Мешканець Вилкового: «Коли летить - не знаєш, молитися чи матюкатися»
Репортаж із міста Вилкового на Одещині, де немає тротуарів, автомобілів і підземних укриттів
Це рибальське містечко в дельті Дунаю здавна звуть українською Венецією. Його візитівки – прогулянки на човнах каналами-єриками, дерев’яні місточки, гранати та інжир чи не в кожному подвір’ї, а ще – смачна риба, безліч страв із оселедця. Як і в усіх українських містах, у Вилковому відчувається відбиток війни: місцеві рибалки не можуть вільно виходити на промисел, туристичний потік значно скоротився. Місто потерпає від ворожих дронів, причому укриттів тут немає. Про те, як живе Вилкове, дізнавалися кореспонденти Укрінформу.
СТАРЕ МІСТО НА ВОДІ
До повномасштабного вторгнення у Вилковому мешкало близько семи тисяч людей, 40 відсотків із них – липовани (релігійна група старообрядців). Більшість із них проживали на островах у дельті Дунаю, і Вилкове умовно поділялося на дві частини: липованську та українську. Жителі різних частин раніше не могли навіть одружитися між собою, але згодом це змінилось. Тепер липовани мешкають переважно у «старому місті», побудованому на воді. Роль звичних нам тротуарів із бруківкою тут виконують дерев’яні кладки між єриками, а замість автівок – човни.
Прогулюючись, зустрічаємо чоловіка поважного віку з величезним сачком. Знайомимося: це – пан Микита, він збирає для своїх качок ряску.
Запитуємо, як він переживає повітряні тривоги та обстріли.
- Уже нестрашно, гуде та й гуде. Все одно ніде не сховаєшся, – коротко відповідає та йде далі на «полювання» за ряскою.
Дійсно, у Вилковому немає укриттів: ні підземних, ні наземних.
- Мобільні укриття відсутні. Через специфічні природні умови високий рівень ґрунтових вод будівництво підземних споруд може бути ускладненим, – розповідає перша заступниця міського голови Вилкового Юлія Марінова.
Посадовиця додає, що школярі в місті навчаються переважно онлайн.
- Учителі та вихователі намагаються підтримувати зв'язок із дітьми через інтернет, хоча можливості для якісного навчання значно обмежені: у деяких районах – проблеми з електропостачанням, нестабільний доступ до інтернету. Але активно проводяться заходи щодо облаштування в закладах освіти цокольних укриттів для повноцінного офлайн-навчання, – повідомила вона.
ЗМЕНШИЛИСЯ ДОХОДИ У СФЕРІ ТУРИЗМУ ТА В РИБАЛОК
Юлія Марінова зазначає, що цьогоріч потік туристів до міста був значно меншим, аніж раніше. Та мешканці інших регіонів України все ж приїжджали до Вилкового, шукаючи спокій на природі.
- Воєнний стан та загроза мінування Дунаю дуже вплинули на основну туристичну атракцію Вилкового – річкові прогулянки каналами та дельтою. Багато екскурсій скасували або обмежили до безпечних маршрутів. Власники туристичних човнів та екскурсійних компаній змушені були шукати альтернативу, часто зосереджуючись на локальних зонах. Туристичний сектор зазнав великих фінансових втрат. Місцеві готелі, ресторани, човнярі та рибальські тури, які залежать від туристів, відчули значний спад у прибутках. Багато підприємців змушені скоротити персонал або тимчасово призупинити діяльність, – каже заступниця міського голови.
Додає, що у Вилковому для багатьох родин рибальство завжди було основним джерелом доходу, і через обмеження на вихід на воду їхні прибутки значно впали. Деякі рибалки намагаються знайти тимчасову роботу в інших сферах. Попри труднощі, багато хто залишається вірним традиційному промислу і сподівається на поліпшення ситуації після завершення бойових дій.
«НЕ ДУМАЛИ, ЩО ПОРУЧ УПАДЕ»
Місто на кордоні з Румунією потерпає від російських дронових атак. Останній обстріл відбувся у ніч на 8 вересня: на сьогодні це – наймасштабніша російська атака на Вилкове, що спричинила найбільше руйнувань. Постраждали приватні домогосподарства, частково зруйнована одна з баз відпочинку.
Федір Шестюк мешкає у Вилковому з 1983 року. Розповідає, що приїхав сюди після армії, одружився та «прижився». Шестюки вирощують городину, трохи займаються виноробством. Бабуся дружини залишила їхній родині будинок. Останній російський обстріл повибивав у ньому вікна й двері. Дім родичів, що опинився ближче до епіцентру вибуху, зруйнувало вщент.
