Як пластуни на Закарпатті відтворили «підпільну» службу Божу

У хаті легенди патріотичного руху Івана Мирона на Закарпатті пластуни взяли участь у богослужінні. Аналогічні тут проводилися, коли УГКЦ була в підпіллі

95-літній Іван Мирон живе у селі Росішка на закарпатській Гуцульщині. Він завжди радий гостям: попри дуже поважний вік, має ясний розум і тверду пам’ять, може підтримувати кількагодинні розмови. Це не перший візит до нього, тож перед тим, як збиратися, завжди питаю, що потрібно – продукти, ліки, одяг? Племінниця, яка нині опікується Іваном Мироном, каже: та ніц не треба, найкращий подарунок йому буде, як ви приїдете. Але, зрештою, ми з пластунами вирішуємо подарувати Івану Мирону щось особливе, тому запланували разом із пластовим капеланом та священником, батьком пластунів, провести у хаті Мирона службу Божу. Його хаті – 100 років, у середині ХХ століття в ній справді проводилися служби. Це був період, коли в Україні діяла заборона на українську греко-католицьку церкву і люди служили літургії таємно – вночі по сільських хатах. На одній із таких підпільних літургій Іван Мирон свого часу познайомився зі своєю Христиною. Вона стала його дружиною після того, як чоловік після 25-ти років радянських таборів повернувся додому із тавром “ворог народу”. Цьогоріч весною жінки не стало. Тому ця служба, символічно, і їй на світлу пам’ять.

МИРОНОВА СТЕЖКА, ЩО ВЕДЕ ВВЕРХ

Коли ми приїхали в Росішку суботньої днини, над селом нависав туман. Хата Мирона – на ґрунику (горбі), вона маленька, усього на дві кімнати. Довкола хати – великий сад зі старими яблунями, грушами й молодими горіхами. До хати веде крута стежка. Гарна метафора: ти фізично сходиш уверх і маєш враження, що неодмінно сьогодні досягнеш і певної духовної вершини.

Коли ми ступаємо на стежку внизу, біля кладки через річку, бачимо, що господар уже виглядає нас нагорі. Іван Мирон – у святковій ноші (у нього є улюблена гуцульська вишиванка, завжди бере її до костюмних штанів і, якщо зимно, надягає зверху безрукавку). Хлопці-пластуни, які дорогою вже наслухані про життєві подвиги Івана Мирона у совєцьких таборах, здоровкаються і дивляться на нього, як на диво.

- Пластуни дорогі, найкраща організація України! – вітає їх Іван Мирон.

За кілька хвилин у хаті він розказує хлопцям, як сам хотів стати пластуном (на той час, а мова про 30-ті роки ХХ ст., на Закарпатті Пласт розвивався дуже потужно, нараховував до 10 тисяч членів, зокрема був потужний осередок у Великому Бичкові, що поруч із Росішкою), та йому тоді було всього 10 років. Він був хіба “вовченям” (так називали дітей віком до 10 років, які тільки готувалися до юнакування та пластових вишколів). Каже, що із заздрістю дивився на фото пластунів із журналу, який виписували йому батьки, і так і не потрапив на жоден табір. Бо згодом, після подій Карпатської України, Пласт на Закарпатті перестав існувати.

Далі була Друга світова – спочатку мадярська окупація, потім радянська. “Брати” прийшли з колгоспами та своїм порядком, зокрема, заборонили греко-католицьку церкву. Іван Мирон на той час був учителем початкових класів. Йому дали повістку в радянську армію – служити відмовився і повідомив рідних, що переходить на нелегальне становище та приєднується до УПА. За якийсь час чоловіка затримають, дадуть 25 років таборів. Відбув увесь термін покарання, бо жодного разу за ці роки не згодився на “покаяльну угоду”: комісари кілька разів пропонували підписати зізнання, а він казав, що не винен, бо не чинив злочинів супроти свого народу. У таборах ГУЛАГу Іван Мирон був учасником та живим свідком Норильського повстання. Його забрали у 22 роки, а повернувся він у рідну Росішку 47-літнім хворим чоловіком. Утім тепер, у свої 95, радо приймає гостей у своїй низенькій сторічній хатині.

