Гуртом з батьком легше ворога бити
Українці стають на захист Батьківщини від агресора цілими родинами
До Дня захисників і захисниць Укрінформ зібрав історії українських сімей, де на боротьбу проти російських окупантів разом вийшли батьки і діти, брати і сестри, ближчі й дальші родичі. Перешкодою їхньому прагненню боронити свою землю не стали ні вік, ні стан здоров'я, ні гарантована законом можливість уникнути служби.
Ми вдячні кожному й кожній, хто віддає свої сили і свої життя заради того, щоб одного дня вся Україна нарешті стала вільною від російського агресора.
Слава українським захисникам і захисницям!
ДЕПУТАТ ДЕНИС МАН І ЙОГО БАТЬКО: «МИ ДОВОДИМО, ЩО В АРМІЇ КОЖНОМУ Є МІСЦЕ»
Депутат Закарпатської обласної ради Денис Ман та його батько ламають стереотипи: Денис, який міг скористатися мандатом і не воювати, пішов до війська добровольцем, а згодом услід за ним призвався і тато.
- Я вирішив йти на війну, незважаючи на свій депутатський статус, і готовий був до цього задовго до повномасштабки. Насправді в армії важко виконувати депутатські повноваження, і тому в мене кілька разів було бажання скласти мандат. Утім, команда переконала не робити цього, бо це було б невідповідально перед тими, хто за мене проголосував. Що стосується «міг не йти», – так, міг, але вважаю, що всі адекватні люди зараз у війську і борються за державу. Тут і багаті, й бідні, й політики, і прості люди. Усі розуміють, що якщо ми програємо війну, у нас не буде держави і всі наші депутатські статуси будуть ні до чого. Тож нині важливіше захистити державу, ніж зважати на політичні кольори та писати закони. Якщо не буде України, ці закони не будуть потрібні, – вважає Денис Ман, який уже понад два з половиною роки служить у 101-й Закарпатській бригаді ТрО.
Військовий розповідає, що на момент повномасштабного вторгнення його батько був за кордоном.
- Він одразу сказав мамі, що не відсиджуватиметься в тилу, доки син у війську, попри вік та стан здоров’я. За кілька місяців він повернувся в Україну, а ще через якийсь час просто прийшов увечері додому і сказав, що йому завтра треба у військкомат. «Та я після обіду повернуся», – відповідав мамі, яка переконувала не йти. І повернувся-таки – за речами, взяв і пішов служити, – розповідає син.
І родина, і друзі відмовляли Миколу Мана від служби, каже Денис. Та рішення чоловіка було твердим.
Після мобілізації тата Денис написав емоційний пост у фейсбуці.
«Манів у війську стало більше, і бити будемо вдвічі сильніше! Кілька тижнів тому я почув від мами, що батько пішов у військкомат. І в голові купа думок: як? навіщо? у 58 років? Купа хвороб! Плече. Тиск... Сердився. Але більше переживав, звісно. І... гордився! Мій тато нині щиро радів майже пройденій смузі перешкод: каже, що на 80%. Мій батько зміг. Може. І зможе! Ні, ми не служимо в одному підрозділі. Так, у нас різні задачі. І так, у нас спільний ворог. Хто там колись розповідав про мого батька-мажора? Бачите, не мажор і ніколи ним не був, але чесний, порядний і роботящий. А ваші мажори вже у війську? А ви самі, мажори, знайшли сміливість прийти за повісткою самостійно? Ну от», – ішлося в тому дописі.
Згодом старший і молодший Мани побачилися на одному з полігонів.
- Я жодним чином не пробував переконувати, не нагадував про здоров’я, тільки одразу спитав, що потрібно зі спорядження. Батько сказав, що у нього все є, усім необхідним для виконання завдань командування їх забезпечує, – розповідає Денис.
Він тішиться, що батькова служба трохи простіша, ніж його. Каже також, що позаяк батько завжди відповідає, що у нього все добре, все є, і він нічого не потребує, перепитує знайомих хлопців. Ті й переказують, що там у них насправді відбувається.
