«Приборкувачка метеликів»: як донецька фотографка стала своєю на Прикарпатті
Тамара Коренєва завдяки макрозйомці показує дивовижний світ, якого люди зазвичай не помічають
Вона мріяла про дачу, але витратила всі відкладені гроші на професійну фотоапаратуру. І невдовзі зраділа такому придбанню. Коли Донецьк у 2014-му захопив ворог, достатньо було покласти апаратуру в рюкзак, підхопити переноску з котом, – і не проливати сльози по втраченій нерухомості. Потяг віз її на захід, туди, де в Карпатах стала в пригоді надпотужна оптика й хитромудре електронне начиння.
ПРИДБАЛА ФОТОАПАРАТ – І ПОЧАЛА БАЧИТИ ВСЕ НАВКРУГИ
Тамара Коренєва брала активну участь у багатолюдних проукраїнських мітингах у Донецьку, тож рішення вирватись із окупованого міста було правильним. Сєпари лютували тут якось по-особливому. На тих мітингах вона зробила чимало знімків прекрасних людей, проте оприлюднювати їх не дозволяє: аж раптом хтось із учасників залишився в місті з тих чи тих причин.
А розпочався шлях Тамари Олексіївни у мистецтві світлописання ще в ті часи, коли вона працювала програмістом в Управлінні Національного банку України в Донецькій області.
- Поруч із Нацбанком був магазин комп’ютерної техніки, – згадує фотомайстриня. – Продавцеві Вікторові я сказала, що хочу такий апарат, яким можна знімати і під водою, і пташок, і метеликів. Так придбала Pentax – і з цього моменту почала бачити все навкруги. До того була тільки напружена робота і довга дорога до неї маршруткою. Переважно стоячи: тільки асфальт у вікні й було видно… Через деякий час прийшла до Віктора, показала йому світлини, і він сказав: «У вас дійсно виходить. Тільки чому ви все фотографуєте зі спалахом?» А він як віддав мені апарат – так я і пішла фотографувати. Потім я час від часу до нього забігала, показувала щось нове. Віктор запропонував познімати просто в магазині з дуже крутого апарата. Коли відзняла якусь кількість кадрів – зрозуміла, що то значить дзеркалка. З тієї миті загорілася по-справжньому. Призупинила ремонт у квартирі, хотілося тільки цю камеру.
Першим етапом її творчості стала макрозйомка. Вирішила фотографувати злиття Сіверського Дінця й Осколу.
- Я туди років 30 їздила щороку, все там мені рідне, знала кожен кущик, кожну галявинку. Вранці висуну руку з намету: якщо мокра – буде гарний день і зустріну якусь бабку або метелика. Коли вдавалося впіймати цю мить у росі, та ще й у контровому світлі – це було настільки захопливо, що ті, звичайні світлини вже менше цікавили, – каже Тамара.
- Ти що, в наметі там жила? Сама в лісі?
- Там цілий табір донеччан заїжджав наприкінці травня. У наметі я була сама. І от так щоранку: прокидаюсь, одягаюсь… Трава по пояс, усе мокре. Але коли знаходила те, що шукала, для мене все переставало існувати. Я настільки зосереджувалася, що нічого не відчувала.
На одній світлині, яку зробив колега, Тамара тримає в руках камеру, на об’єктиві якої всілася бабка. Хто знайомий із цими членистоногими, не дасть збрехати: вони наблизитись до себе просто так не дозволяють. А тут…
- Підніму руку – і вони сідають, – продовжує співрозмовниця. – От, одного разу отак сиджу і раптом розумію, що перестаю бачити бабку. Як виявилось, очі закрив набряк. Гнус покусав, поки підкрадалася до метелика. Добре, що їхали на Злиття сусіди, я зателефонувала, вони купили ліки. Кліщі кусали, я їх сама витягувала...
ФОТО З КВІТАМИ ПЕРЕТВОРЮВАЛА НА АКВАРЕЛЬНІ НАТЮРМОРТИ
У 2012 році в Україні відновився конкурс «Фотограф року», і Тамара деякі свої світлини відправила «задля проби». Через деякий час їй повідомили, що її роботи зайняли на конкурсі третє місце.
- Після київської виставки мене запросив солідний донецький фотоклуб «Об’єктив». А коли почалися події 2014-го, керівник клубу запропонував влаштувати у квітні великодню фотовиставку в кінотеатрі Шевченка (найпрестижніший у Донецьку ще з радянських часів арт-центр – авт.). Пам’ятаю, друк фотографій був дуже дорогий. Стенди в кінотеатрі зробили, а «нова влада» кінотеатр закрила. Я поїхала, мої роботи лишились там. Утім, фотоклуб зумів їх забрати і восени того ж року прислав мені на Франківщину. Останнім потягом.
…Десь у травні 2014-го року, ще в Донецьку, у неї виникла нова ідея. Сиділа весь час удома, про поїздку на «Злиття» не могло бути й мови – на підступах до Ізюма точилися бої, на півночі Донеччини колобродив Гіркін. Залишалась можливість відвідувати Донецький ботанічний сад. Щоб зрозуміти, наскільки він був тоді пишним, достатньо згадати, що на його території збудував свій палаццо Рінат Ахметов.
- І спало на думку так обробляти свої фото з квітами, щоб вийшли якісь натюрморти в дусі акварелі. Я сама вигадала таку технологію: додати текстури в фотошопі. Часто траплялось, що фотографую натюрморт, і не виходить потрібне тло. Воно начебто й неважливе в композиції, але відволікає. Я почала накладати текстуру, і світлина сприймалася по-іншому. До слова, коли мешкала в Харкові, треба було зробити десять світлин із цієї серії. Харківські майстри сказали, що вийшло дуже гарно, і якби це було в Нідерландах, Франції чи ще десь на Заході, то мої роботи б користувалися попитом. Та в нас зараз не до того, – каже фотомайстриня.