ПРИ СЛОВІ “УКРАЇНА” – СЛЬОЗИ НА ОЧАХ

Розмова, під час якої Іван Мирон переказує пластунам свої життєві пригоди, триває понад годину. Тоді кажемо Івану Васильовичу: знаємо, що в його хаті колись відбувалися підпільні служби Божі, тож сьогодні хотіли би таку відтворити разом із пластовим капеланом отцем-василіяном Лукою та отцем Степаном Плискою, хлопцями із Пласту та його родиною. Іван Мирон радо погоджується, адже він – дяк у місцевій церкві Святого Духа. Коли Мирон чує нашу пропозицію, на його очах виступають сльози. Це стається щоразу, коли він пригадує про щось пов’язане з українською позицією, як-то спомини про Карпатську Україну та січовиків, Пласт початку ХХ століття, здобуття Незалежності чи хлопців, які тепер воюють. Сльози виступають і на очах племінниці Івана Мирона. Вона поспіхом гукає свого чоловіка, який саме порався по господарству, просить його надягти вишиту сорочку та йти до гурту. Каже, що наша ідея служби в хаті – Божий знак, бо у нього якраз учора був день народження.

Готуємо кімнату. Стіл застеляють білою скатеркою, ось свічники та церковні книги. Необхідне для літургії церковне начиння священники привезли із собою. Починаємо.

ПЛЕКАННЯ ПАМ’ЯТІ

У маленькій кімнатці нас – майже два десятки. До слова, коли УГКЦ була в підпіллі, на таємні служби збиралося у середньому саме стільки людей.

Іван Мирон добре пам’ятає, як і в його хаті, і в інших по селі, а й навіть по сусідніх, проходили такі служби. Розповідає, що домовлялися наперед, збиралися лише по ночах, дотримувалися правил, аби не виказати одне одного, бо тоді слід було чекати облав та арештів.

Сьогодні він у своїй хаті – дяк під час цієї служби. Поки священники правлять літургію, підспівує своїм старим, але твердим голосом. Читати “Апостола” довіряє одному з пластунів. Спільно переживаємо святеє святих, і в кінці молимося “Боже, великий єдиний”. У дорослих – сльози на очах. Є відчуття, що у цій хатині кожен торкнувся чогось особливого і небуденного. Святого.

- Це – плекання пам’яті, – пояснює згодом отець Лука, чин Святого Василія Великого. – Я чи не вперше з часів виходу УГКЦ із підпілля служив таку літургію. Знаково, що це відбувалося в хаті Івана Мирона, який є живим свідком не лише підпілля церкви. Він – приклад людини, яка попри всі випробування, що випали на долю, зуміла зберегти свою українську ідентичність. Він особисто пережив те, що за життя й Ісус Христос – цькування, гоніння, побиття, обпльовування. Але вистояв. Тому Мирон – живий свідок, що, коли маєш любов до Бога та своєї землі, України, можеш витерпіти багато. У наш час потрібно відтворювати такі речі й розказувати про це тим, хто далі будуватиме державу. Нам це потрібно, аби ми не забули. Їм – аби вчили історію, бо забування своєї історії призводить до тяжких наслідків для майбутнього, – розповідає він.

У ПРОСТОТІ СІЛЬСЬКОЇ ХАТИ БАЧИШ ОСНОВУ ЦЕРКВИ

Отець Лука розповів, що пам’ятає такі підпільні служби по селах, – на них збиралися у хаті його діда на Хустщині.

- Я тоді сприймав це по-інакшому, як дитина. А тут відкрив для себе заново богослужіння у простоті, де для молитви не треба речей, краси храму, а лише щире серце. У простоті сільської хати ти бачиш лише цю основу церкви, – каже.

Отець Лука зауважує: важливо розуміти, що у більшості сіл, де збиралися на підпільні служби, місцеві вірники мали свідому проукраїнську позицію і для них підпільна церква була місцем збереження своєї ідентичності: «Ми бачимо це на прикладі Івана Мирона. Більшість священників також були свідомими і плекали, крім духовної, українську ідентичність. І це в умовах, коли за переконання могли арештувати, ти міг відсидіти в тюрмах Сибіру».

ПІДПІЛЬНІ ВІРЯНИ СТИКАЛИСЯ З ОПОРОМ ОДНОСЕЛЬЦІВ

Другий важливий акцент, пояснює о. Лука, підпільні віряни стикалися з опором не лише з боку влади, а й у своїх рідних громадах.