- До цього вони цілилися в порт та заставу. Політали, погуділи, наші по них побабахали – не так страшно було, вже звикли. Ховатися ніде, підвалів немає. Коли летить – не знаєш, молитися чи матюкатися та сподіватися, що не до тебе. Тут не військовий об’єкт, ми не думали, що поруч впаде. А після останнього прильоту, коли вони над головами літали, стало страшно. На всякий звук схоплюємося. Човен затарахтів – на! – емоційно розповідає чоловік.
Відремонтувати будинок родині Шестюків допомагали волонтери, будівельні матеріали надала міськрада.
ОБСТРІЛ ЗНИЩИВ ГНІЗДО ЛЕЛЕК
Будинок сусідки Федора Шестюка – Людмили Данилівни – також зазнав руйнування під час вересневої атаки.
- Вилетіли двері, вікна. Я була у кімнаті, – а де ще? У нас тут лопаткою копнеш – вода. Стояв такий гуркіт, наче у пічну трубу залетів дрон. Пил звідти, сажа! Прочистили димохід вибуховою хвилею, – каже.
Пригадує, як одна з повітряних атак зруйнувала гніздо лелек.
- Он там на стовпі воно було, – жінка показує рукою вдалечінь. – Пара лелек багато років сюди верталася. Саме весна була, і за кілька днів після обстрілу вони прилетіли. А гнізда немає. Покружляли, покружляли, та й полетіли. Більше ми їх не бачили, – із сумом ділиться Людмила Данилівна.
«ПРОЛУНАВ ВИБУХ, НА НАС ПОСИПАЛОСЯ СКЛО»
База відпочинку «Дельта» у Вилковому – родинна справа подружжя Капітанів. Упродовж 10 років вони будували та покращували комплекс. Він складається з двох корпусів, більярдної, інших приміщень та великого басейну, поплавати в якому родина влітку запрошувала місцевих школярів.
У ніч на 8 вересня на базі були заселені десять номерів, також перебували господарі «Дельти» із трьома дітьми.
Перший вибух пролунав на задньому подвір’ї, де родина тримала кіз та птицю. Другий удар був по фасаду бази. Юлія Капітан впевнена, що летіло саме до них.
Жінка згадує, що тієї ночі, коли оголосили тривогу, вона разом із дітьми перебувала на першому поверсі. На світанку, коли, як вважали, небезпека минула, піднялася з середньою донькою Міланою у спальню на другий поверх. Молодшу донечку Емму, якій нещодавно виповнилося дев'ять місяців, няня перенесла до сусідньої кімнати, старший син Стас залишився спати на першому поверсі.
- Я поклала Мілану в ліжко і підійшла до вікна. У той момент почула страшний звук дрона і зрозуміла, що зараз вибухне десь поруч. Стрибнула на ліжко та накрила собою доньку. Тієї миті пролунав вибух, на нас посипалося скло, ніс та очі забив пил, зникло світло. Я вигукувала ім’я доньки, але вона не відповідала і не рухалась. Зрештою донька подала голос, я схопила її та навпомацки пішла до виходу. Чоловік із ліхтариком біг нам на допомогу. Коли я побачила Емму та Стаса, це був найщасливіший момент у моєму житті, я наче заново народилася. Ніякі матеріальні втрати не порівняти з життям близьких, – розказує Юлія.
- На території бази відпочинку ми побудували маленьку капличку. Щовечора наш охоронець Володимир запалював там лампадку. Тієї ночі, за кілька хвилин до прильоту, він побачив, що вогник згас. Володимир пішов запалити вогник і, коли відходив від каплички, було влучання. Володя відлетів на кілька метрів, але на ньому не було жодної подряпини. Від самої каплички нічого не залишилося, її частини ми знайшли за 300 метрів у городі сусідів – такий сильний був вибух, – розказує Юлія.
Додає, що всі збитки ще не підрахували, але вони обчислюються мільйонами гривень. Чи будуть відбудовувати комплекс, родина Капітанів не визначилася. Але нову капличку вже спорудили, тиждень тому її освятив місцевий священник.
* * *
Ще студентками філфаку ми проходили у Вилковому практику з діалектології. Місто тоді було гомінливим, всюди звучали «хемінгуеївські» історії про риболовлю та осетрів-велетнів, чи не в кожній хаті – смажена «дунайка» та молоде вино. Тепер людей на вулицях Вилкового мало, більшість – похмурі. Проте можна зустріти молодь, що вселяє надію на майбутнє.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок