Релоковане свято: Бердянськ відзначає День міста

Українському Бердянську сьогодні 197 років. Через окупацію святкові заходи перенесли до інших міст

З весни 2022 року це курортне місто перебуває під окупацією. Через вторгнення російських військ Бердянськ вимушено залишили близько половини його мешканців. Волонтери, громадські організації та представники місцевої влади вирішили об'єднати бердянців, які знайшли прихисток у різних містах України, за кордоном або ж залишилися в рідному місті чекати звільнення. Святкування Дня Бердянська організували одразу в трьох великих містах – Києві, Львові та Запоріжжі.

ДЕНЬ МІСТА – ДЕНЬ ЄДНАННЯ

У Запоріжжі створили мініатюрну копію бердянської Приморської площі. Це місце відоме всім, хто хоча б раз бував у курортному містечку. Організатори “перенесли” до обласного центру мініверсії найвідоміших скульптур: Крісло бажань, Жаба, Хлопчик-рибалка і, звісно ж, Бичок-годувальник. Тут створили фотозону із зображенням легендарної альтанки з написом “Бердянськ” і навіть дали послухати шум моря – нашого, Азовського.

Ідея відзначити День міста в такому незвичному форматі належить громадській організації “Міць Азову”. За словами керівниці ГО Ольги Бабенко, така думка народилася ще рік тому, власне і як і сама громадська організація.

- Ми хотіли зробити щось, аби нагадати, що Бердянськ – це Україна і ми пам'ятаємо про міста і села, які нині в окупації. Багато говорили про це, зробили проєкт заходу, і нас підтримали міжнародні організації. Це не просто день міста. Це день єднання бердянців, які перебувають у різних куточках країни, за кордоном, в окупації. Ми хочемо показати, що всі люди, які вимушено покинули домівки, повернуться додому, – говорить Ольга.

Сама вона запоріжанка, але Бердянськ для неї та її родини є особливим куточком.

- Бердянськ – це місце, де можна було перезавантажитись, відпочити за вихідні й повернутися додому з новими силами. Моря і сонця – цього не вистачає найбільше.

ШЕЛЕСТ РІДНОГО МОРЯ

Координаторкою заходу в Запоріжжі є голова ГО “Сяйво надії”, директорка клубу “Маяк” Бердянської міської ради Оксана Антолік. Для неї Бердянськ – це дім, з якого бігла, не взявши геть нічого.

- Навіть в окупації ми займалися волонтерською діяльністю. Я очолювала і зараз очолюю заклад культури, й окупанти активно “запрошували” мене на роботу. Настільки активно, що останні два тижні змушена була із вимкненим телефоном переховуватися по зйомних квартирах. Щойно з'явилася нагода, ми сіли в автівку до першого ж перевізника. Ми нічого не змогли забрати. Виїхали я, чоловік, донька і наш пес. Двісті кілометрів до Запоріжжя долали п'ять діб. Нас не випускали у фільтраційному пункті у Василівці. У якийсь момент нам здавалося, що ми там назавжди. Чоловіки ночували на землі просто неба, а жінки – в автобусі. Умов не було взагалі ніяких. Нам пощастило, що тоді, влітку 2022 року, нас окупанти не перевіряли по списках. Тоді ще не було жорсткого контролю, і зрештою ми змогли виїхати, – згадує Оксана.

Попросила співрозмовницю згадати перші дні окупації Бердянська. Вона каже, що тоді всі думали, що цей жах ненадовго.

У перший день повномасштабного вторгнення, близько 5-ї години ранку мешканці Бердянська почули перші вибухи, але, за словами Оксани, більшість подумали, що “от зараз все якось вирішиться і війни не буде”.

- Ми були дуже здивовані, коли війська зайшли в наше місто, коли на центральних вулицях, на бульварі Шевченка з'явилися ворожі танки і БТРи. Це було жахливо, це було страшно. Кожен вибух ми бігли у бомбосховище, намагалися рятуватися. Зараз уже вибухи стали, на жаль, звичними, – каже вона.

Згадуємо і проукраїнські мітинги, які проходили в захоплених росіянами містах. У Бердянську вони збирали тисячі людей.

Оксана пояснює, що люди виходили на такі мітинги попри страх.

- Тоді нам здавалося: якщо ми вийдемо, то вони всі, до останнього солдата, зрозуміють, що ми тут нормально живемо і нас не треба “рятувати” чи “визволяти”. Ми хотіли їм сказати, що ми – Україна. Та російські військові не слухали нас, вони виконували накази. Але ми мали показати спротив. Ви бачили, що все узбережжя вийшло з протестами: і Херсон, і Мелітополь, і Бердянськ. Ми намагалися боротися з прихильниками "руського миру", яких було небагато і їх було видно одразу. І ми щиро сподівались, що 1 вересня 2022 року діти підуть у бердянські школи, – розповідає жінка.

Ми розмовляли з нею на "релокованій" Приморській площі, під звуки шуму моря, які лунали з колонок. Поруч була одна з локацій – мапа Бердянська, на якій кожен міг поставити позначку в тому районі, де жив, працював, відпочивав чи просто бував.

Пані Оксана поставила позначку в мікрорайоні Азмол, де прожила 30 років.

- От ми зараз говоримо, чуємо звуки моря – і що на душі? – питаю.

- За морем скучила. Це тригер. Не можу дивитися на нього спокійно. Звуки моря чую і… ще одне слово – і буду плакати.

"СКОРО ПОБАЧИМОСЯ, ЛЮБИЙ"

На ще одній локації працювали над створенням символу Бердянська – “Серця Азова”.

- Небо, море, пісок і трава – серце Азова. Вишиваємо його в офіційних кольорах нашого символу. Дуже важливо, що ми відзначаємо День нашого міста. Я як психолог працюю з малечею. Нещодавно у нас був конкурс дитячого малюнка, і от діти малюють Бердянськ, альтанку нашу – і на плитах, що поруч з альтанкою, пишуть: “Я хочу додому”, – ділиться мешканка Бердянська, волонтерка Тетяна Іларіонова.

В укритті, що поруч, організували концертну програму, також там проводиться і панельна дискусія. На великому екрані, встановленому на вулиці, можна бачити, як проходить День Бердянська у Львові та Києві.

Також є окрема локація, де кожен може написати листівку рідному місту або ж тим, хто там лишився.

Трошки підгледіли та прочитали, що ж пишуть на листівках у Запоріжжі.

“Бердянськ, виживи, будь ласка. Ми обов'язково повернемось і тоді вже відсвяткуємо”. “Чекаю з нетерпінням деокупації, щоб побачитися з родичами і погуляти в любому місті Бердянськ”.

“Скоро побачимося, любий”.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото авторки