Шлях ветерана: з передової - у ТЦК

80% військовослужбовців Миколаївського територіального центру комплектування та соцпідтримки пройшли фронт і були поранені

Попри те, що Україна вже не перший рік на полі бою відстоює свою незалежність та територіальну цілісність, у суспільстві досі спостерігається неоднозначне ставлення до мобілізації, зокрема – до дій працівників територіальних центрів комплектування та соцпідтримки (ТЦК та СП), які вручають повістки співвітчизникам просто на вулицях, у магазинах чи у громадському транспорті. Їхні дії знімають на відео, які одразу набирають величезну кількість переглядів і негативних коментарів, незважаючи на те, що деякі мають замовний характер або є навіть фейками. Останнім часом ворог вдається до інших провокацій – шукає в інтернеті охочих заробити й обіцяє великі гроші за підпал військових автівок. Серед постраждалих – найбільше машин саме ТЦК.

Громадськості нав'язують думку, що представники ТЦК та СП, мовляв, «окопалися в тилу і не нюхали пороху», відсиджуються там від фронту. Додає олії в вогонь і те, що деякі представники цієї структури використовують своє службове становище для власного збагачення.

Водночас переважна більшість військовослужбовців центрів комплектування пройшли фронт і були поранені, вони добросовісно виконують свою роботу. Підтвердження того – історія 29-річного Ігоря Дьяченка з позивним «Байрактар», який зазнав поранення, захищаючи нашу країну на одному з найгарячіших напрямків – Бахмутському – у складі 22 окремої механізованої бригади ЗСУ.

Ігор – один з тих, хто мав можливість побачити ситуацію з різних боків: адже свого часу представники ТЦК вручили йому повістку прямо на вулиці. Нині ж він сам служить в одному з територіальних центрів комплектування.

З ним зустрілася кореспондентка Укрінформу, щоби розпитати, як він себе почуває з шевронами працівника ТЦК і що треба робити, щоб змінити ставлення людей до цієї структури.

СЕРЕД ОБЕРЕГІВ – МАМИН ХРЕСТИК ТА КИТАЙСЬКИЙ ІЄРОГЛІФ

Хлопець народився у Миколаєві, вчився у школі №20. У дитинстві цікавився комп’ютерними іграми, технікою. У 2013 році закінчив профтехучилище і пішов працювати на держпідприємство НВКГ «Зоря-Машпроєкт». Тут багато років гальваніком трудилася його мама Світлана Костянтинівна.

До початку повномасштабного вторгнення працював слюсарем-інструментальником.

«Робота подобалася, та й колектив був хорошим. Але все змінилося 24 лютого 2022 року. Миколаїв зазнав російських бомбардувань вже зранку. Попри це, усі прийшли на роботу, та вже через кілька годин нас попросили розійтися, адже добре відоме в Україні підприємство одним з перших опинилося під ударами російських ракет», – розповідає Ігор.

Майже рік хлопець перебивався дрібними підробітками.

У січні 2023 року його мобілізували.

«Мама зателефонувала і попросила принести питної води з пункту роздачі. Тож я взяв баклажки і пішов. А коли повертався, мене гукнули хлопці у військовій формі. Я зупинився, вони представилися і вручили повістку для уточнення військово-облікових даних, як мені сказали. Я в армії не служив і, скажу відверто, на той час представників ТЦК трохи недолюблював. Але від повістки відмовлятися навіть не думав. Пішов до військкомату – і мене мобілізували», – згадує події того часу Ігор.

Оскільки він не мав досвіду служби, то спочатку опинився у навчальному центрі, а потім ще місяць відпрацьовував навички в Німеччині.

«Ця підготовка мені дуже знадобилася на фронті. У той час формувалася 22 механізована бригада, і я потрапив до її лав. Майже відразу нас відправили на один з найгарячіших напрямків – під Бахмут. На відстані приблизно півтора кілометра від цього міста наш підрозділ накрили фосфорними снарядами. Тоді я вперше попав під серйозний обстріл. Далі ми зайняли позиції біля села Кліщіївки», – розказує військовослужбовець.

Ігор не приховує, що спочатку було трохи страшно. Коли новобранець потрапляє на фронт, то стикається з масою складнощів. Спочатку навіть важко орієнтуватися: одного разу вночі він зі свого окопу мав дістатися до бліндажа, розташованого метрів за 20. Але в повній темряві не зміг знайти потрібний поворот, довго бродив, пройшов понад кілометр і опинився аж у розташуванні 80 бригади, яка дислокувалася неподалік. Там йому допомогли повернутися на свої позиції. Та в бойових умовах швидко пристосовуєшся до ситуації і вже невдовзі навіть за звуком орієнтуєшся, де падає міна та як її уникнути. Через деякий час новоприбулі вже настільки адаптувалися, що навіть не сильно нахилялися, рухаючись по місцевості.

Натомість певні речі, на які в цивільному житті мало звертаєш увагу, сильно дошкуляли на фронті.