- Так чи інакше, інформація десь проходила, і часто за релігійні переконання цькували односельці. Приклад мого діда: після того, як у селі дізналися, що він збирає в своїй хаті “на молитву”, то почали говорити про “Бунякову віру”. Через це брали їх на кпини, говорили, що то якась секта. Тобто такі паплюження, цькування з боку односельчан були звичним ділом. Навіть у школі нас, дітей, тоді цькували через це. Дід також розказував, що коли на роботі дізналися, що він у своїй хаті збирає греко-католиків, його звільнили, хоча й досить добре просувався по кар’єрі, закінчив гірсько-рудний інститут. Але після цього йому ніякі посади не світили, він став звичайним робітником, – каже.

Отець Лука додає, що із 1949 по 90-ті роки майже всі греко-католицькі храми в селах передали православній церкві Московського патріархату. Тому коли УГКЦ вийшла з підпілля, люди в селах продовжували збиратися переважно по хатах.

- То згодом уже почали повертати церкви чи будувати нові. Пригадую, що вся наша родина, – у селі таких було зо два десятки, – була пов’язана з підпільною церквою. Мої батьки вінчалися у підпіллі. Моїх братів, – а нас у сім’ї п’ятеро, – там хрестили, а сестру вже ні, бо вона наймолодша. Всі похорони проходили вночі, а потім уже вдень була офіційна частина. Мене хрестив отець Степан Федорко, він мав 14 дітей, жив у Виноградові. Коли він помер, його дітьми опікувався отець Павло Мадяр. Дбав, матеріально забезпечував їхню сім’ю, поки діти не повиростали. Тобто, це була і соціальна підтримка одне одного у підпільній громаді, – каже отець Лука.

СВЯЩЕННИК ПРАВИВ БЕЗ РЯСИ

Він пригадав, як проходили підпільні богослужіння.

- Як правило, у житловій кімнаті. Там стояв стіл із білим обрусом, завжди свіжі квіти, хрест, два підсвічники, богослужбова література. Як правило, все було в тій хаті, бо носити ризиковано. Церковну чашу часто замінювали кришталевою вазою чи гарною склянкою. Священник правив без ряси, бо зберігалася небезпека облави, і якщо би в момент служби зайшла в хату міліція, не встигли би це сховати і всіх арештували б. Якщо люди співали, то дуже тихо.

Зазвичай, першою частиною підпільної служби була сповідь, а далі молилися вервицю чи молебень. Тоді вже священник правив літургію і мав коротку проповідь. Далі його годували і він, як правило, залишався ночувати в тій хаті, або десь по сусідству.

ПІДПІЛЛЯ – СКЛАДНИЙ ЧАС, АЛЕ ВІН ДАЄ ВЕЛИКІ ПЛОДИ

Отець Лука каже, що у Надвірнянському районі на Івано-Франківщині є гарний музей підпільної церкви, який організував о. Микола Григорук.

- Там є багато цікавих експонатів часів підпілля, свідчення, листи, фото. Тож можна глибоко пережити ті часи, – зауважує о. Лука. – Чому нам потрібно час від часу це пригадувати? Тому що так ми розуміємо, що церква може існувати навіть без мурів. У нашому звичному уявленні церква – це мури, іконостас, начиння, велич храму, ікони, дзвони. А от підпільна церква цього всього не мала, але вона існувала, гуртувала людей, допомагала справлятися з життєвими труднощами і вижити свідомими українцями на тлі комуністичного режиму. Часи підпілля закінчилися в 90-х роках, уже моє покоління мало про ці речі знає. Наступні покоління – й поготів, вони про це чують тільки на уроках історії. А про це треба говорити, бо підпілля – складний час, але він дає великі плоди.

Довідково: у 1946 році у Львові відбувся так званий псевдособор, згідно з яким була припинена діяльність української греко-католицької церкви, а її голову, єпископа Йосипа Сліпого, арештовано. Частина духовенства потрапила у в’язниці та була заслана по таборах ГУЛАГу, а частина почала провадити душпастирство в умовах підпілля. Таким чином УГКЦ продовжила існувати як катакомбна церква, коли офіційно не можна було проводити служби, а всі духовні потреби людей відбувалися у підпіллі.

На Закарпатті це явище стало масовим після того, як було вбито єпископа, блаженного Теодора Рожу в жовтні 1947 року. Тоді Мукачівську греко-католицька єпархію заборонили, вона перейшла у підпілля. Це підпілля тривало до 1989-90 років.

Тетяна Когутич, Ужгород – Росішка

Фото авторки