До Харкова Тамара переїхала у 2018-му році. А взагалі війна пожбурляла її: з Донецька на Франківщину, звідти – в улюблений Харків, де вона свого часу навчалась у тоді ще Харківському державному університеті, потім втікала від безгрошів’я у свою донецьку квартиру (коли в «ДНР» учергове помінялася «влада»). А після початку повномасштабного вторгнення – п’ятиденний переїзд із Донецька до Києва через Європу з кицькою, яка згодом померла. Нова кішка Мішель сама вибрала Тамару, коли та завітала в притулок, і сьогодні царює у винайманій квартирі в Івано-Франківську.
«НА ЦІЙ СВІТЛИНІ – ГЕРОЙ»
На Франківщині вона фотографувала не стільки гірські пейзажі, як місцевих, особливо – в гуцульському вбранні. Знімала за будь-якої можливості – на свята чи на черговому ярмарку. Ходила, спостерігала. Їздила гірськими районами. Шукала відповідність між тим, що людина робить – приміром, торгує своїми виробами – і виразом обличчя. Слід сказати, що бажані відтінки її камера таки знаходила. Усі її герої на світлинах виглядають значущими. А в Криворівні фотографиня зробила сесію з Іваном Ласкурійчуком, який знімався у фільмі Бориса Івченка «Анничка». Якраз за місяць до того в хаті Ласкурійчуків у Верховині відкрили музей фільму.
Тамара дуже полюбила Криворівню. Одного разу неподалік, у Верхньому Ясеневі, сфотографувала групу молодих людей: ослін у лісі, сидять одягнені по-гуцульськи дві пари. Троє людей стримано посміхаються, а один юнак сміється на повні груди. Це було влітку 2016-го, а навесні нинішнього року під цим постом у Фейсбуці з’явився коментар пані Галини Гайдащук, у якому вона згадала того веселуна:
«На цій світлині – Герой. Ось розповідь про нього. Михайлик так щиро усміхається. Він таким був: коли зустрінеш його на вулиці, то завжди наче обійме синівським теплом.
Наш ГЕРОЙ – Михайло Марійчук, загинув 30 березня 2023 року, а 31-го народжений. З люблячої сім‘ї, мами-бджілочки, яка спромоглася виростити гідними своїх дітей після трагічної втрати чоловіка. З великої глибинної родини. Дід Михайлика вчив удома дітей, розуміючи викривлення історії українського роду. Подавав офіційно документи на виїзд до Америки, щоб діти були вільними та позбавлені савєтського впливу. Звичайно, було відмовлено та зацьковано. Син став священником вже при Незалежності та викладачем богослів‘я.
Славного роду на Гуцульщині був Михайлик. Боляче усвідомлювати такі важкі втрати українців. Дякую за мить життя, пані Тамаро».
Фотомайстриня відповіла:
«…Хоча люди на моїх світлинах найчастіше мені не знайомі, але то не випадкові для мене люди... Коли я їх фотографувала, я шукала когось, хто в ту мить був особливим. Завдяки фотографіям вони ставали для мене близькими... Тому зараз, коли я читаю, що Михайлик загинув, відчуваю відчай і сум... Такий світлий, щирий, позитивний хлопець, як гарно він посміхався... Дякую, пані Галино, за розповідь».
Михайло Марійчук загинув у бою біля села Шипилівка, на Сіверському Дінці. Не дуже й далеко від Злиття, де фотографиня «полювала» на своїх метеликів.
ПОДРУЖИЛАСЯ ЗІ ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ
Друзі по Фейсбуку з Тернополя запропонували Тамарі зробити календар на 2023 рік. Каже, вийшов дуже гарним. І дуже непоганий промоушн зробили. А взагалі, тільки під час першого перебування на Франківщині в неї відбулися три персональні виставки, зокрема – в знаменитому «Бастіоні». Потім були виставки в Харкові, Долині, Лубнах.
Кілька останніх місяців на її сторінках у соцмережах з’явилося щось геть нове. Приміром, ліворуч на «аркуші» – уже відома світлина метелика або акварель з маками, а праворуч – щось подібне до того ж зображення. Якщо це квіти – мало того, що неприродні кольори, так ще й надто правильні форми. І якесь фантастичне тло. Як виявилось, це фотографиня вирішила освоїти новітню технологію – штучний інтелект Leonardo.АI.
- З Leonardo ти потоваришувала тому, що за освітою – програміст?
- Ні. По-перше, мені стало цікаво. Чат GPT встановила ще в Києві. А коли сиділа з поламаною рукою, якщо якась проблема – звертаюся до штучного інтелекту, і той мені співчуває, поради дає. Які постійно закінчує словами: «Краще звертайтеся до лікаря». Почала шукати інші програми і натрапила на Leonardo. Встановила спершу тому, що це було безкоштовно. Почала потрошку освоювати. Мені стало цікаво, як штучний інтелект побачить те, що побачила я. За допомогою програми, зокрема, оформила вірш Юрія Іздрика «Збережи в собі», – ділиться фотомайстриня.
* * *
Нещодавно Тамара Коренєва розпочала новий проєкт. Вона щодня, як на роботу, ходить до Франківської обласної лікарні, при якій працює Центр, де лікуються та проходять реабілітацію поранені. Працює за профілем: фотографує, знімає відео. Каже, що має щось цікаве, але поки показувати зарано.
Михайло Бублик