- Знаю, що батькові лишилося кілька місяців до 60 років, і далі переживати треба буде менше, бо його служба закінчиться. Але я ним дуже пишаюся! Батько – це той стрижень, на який можна опиратися. Він родом з гірського карпатського села Вільшинки, їх було дев’ятеро дітей. І от з усієї великої родини на війну пішли ми з ним і ще мій двоюрідний брат – на жаль, загинув під Нью-Йорком, – говорить Денис.
Про військову службу каже, що це важко, але необхідно.
- Моєму синові 10 років, і вже майже три останні я не можу спостерігати, як він росте. Але не бачу можливості демобілізуватися тепер. Думки про те, що, може б, уже й досить, і хай би хтось інший прийшов за мене повоював, є. Але я розумію, що немає інших, крім нас. Приклад мій і мого батька це ще раз доводить. Скільки би тобі років не було, який статус та стан здоров’я ти б не мав, ти завжди можеш себе знайти у війську.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото надав Денис Ман
ІВАН АРТЮШКОВ: ДОЧЕКАТИСЯ ПОВЕРНЕННЯ БРАТА І КРИМУ
Іван Артюшков до війни займався ресторанним бізнесом. Став засновником одного із закладів Одеси – але на офіційному відкритті свого ресторану побувати не встиг: за день до того разом із молодшим братом Василем вирушили на війну.
Їхній батько, який ще замолоду здобув військову професію, виїхав на фронт кілька днів перед тим.
- 26 лютого ми з братом пішли у ТЦК у Білгороді-Дністровському, звідки ми родом. Василь відразу підписав контракт із ЗСУ. Я не пов’язував своє життя з військовою службою, але коли склалася така ситуація, теж вирішив стати на захист країни. Ми обидва за характером войовничі й хотіли реально принести користь Україні, – пригадує Іван.
Свою службу Іван з Василем почали з легендарного «Азова», де проходили військову підготовку. Іван опанував фах кулеметника. Пізніше перевівся в одне із штурмових відділень спецпризначення ЗСУ. Воював на Херсонському напрямку.
Із братом, який залишився в «Азові», регулярно спілкувались, підтримували один одного. Та раптом Василь перестав озиватися. У перші дні Іван зберігав спокій. Знав, що на війні трапляється різне. Пошуки Василя почав, коли той понад тиждень не вийшов на зв’язок з мамою та дружиною. За місяць родина отримала офіційне повідомлення про те, що Василь зник безвісти.
- Наша крайня бесіда була доволі штатна. Ми говорили про пекло, яке бачили довкола. Багато чого для нас вже на той час стало нормою, тому ми про це говорили без страху. Я, брат і батько служили в різних підрозділах, але усі – в гарячих точках. Тоді найбільше мені не хотілося, щоб на війні закінчився наш рід, – ділиться Іван.
Пошук брата він не припинив і після демобілізації. Постійно підтримує контакти з активістами «Free Azov» та побратимами. Каже, «Азов» завше був добрячою кісткою в горлі окупантів, а тому вони ретельно приховують все, що пов’язано з цим підрозділом.
- Я вірю, що все буде добре. Знаю не одну історію, як люди ще на початку війни зникали безвісти, рідні і друзі по пів року й більше нічого про них не знали – а потім зустрічали їх з полону. У нас минув лише рік, ще є запас часу, – упевнений Артюшков.
Нині він перевіз маму та дружину до Івано-Франківська, де відкрив ресторан «Курултай». Каже, нічого в житті не сприймає як випадковість. Попри те, що сам родом із Бессарабії (історичний регіон, територія Одеської області, – ред.), віра в український Крим у нього ніколи не згасала. Лише посилилась, коли з побратимами стояли на Південному напрямку фронту.
- Багато років кримські татари були вимушені жити на чужині через росіян, які вторгались на їхню територію, виселяли, вбивали. Коли кримські татари повернулися на свою Батьківщину, то перше їхнє зібрання називалось «курултай». Для мене це – символ розквіту, початок нової історії, відродження. Ми ж кажемо, що Крим – це Україна, а я є людиною, яка не любить порожні слова. Вважаю, що ми сьогодні не можемо говорити про український Крим, забуваючи про кримських татар, їхню культуру, традиції. Упевнений, це треба знати і популяризувати, – розповідає Іван.
Він додає, що відкрити ресторан «Курултай» йому допомагали корінні кримські татари, але ще більше їх тут з’явилося, коли заклад запрацював.
- Без них ми б не внесли стільки сенсів, елементів їхньої культури, смаку в наш заклад, – усміхається власник.
Батько Івана та Василя, Сергій Вікторович, і нині на війні. Він – підполковник, комбат одного з підрозділів ЗСУ. Тим часом Іван розвиває свою справу з вірою у звільнення Криму й повернення брата. Упевнений: Василю точно сподобається «Курултай».
- Я дуже чекаю на свого брата. Знаєте, усе легше, коли є довіра і рідна людина поряд, – зізнається Іван.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото пресслужби Івано-Франківського міського голови Руслана Марцінківа та із сімейного архіву Артюшкових
ЦІНА ПЕРЕМОГИ – НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКА: СІМ’Я З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ВТРАТИЛА НА ВІЙНІ ЧОТИРЬОХ РІДНИХ
У родині Марії Капчур із села Забойки на Тернопільщині – семеро синів та п’ять доньок. Коли почалася війна у 2014 році, один із братів, Андрій, пішов служити. Був бійцем 128 гірсько-піхотної бригади.
Андрій Капчур
- Ми втратили з ним зв’язок у січні 2015 року. На опорному пункті «Валера» (висота 307,5) у районі Дебальцевого був важкий бій. Андрій зник безвісти. Ми всі щиро вірили, що він живий. Пошуки тривали понад шість місяців. Лише в серпні за аналізом ДНК відшукали його тіло. Андрія поховали в рідному селі. Його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, – розповідає сестра Мар’яна Михайловська.
- Вони разом служили, були близькими друзями. Для нас обох загибель Андрія була страшним горем, це нас об’єднало. Ми одружилися, переїхали в Гайсин на Вінничині – рідне місто Олександра. У нас народилася донечка Євгенія. Ми були надзвичайно щасливі. Коли доньці виповнилося п’ять місяців, повернулися в Тернопіль. У березні 2022 року в Олександра мав закінчитися контракт із ЗСУ, ми чекали на нього вдома. Але почалося повномасштабне вторгнення. 14 березня 2022 року він загинув у боях біля міста Золотого на Луганщині, – згадує Мар’яна.
Олександр служив у 24 бригаді, за визволення Дебальцевого у 2016 році був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно воїна вшанували орденом «За мужність» ІІ ступеня. Йому було 34 роки.
Поховали Героя в Забойках, біля найкращого друга.
Після 24 лютого 2022 року ще четверо братів Капчурів пішли захищати Україну: Степан, Віталій, Михайло та Володимир. Двоє з них сьогодні демобілізовані після поранень, ще двоє далі захищають Україну.
- Мамі було дуже важко їх відпускати. Вона пережила стільки горя... Та хлопці сказали нам, що мусять йти, бо хто, як не вони. «Треба захищати вас, свою Україну, свою землю, вас від ворога, щоб він не прийшов до нас», – говорили брати. Мама їх не зупиняла. Вона просто тихенько плакала і молилася. Просила, щоб берегли себе, – пригадує Мар’яна.
На захист України на початку повномасштабного вторгнення став і чоловік однієї із сестер, Ірини Капчур, – Андрій Печенюк.
- Він служив старшим сапером інженерно-саперного взводу. Загинув 11 серпня під час виконання бойового завдання на Харківщині поблизу населеного пункту Олександрівка Богодухівського району, – повідомили у Підгороднянській ОТГ.
- Для нашої родини загибель Андрія стала страшним ударом. Осиротіла 17-річна донька Соломія. Дівчинка – талановита скрипалька, справжня гордість родини. Вона з нетерпінням чекала додому тата, щоб заграти йому на скрипці. Андрій дуже пишався нею, – каже Мар’яна.
Однак на 40 день після смерті Андрія рідні отримали ще одну страшну звістку. Унаслідок раптової зупинки серця в госпіталі Добропілля на Донеччині помер чоловік ще однієї сестри Надії – Анатолій Куріца.
