Любити Бога й Україну - як батько вчив

Історія однієї сім’ї, яка могла трапитися лише в Україні під час війни

Ми знайомимося з Богданом та Юлією на пластовій акції 22 вересня в Мукачеві. Діти пластують в осередку Тересви вже півтора року й саме складали свою пластову присягу. Це – особливий момент для українських скаутів, адже після заприсяження пластуни мають право носити лілейку з тризубом на однострої та вітатися пластовим привітом «СКОБ!» (абревіатура з чотирьох слів: сильно, красно, обережно, бистро). Ну а присягають пластуни на вірність Богові й Україні.

КАЗАВ НЕ «ЯКЩО Я ПОВЕРНУСЯ», А «КОЛИ ПОВЕРНУСЯ З ВІЙНИ»

Зазвичай пластуни присягають на українському прапорі. Перед акцією Ярослава Бенчак – мама Юлі та Богдана – зініціювала, щоб діти присягали саме на стязі, яким була вкрита труна їхнього батька.  Віталія Бенчака поховали у жовтні 2022 року в рідній Тересві.

- Розумієте, Віталій завжди мріяв про «Пласт» у нашому селищі, – каже Ярослава. – Хотів, аби тут з’явилася ця скаутська національно-патріотична організація, аби до «Пласту» долучилися наші діти, сам прагнув виховувати. Казав: «Коли я повернуся з війни, в Тересві буде “Пласт”. Якщо ми хочемо мати свідому молодь, непотрібно перекладати відповідальність на когось, треба самим братися й виховувати». Про це була наша остання з ним розмова. Він завжди казав не «якщо я повернуся», а саме «коли я повернуся». Але так сталося, що це все відбувалося без нього. Звісно, наші діти долучилися до «Пласту». І я також. Виходить, що ми тепер втілюємо його мрію. Тож для нас буде дуже символічно, якщо діти присягатимуть саме на татовому прапорі.

Заприсяження відбулося на горі над Мукачевом – Ловачці. Символічно, що це місто, де свого часу навчався Віталій Бенчак.

Це особливий момент не тільки для Бенчаків, а й для всієї пластової спільноти – дуже урочистий і до мурашок трепетний. У всіх було відчуття, що радіють цьому не лише тут присутні, а й ті, хто дивиться із неба...

НАРОДИВСЯ, АБИ БУТИ ПОВСТАНЦЕМ

- Віталій народився на День добровольця, 14 березня, а загинув 1 жовтня – на День захисника. Він народжений бути добровольцем, – розповідає про коханого чоловіка Ярослава.

Додає, що Віталій сам про себе говорив: народився, аби бути повстанцем.

- Він захоплювався українським повстанським рухом, у студентські роки належав до МНК (Молодіжного національного конгресу) та СУМ (Спілки української молоді), був членом ОУН, одним із керівників організації на Закарпатті. Надзвичайно любив читати історичні книги, знався на історії України. Псевдо взяв собі Тур – це один із псевдонімів Романа Шухевича, який був взірцем для Віталіка як бойовий командир, – додає жінка.

Ярослава каже, що познайомилася з майбутнім чоловіком ще в 10 класі.

- Це було в серпні, а восени того року почався Майдан (Помаранчева революція 2004 року, – ред.). Мали купу телефонних розмов, він переказував мені, що там відбувалося. У 2008-му одружилися. Віталій допомагав мені вступити до універу, писати курсові, дипломні – вчився разом зі мною. Він був інакшим, ніж всі хлопці в Тересві. Весь час хотів щось змінити в рідному селищі. Відкрив у той час гурток боксу на базі школи та займався з дітьми на громадських засадах. Це було безкоштовно, але до нього в гурток треба було пройти відбір: знати історію та математику. Казав, що бокс – не просто так, тут слід прораховувати кожен удар, – розповідає вона.

Чоловік дуже любив гори і багатьом прищепив цю любов, Новий рік постійно зустрічав у Карпатах.

- Віталіка багато разів «сватали» в голови громади, але він відмовлявся. Казав, що важко чесно працювати на цій посаді. А він був прикладом того, як працювати чесно, тому до нього в Тересві всі ставилися з великою повагою, – каже Ярослава.

Віталій брав участь у Революції Гідності.

- Я тоді думала, що переживаю найгірші дні в своєму житті. Постійно дивилася стріми та шукала знайому курточку. Коли почалися розстріли і він не брав слухавку, думала, що не переживу цього. Дітям було по два і три роки. Але тоді лиха доля оминула, –  зауважує.

Додає, що ніколи навіть не думала відмовляти чоловіка від революції чи війни.

- Це безсенсово. Я знала, що йому необхідно там бути. Ми завжди підтримували одне одного. Знали: якщо комусь із нас це потрібно, так і буде, треба підтримати.

ЗАСНУВАВ ПРОЄКТ «ВІЙНА У МЕТАЛІ» 

Далі почалася АТО, Віталій волонтерив. А тоді сказав, що не може навчати патріотизму, не будучи на війні. На той час був депутатом райради, не мав досвіду військової служби та навіть кафедри, тож йому не вручали повістку.

Але пройшов ВЛК у військкоматі, і в лютому 2015 року його призвали у прикордонні війська.

- Улітку 2015-го їх мали переводити в зону АТО, але тоді сталася «мукачівська стрілянина» і в той період прикордонників з нашого регіону не відправляли на Схід. Але він через друга домовився і таки потрапив у зону АТО, воював там п'ять місяців. Зайцево, Майорськ... Демобілізувався і знову волонтерив, – розповідає Ярослава.

Чоловік заснував проєкт «Війна у металі» – пересувну виставку воєнних артефактів. Тепер проєктом керує Валерій Попович, його команда допомагає доставляти з фронту додому загиблих воїнів.

