботу. Ми не робимо для нього якихось поблажок. Він виконує всю необхідну роботу, – каже Вигонський.
ЕВАКУАЦІЯ ЗАТЯГЛАСЯ ЧЕРЕЗ ВОРОЖІ ДРОНИ
Юрій Трохименко пішов у військкомат 26 лютого 2022 року, і вже наступного дня його відправили у 105 бригаду тероборони. Був поранений 23 березня 2023 року в населеному пункті Гряниківці на Куп'янському напрямку.
- Під час мінометного обстрілу мені посікло уламками руки та обличчя. Прибіг медик, наклав турнікети, вколов знеболювальне. То була 17:12. На евакуацію довелося чекати довго, бо в небі літало дуже багато москальських «пташок», нас далі обстрілювали. Намагалися застосувати радіопридушення для дронів, але це не спрацювало. Тому вирішили чекати туману з 5 по 7 ранку, коли дрони погано «бачать». Хлопці мене несли через болота – ми були неподалік річки Оскіл, яка розлилася. Потім мене забрав М113, нас обстріляли знову. Далі переклали в пікап, і більше я не пам'ятав. Прокинувся в реанімації в Харкові. Те, що руки мені ампутують, я розумів ще під час евакуації. Я був морально до того готовий... – розповідає Юрій.
Запитую ветерана, про що думав, коли понад 10 годин чекав на евакуацію.
- Турнікети – це дуже болюче. Перша година – така агонія, це гірше, ніж поранення. Далі просив побратимів контролювати мій стан. Думав про сім'ю, хотів побачити доньку, поцілувати дружину, поговорити з ними, випити чаю разом з рідними, – пригадує він.
«ПОКИ ВТІШАЛА РОДИЧІВ, САМА ПОВІРИЛА, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ»
Справжньою опорою для військовослужбовця була дружина Ірина. Вони спільно пройшли шлях лікування, протезування і працюють у Збаразькому РЕМі також разом, як і до повномасштабного вторгнення. Ірина досі до деталей пам'ятає той день, коли дізналася про поранення чоловіка.
- Напередодні Юра вранці вийшов на зв'язок, протягом дня не виходив. А коли 24 березня я побачила в соцмережах, що загинув його побратим Любомир Крупа, була просто шокована. І відчай, і паніка. Юра перебував поза зоною. Я почала дзвонити його побратимам. В обід він зателефонував з невідомого номера. Я була дуже рада почути його голос. Він розповів, що в нього – ампутація обох рук. Я максимально намагалася його заспокоїти. А вже після розмови почала плакати... Але я доволі швидко взяла себе в руки. Багато родичів телефонували, розпитували, що сталося, панікували. Тож поки я їх заспокоювала, то сама повірила в те, що все буде добре, що Юра одужає, що ми зробимо йому протези, – згадує Ірина.
Коли дозволили лікарі, жінка та мама Юри поїхали в Харків. Оселилися біля лікарні, були поряд з ним, підтримували, допомагали.
Подружжя хвилювалося, як сприйме татову ампутацію п'ятирічна донька. Думали над тим, щоб залучити психолога.
- Але діти адаптуються швидше, ніж дорослі. Коли я поїхала до чоловіка, то донька залишилася з моїми батьками. І мама розповіла, що вона гралася з м'якими іграшками і говорила до них: «У мого татуся ручок немає». Напевне, тоді до неї прийшло усвідомлення, що сталося. Спершу вона не знала, як з ним взаємодіяти, але потім призвичаїлася. Тепер зацікавилася протезами, натискає на кнопочки, – розповідає Ірина.
ДОВЕЛОСЯ СТАТИ СПОКІЙНІШИМ
Юрій каже, що дуже велику роль у процесі одужання відіграє ставлення до ситуації.
- Я спостерігав, як людина не мала ступні й важче це переносила, ніж чоловік, що втратив зір, дві кисті й ноги. Другому важко, але він стискає зуби і пробує ходити. І в цьому випадку навіть одужання відбувається швидше.
Ірина майже відразу, як дізналася про травму чоловіка, почала шукати інформацію про протезування.
- Ми планували зробити протези в Україні, але, оскільки в нас протезисти не мали справи з такою високою ампутацією, мусили поїхати за кордон, – каже жінка.
Протези для ветерана виготовили у США завдяки фонду Revived Soldiers Ukraine. Їхня вартість – 75 тис. доларів. Окрім біонічних, у чоловіка є механічні протези, які виготовив протезист Олександр Стеценко в Києві. Їх Юрій використовує вдома, у побуті. Серед труднощів, з якими стикається під час життя з протезами, – необхідність стримувати свої емоції.
- З протезами потрібно постійно бути спокійним. Адже якщо нервуєш, хвилюєшся чи збуджуєшся від радості, ти потрохи пітнієш, сенсор це відчуває і перестає нормально функціонувати. Складно тримати себе постійно у спокої, не проявляти емоцій, не радіти. До протезування я був надзвичайно емоційним. Тепер стараюся себе опановувати. Саме через це я працюю на пів ставки. Після чотирьох годин роботи протези вже погано функціонують. Вдома я їх знімаю на годину і вже після цього користуюся механічними, – розповідає Юрій.
ЗНАЙТИ ЩОСЬ СВОЄ – І ЖИТИ ДАЛІ
Трохименко ділиться, що найбільшою підтримкою для нього весь час була сім'я, а також люди, яких він зустрічав на своєму шляху.
- У кожний період допомагало щось своє. Найбільше – це сім'я. Дружина, яка завжди була поряд і підтримувала фізично, донька, що мотивувала одужати якнайшвидше. Також родина, побратими, лікарі, реабілітологи, волонтери, українці, які збирали кошти. Ти бачиш, що ти не один, не сам, що ти можеш це подолати, – і ти рухаєшся, – каже чоловік.
Сьогодні Юрій та Ірина допомагають військовим і їхнім родинам, які теж переживають ампутації. Розповідають про свій шлях, дають поради, діляться досвідом.
Наприкінці нашої розмови запитую в чоловіка, що б він порадив хлопцям і дівчатам, які зазнали важких травм, пережили ампутації.
- Я б сказав їм, що кожну біду можна перейти і потрібно дивитися на неї з іншого ракурсу, по-філософськи. Наприклад, мріяв я на пенсії грати в комп'ютерні ігри. Ось пенсія настала, і я можу це робити (усміхається). У всьому є щось позитивне. Просто треба це помічати і рухатися до нього. Це не обмеження, це просто новий етап життя, щось інше. З кожної критичної ситуації є вихід, просто треба знайти свій шлях. Можливо, людина після травми почне надавати консультації чи працювати в кол-центрі. Треба відшукати щось своє і жити далі, – каже Юрій.
Він мріє про закінчення війни й перемогу України. І про трансплантацію рук, яку вже проводять у США.
- Це складна операція, є дуже багато ризиків, але я б дуже хотів її зробити, – каже Трохименко.
Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото, відео авторки й ті, що надав Юрій Трохименко