- Його мали мобілізувати 17 липня. Та оскільки на 27 липня вже було заплановане весілля старшої доньки Марти, то Анатолію дали відстрочку. Ми зібралися родиною на весіллі. А вже після святкування чоловіка сестри відправили на навчання. Після чергового обстрілу його почало боліти серце, воно його й раніше турбувало. Анатолія забрали в лікарню, він випив таблетку і сподівався, що все минулося. Хотів повертатися в частину. Але раптово йому знову стало погано. Лікарі намагалися його реанімувати, але не вдалося, – розповідає Мар’яна.
Анатолія поховали в п’ятницю, 27 вересня, у рідному селі Почапинці. Овдовіла дружина Надія і осиротіли доньки Марта і Таня.
- Ціна перемоги України – надзвичайно велика, її неможливо виміряти. Наша родина пережила втрату чотирьох рідних людей. Це невимовний біль, який ми відчуваємо щомиті, – кажуть осиротілі рідні.
Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото Підгороднянської ОТГ, з фейсбук-сторінки Мар'яни Михайловської та з родинного архіву Капчурів
ДВА ОЛЕКСАНДРИ: БАТЬКО Й СИН СЛУЖАТЬ В ОДНОМУ ПІДРОЗДІЛІ З ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
На самому початку повномасштабного вторгнення Росії, 24 лютого 2022 р., Олександр та два його сини вирушили захищати рідну землю від ворожої навали. Утім, служити довелося тільки старшим.
- Меншого сина не взяли на службу через медичні протипоказання. А мене і старшого сина Олександра записали в одну роту Кропивницького батальйону 121 бригади тероборони, стрільцями, – пригадує чоловік.
Син додає, що і їм з татом стати до лав захисників вдалося не з першого разу, – допомогли наполегливість та бажання відбивати ворожий напад.
- Ми з батьком зідзвонилися і в перший же день пішли у військкомат. Але батька не взяли, бо він вже на пенсії. Мене теж – у мене бронхіальна астма. Відправили додому. Наступного дня ми прийшли до нашої територіальної бригади і відтоді почали разом служити. Спочатку були на блокпостах, потім у Кропивницькому районі, а далі – Донеччина, Луганщина. Там уже повоювали. Мене було поранено, батько зазнав контузії. Потім у мене було п'ять госпіталів. Тому тепер ми в іншому місці служимо, у роті логістики. Але теж разом з татом, – розповідає Олександр-молодший.
Олександр Анатолійович до повномасштабного вторгнення мав досвід участі в миротворчих місіях, а син через проблеми зі здоров’ям раніше службу не проходив. Перший військовий досвід отримав уже під час навчань, а вдосконалював уміння безпосередньо на бойових позиціях.
На Луганському напрямку чоловіки воювали разом, бойові завдання виконували в окопах поруч. Батько розповідає, що найбільше хвилювався за сина, бо діти – це найдорожче. Його син Олександр говорить те саме про тата, каже, що навіть ставив йому ультиматуми.
- Коли робили укріплення, я після поранення не міг сильно бігати, допомагати, деревину таскати, брус. То вони носили разом з побратимами. Тато казав, що заморився і не буде одягати ні броню, ні каску. То я йому відповідав: «Так, не йдеш у броні й касці, значить, і я йду з вами так само, без нічого. Вийду й буду стояти там, або одягай броню». Так один одного постійно контролювали: він мене, я його.
Додає жартома, зі сміхом, що тато хвилювався за нього й «постійно намагався здихатися», тобто відправити в безпечніше місце або до медиків.
- Наша колона як тільки зайшла, по нас почали стріляти і з мінометів, і з усього, з чого тільки можна. Ми роззосередилися по лісу. Там я мав першу травму – мене підкинуло і бахнуло об деревину. Ймовірно, тоді були травмовані ребра, бо мені було боляче і стояти, і лежати, і дихати. Тато з першого ж дня намагався відправити мене в лікарню. Але я сказав, що раз стріляти можу, значить, будемо разом, – згадує син.
Звісно, для родини двоє бійців – удвічі більше переживань. Удома чекають мама та молодший брат Олександра.