«Мені завдавала особливого клопоту мокра, дощова погода. Коли сухо, то ще нічого, а коли під ногами болото, то важко ходити, ти ковзаєшся, балансуєш, щоб не впасти. Адже на тобі бронік, у руках зброя, за спиною боєприпаси і багато чого іншого. Треба швидко йти, а не вдається», – каже хлопець.

А ще згадує вже відому тезу про те, що на війні немає атеїстів. У важкі хвилини на полі бою всі просять у Бога захисту, навіть коли не знають слів молитви. Він не виняток.

«Мама подарувала мені хрестик, посвячений у церкві, і він увесь час був зі мною. А ще мені на очі якось потрапив китайський ієрогліф, який зацікавив. Потім відшукав в інтернеті його значення – "безсмертний". Намалював його на клаптику паперу і засунув під бронік. Він став моїм оберегом», – зізнається мій співрозмовник.

ПОРАНЕНУ РУКУ ПЕРЕМОТАВ СКОТЧЕМ

Пригадуючи бій, під час якого був поранений, Ігор згадує: розвідка попередила про наступ росіян. Бою передувало дві години потужного обстрілу. Ворог гатив по них з усього, з чого тільки міг: з мінометів, гармат, «Градів». Голову стискало від вибухів. Потім почався штурм.

«Їх було три групи по 15 осіб, нас приблизно втричі менше. Але ми були готові й зустріли їх, як треба. Коли відбили атаку і все стихло, я виліз з окопу подивитися. Була ніч, але світив місяць і видно було, як вдень. Дивлюся – горить ворожа техніка, поле всіяне їхніми трупами. Я відвернувся запалити цигарку – і тут у мій окоп прилетів ВОГ – підствольна граната. Я відразу й не зрозумів, що поранений. А коли побачив кров і відчув, що рука не слухається, то почав сам собі надавати першу допомогу», – розповідає боєць.

Ще з дитинства всі хлопчачі подряпини він заклеював скотчем. Тоді, у стресовій ситуації, вирішив зробити так само – перемотав ним руку. У тому бою був поранений у ногу і його товариш Олексій. Ігор підповз до нього, допоміг обробити рану.

«Коли Льоха побачив мій скотч, був дуже здивований. У нього була сумка з медикаментами, тож вже він наклав кровоспинний бинт і перемотав мене, як належить. Потім ми ще певний час чекали, коли нас змінять. Коли підійшли наші хлопці, а ми почали виходити з окопу, то в темряві я буквально наступив на труп орка, він був з групи, яка підійшла зовсім близько, але прорватися їм не вдалося», – згадує Ігор.

У госпіталі з’ясувалося, що поранення складне, тому хлопець три місяці лікувався, потім ще майже стільки ж тривала реабілітація. Повернувся на фронт Ігор уже у статусі обмежено придатного, бо рука так і не відновилася повністю. Але тоді перед ним відкрилася можливість спробувати себе в ролі оператора БПЛА: кілька днів перебував на навчанні, а тоді знову повернувся під Кліщіївку. Працював оператором розвідувального дрона. Пересвідчився, як ці маленькі «пташки» можуть філігранно нищити живу силу та техніку ворога.

Зробив хлопець і власні висновки про росіян.

«Якось потрапили до нас трофейні консерви, свинина та яловичина з горошком. На них були кацапські букви ZV, які вони тикають скрізь, і вислів «От запада до востока в единстве наша сила»… Я прочитав це і сказав: "Та немає у вас ніякої сили, бо я вас зараз просто з'їм". Щоправда, були сумніви, чи ті консерви не отруєні… Але ця фраза мене дуже здивувала, бо на фронті я побачив, що ніякої єдності в них немає. Адже вони кидають своїх поранених на полі бою, добивають їх, або ті самі стріляються», – згадує мій співрозмовник.

Через деякий час поранення знову далося взнаки – й Ігорю запропонували службу в тилу. Він був переведений до ТЦК, де й служить з квітня 2024 року.

БІЛЬШІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ТЦК ПРОЙШЛИ ФРОНТ

Я запитала хлопця, чи відчуває він упереджене ставлення до себе і своїх колег з боку цивільних чи тих, хто тепер на передовій?

«Щодо ТЦК, то в мене самого було неоднозначне ставлення до його військовослужбовців. Мовляв, ходять, повістки роздають, а самі ніде не воювали, – згадує Ігор. – Навіть коли перший раз їхав на службу в маршрутці, то зняв шеврони, бо не хотів, щоб люди на мене скоса дивилися», – не приховує своїх відчуттів хлопець.

Але тут же додає, що вже невдовзі переконався: усе не так. «Тут служать багато людей, які пройшли фронт, пережили не один обстріл… Тому я з повагою ставлюся до колег, розумію, що їхня робота дуже потрібна тепер», – каже Ігор.

Він також хоче свою подальшу кар’єру будувати в лавах ЗСУ. Звісно, поранення накладає певні обмеження, та Ігор збирається поглибити знання і навички в мінно-вибуховій справі й надалі працювати інструктором.

У тому, що ставлення до працівників ТЦК у суспільстві потребує змін, упевнена і начальник служби зв’язків з громадськістю Миколаївського обласного ТЦК та СП майор Наталія Адвент.

«Дійсно, у суспільстві до військовослужбовців ТЦК ще до повномасштабного вторгнення сформувалося упереджене ставлення. Мовляв, "білі комірці", пороху не нюхали. Але 80% військовослужбовців ТЦК та СП Миколаївської області – це люди, які пройшли фронт, багато хто зазнав поранення чи контузії. Але досі вони нерідко ніяковіють, коли їх питають, де служать. Що стосується мене, то я пишаюся своїми шевронами й ніколи не приховую місця своєї служби», – каже пані Наталія.

Вона розповідає про недавній випадок, який стався з нею у шпиталі. У черзі до лікаря поряд опинився військовослужбовець, який був на фронті, але звільнився за віком. Поки він не знав, хто вона, то нормально спілкувався, усміхався, анекдоти розповідав. «Ми мило розмовляли, аж раптом чую від нього фразу: "Я ненавиджу цих тецекашників". Я питаю: чому? Він відповідає, що не може, мовляв, добитися від ТЦК направлення на військово-лікарську комісію (ВЛК). Тоді я представилася. Мій співрозмовник трохи розгубився, але все ж сказав: "Я все одно вас не люблю!". Я попросила показати його документи. З'ясувалося, що проблема у довідці з бригади, яка засвідчує його поранення під час виконання бойового завдання. Цей документ запізнився і надійшов уже після того, як чоловік звільнився з військової служби. А цивільну людину ми не маємо права скеровувати на військово-лікарську комісію, тільки військових. Тепер, відповідно до чинного законодавства, йому треба вже звертатися до МСЕК і через суд доводити свої права… Так, це неприємно. Але через ведення бойових дій військові частини постійно передислоковуються, що не дає змоги вчасно відпрацювати й надіслати до ТЦК та СП необхідні документи, але це не системні, а поодинокі випадки. Та люди не хочуть вникати в деталі, їм легше начепити на когось ярлики», – наголошує моя співрозмовниця.

ПОТРІБНА КОМУНІКАЦІЯ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ

Вона також каже, що територіальним центрам комплектування потрібно приділяти більше уваги комунікації з населенням.

«Щоб поліпшити ставлення людей, ми маємо більше розповідати і про свою роботу, і про особовий склад. Потрібно показувати громадянам, як наші військовослужбовці разом з іншими підрозділами ЗСУ боронили Миколаївську область, брали участь у деокупації Снігурівки, стояли зі зброєю на кожному блокпосту, щоб не пропустити диверсійних груп. Раніше така комунікація була ускладнена, бо існувала заборона на будь-яку зйомку, щоб ненароком не нашкодити. Тепер треба надолужувати», – упевнена військовослужбовиця.

І додає, що це не просто. Бо коли вона просить хлопців, які повернулися з фронту, більше розповісти про себе, ті нерідко відмовляються. І їх цілком можна зрозуміти. Перемога ще не настала, і їм, можливо, доведеться повернутися у стрій, а в декого залишилися рідні люди на окупованих територіях, тож заради їх безпеки не хочуть «світитися».

За словами майора Адвент, під час вручення повісток нікому не роблять винятків, зокрема й депутатам різних рівнів. Водночас одні гідно ідуть воювати в бойових бригадах, а дехто намагається викрутитися, тиснути та очорнити репутацію військовослужбовців із ТЦК.

«У нас нещодавно був випадок, коли довелося відстоювати свого бійця на позивний "Татар". Хлопець воював, був важко поранений, має хвору матір і міг би сидіти вдома. Але то не про нього. Тепер він служить в одному з районних ТЦК та СП області. Виконуючи свою роботу, на цілком законних підставах під час оповіщення вручив повістку місцевому впливовому депутатові, який при собі не мав документів, що засвідчували б про його право на відтермінування від військової служби. Так той організував хлопцеві справжнє переслідування, вимагав, щоб його звільнили чи кудись перевели… Але не так сталося, як гадалося», – обурюється пані Наталія.

Починаючи з весни 2023 року, у Миколаївських територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки проходить постійна ротація особового складу. Фронтові хлопці та дівчата міняють тих військовослужбовців, які вирушають на передову. Відтоді до територіальних центрів області прибуло понад 800 бійців із бойових бригад.

Також слід зазначити, що кадрові військові з ТЦК та СП стали основою для чотирьох створених на Миколаївщині батальйонів, які разом з іншими підрозділами зупинили наступ російських окупантів на область. Вони і тепер воюють на критичних ділянках фронту. Зокрема, стримують ворога надважкою ціною на Херсонщині, Донеччині, Луганщині, Харківщині, Запоріжжі та інших напрямках.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора й ті, що надала Наталія Адвент