Віталій також започаткував у Тересві автомобільний марш на День Героїв. Його учасники об’їжджали всі могили захисників у районі зі священником – служили панахиди, змінювали прапори, це було потрібно. А ще зробив у селі пам’ятник односельцям, які воювали в Карпатській Україні.

- Ще був проєкт «Волонтерська коляда», який придумав Валерій Попович, а Віталік підхопив. Перший раз ми колядували на дрон. Удруге – передали гроші сім’ям загиблих. Ну а на третій рік  колядували вже без нього..., – каже Ярослава.

ВІРА В БОГА – ЙОГО СТОВП

Жінка розповідає, що Віталій був дуже релігійною людиною.

- Віра в Бога – це був його стовп. Він настільки довіряв Богу! Щонеділі, якщо бував удома, ми йшли до церкви. Або ж телефонував і я ставала під колонку, вмикала йому службу Божу, він слухав. Завжди мав виписаних небесних воїнів зі свого батальйону та тих, кого знав. Молився за них. Ховати його зібралося 20 священників. Він любив цитувати Євангеліє. Мав звичку віддавати десятину на благо потребуючих. Для Віталіка Бог і Україна справді були понад усе. «Як один Бог на небі – так одна Україна на землі», – казав. Він і нас так виховував, завжди мали спільну ранкову та вечірню молитви, – ділиться дружина воїна.

Додає, що Віталій розповідав дітям про УПА і сучасних героїв.

- Батько для них був авторитетом, прикладом. Діти постійно хотіли з ними проводити багато часу. В них була традиція кататися велосипедом, а він ніколи не їхав мовчки. Завів традицію вечірнього читання разом. Ми сідали, кожен брав свою книжку і хоча би пів години читав. Переймався, аби діти любили книги, – додає Ярослава.

ВОЮВАВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ, МОБІЛІЗУВАВСЯ ЗА ТРИ ДНІ ДО ЗАГИБЕЛІ

На повномасштабну війну Віталій Бенчак також пішов добровольцем. Він ще до 24 лютого поїхав у Київ.

- Упродовж перших семи місяців повномасштабки Віталій воював, не мобілізувавшись. Лише у вересні, за три дні до загибелі, підписав мобілізацію, бо інакше вже не пускали на нуль. Він не думав ні про зарплату, ні про що – хотів бути з хлопцями і приносити користь країні, – каже Ярослава.

Віталій Бенчак воював у складі 49 окремого стрілецького батальйону «Карпатська Січ» імені Олега Куцина. На початку повномасштабного вторгнення це була Київщина, Ірпінь, далі –  довгий час Харківщина (Барвінкове). Коли загинув Куцин, вони саме повернулися з відпустки. Потім була Донеччина. Звідти вже Віталій додому повернувся на щиті...

- Тоді все так складалося, що він іще мав бути вдома, але довелося виїжджати скоріше. Він поїхав у вівторок, і через два тижні після того, також у вівторок, вже приїхав назавжди...

Ярослава пригадує, що дітям сказала одразу.

- Та вони й самі якось зрозуміли з метушні, яка почалася. Побачили мене з вишиванкою Віталіка... Я напередодні купила йому вишиванку, як у Степана Бандери. Він ніколи не носив сорочок, тільки вишиванки, мав їх понад 30 штук. Ми придбали йому ту вишиванку на День батька і не встигли подарувати. Я подумала, що обов’язково треба її передати, щоб у ній ховали. Але труна була закритою, під час обстрілу сильно пошкодило обличчя. Тому ми поклали вишиванку просто на гріб, так вона й пішла з ним на той світ. Ну а прапор після церемонії прощання передали мені. Я не пам’ятаю того всього. І я, і діти були в шоці. Я просто терпіла тоді все з однією думкою: щоб все це закінчилося, настало завтра, і він подзвонив..., – каже жінка.

Ну а наступного літа в Тересві з’явився «Пласт» – гурток набрала вчителька Мар’яна Приймак. Вона запропонувала дітям Бенчаків поїхати до пластового табору в Польщі. Юля та Богдан дуже тішилися, бо тато їм багато розповідав про табори.

- Згодом я теж трохи відійшла від шоку і долучилася до «Пласту». Тепер думаю набирати гурток. Хочу передавати Віталієві погляди дітям, – каже Ярослава.

МАЮТЬ МІЦНИЙ ФУНДАМЕНТ

Ярослава каже, що трохи переживала, як діти сприймуть те, що їхні фото розійшлися соцмережами.

- З одного боку, вони горді, що нарешті стали пластунами і носитимуть лілейку. Прагнуть проводити гутірки, розповідати про героїв, – мають лідерські задатки батька. Вони завжди хотіли відповідати його рівню. Теж живуть цим, я бачу їхній запал, – ділиться жінка.

А з іншого боку, діти, особливо Юля, дуже не люблять, коли їх починають жаліти. Каже: «Зараз почнеться оце “діти героя”, а всім насправді байдуже».

Але тішуся, що діти мають прекрасний фундамент, людяність, аби допомагати одне одному. Знають, що на якому б рівні в суспільстві ти б не був, маєш лишатися людиною зі щирим, відкритим серцем. У «Пласті» вони можуть виявляти та розвивати ці якості.

- Вони склали присягу на вірність Богові та Україні – виконали заповіт батька. Продовжують його справу, – каже мама Юлі та Богдана. – Тож він недарма поклав за це своє життя. І хоча прапор, на якому діти присягали, умитий сльозами, але він дасть плоди. Як і наша перемога.

Тетяна Когутич, Ужгород – Мукачево
Фото Софії Сало та з архіву сім’ї Бенчаків