- Вони спочатку навіть не знали, куди саме ми поїхали. Ми сказали, що відправляють, а куди – не уточнили. А потім ми були без зв'язку. Вже коли змогли вийти на зв'язок, то сказали, що все добре, ми більш-менш цілі, не переживайте. А так, звичайно, вони хвилювалися, і брат, і мама.
Після кількох поранень та тривалої реабілітації чоловіки повернулися до служби і тепер займаються тим, що робили в цивільному житті, – ремонтують автомобілі.
- Порядні люди, справжні патріоти, гарні фахівці своєї справи. Завдяки їхньому професіоналізму ми маємо справні автомобілі: їм вдається реанімувати техніку, яка, на перший погляд, вже ніколи не мала б їздити, – говорить про підлеглих їхній командир.
Мирослава Липа, Кропивницький
Фото надала 121 окрема бригада ТрО ЗСУ
П’ЯТЕРО ЗАХИСНИКІВ ІЗ ЧЕРНІВЦІВ: «МРІЯ – ЩОБ НАЙМОЛОДШОМУ НЕ ДОВЕЛОСЯ ЗАСТОСОВУВАТИ В БОЯХ ЗДОБУТІ У ВІЙСЬКОВОМУ ЛІЦЕЇ НАВИЧКИ»
Чернівчанин Володимир Олійник виховав трьох синів: Станіслава, Романа, Тараса та доньку Віолетту. Дівчина збирає безпілотники, про що Укрінформ розповідав у публікації «Зроби дрон власноруч». Саме для батька та братів Віолетта змайструвала свої перші «пташки», і тепер уже близько 120-ти її дронів допомагають українським військовим боротися з ворогом.
Сім’я Олійників брала активну участь у Революції Гідності, зокрема Володимир волонтерив.
Першим узяв до рук зброю для захисту Батьківщини старший син – Станіслав, доєднавшись у вересні 2014-го до одного з підрозділів Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». У той час Володимир почав доставляти допомогу захисникам на Схід. А на початку 2015-го до того ж підрозділу, де служив Станіслав, вступили батько з Романом. Згодом глава сімейства Олійників підписав контракт із ЗСУ. У 2019-му контракт закінчився, після чого чоловік займався виробництвом меблів, працював на різних підприємствах. Його сини також повернулися до цивільного життя: Станіслав заснував студію відеозйомок, а Роман працював в охоронній фірмі.
Після початку повномасштабного вторгнення Володимир із синами знову пішли боронити рідну землю. Так сталося, що всі троє опинилися у різних підрозділах. Батько приєднався до лав територіальної оборони Слов’янська, а Станіслав і Роман у складі добровольчих підрозділів воювали під Києвом, звільняли Бучу, Ірпінь. Вони підписали контракт із ЗСУ, далі служать.
- Із Романом я бачився частіше. Так траплялося, що упродовж цих двох із половиною років ми служили орієнтовно на одному напрямку, намагалися виходити на зв’язок, час від часу зустрічатися. А от зі старшим сином під час Великої війни ми поки що так і не побачилися. Лише спілкувалися дистанційно, обмінювалися «подарунками» для ворогів, – розповідає Володимир.
Чоловік зауважує, що Станіслав хотів стати лікарем, Роман – ветеринаром. А єдиний у їхній сім'ї, хто вирішив навчатися військової справи, – наймолодший син Тарас. Юнакові нині 16 років, він здобуває освіту в одному з військових ліцеїв у Польщі. За словами батька, до ЗСУ планує доєднатися й Віолетта. Дівчина обрала для себе службу в одному з підрозділів БПЛА, пройшла тестування і тепер чекає на результати.
Володимир Олійник ділиться, що відчуває гордість за свідомий вибір своїх дітей. Проте найбільше його бажання – щоб наймолодшому синові ніколи не довелося застосовувати в боях навички, здобуті у військовому навчальному закладі.
- Хочеться, щоб наші діти вивчали уроки війни лише зі сторінок підручників, книг, з екранів телевізорів. Щоб вони не переживали те, що, на жаль, змушені переживати тепер ми, – каже він.
Володимир додає, що має ще одну мрію – дочекатися онуків.
Віталій Олійник, Чернівці
Фото надав Володимир Олійник