«Бучанські відьми»: як жінки-волонтерки збивають російські дрони в небі над Київщиною
Як працює мобільна вогнева група «Бучанські відьми»
Кожна свідома людина в цій великій війні шукає для себе можливість, як бути корисною державі, як допомогти країні вистояти, як підтримати воїнів на передовій. Особливо гостро стоять ці питання, коли у твій дім приходить ворог. Так було навесні 2022 року, коли російські війська окупували міста на Київщині. Після деокупації мешканці Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших міст поверталися додому і бачили свої зруйновані будинки та порожні квартири, де загинули їхні сусіди. Ці потрясіння залишилися з людьми назавжди.
І саме ці почуття, спогади, а також велике бажання допомогти тим, хто воює на передовій, мотивували жінок з Бучі долучитися до Бучанського добровольчого формування територіальної оборони й на його базі створити підрозділ “Бучанські відьми”.
Це спільнота жінок, які добровільно на волонтерських засадах щоночі збивають російські дрони в небі над Київщиною. Підрозділ існує менш ніж пів року, проте на його рахунку вже три збитих “шахеди”, чим дівчата дуже пишаються, хоча й думають, що цього замало.
Як працює мобільна вогнева група “Бучанські відьми”? Чи складно було жінкам опанувати технічні навички роботи з кулеметом? Про що вони думають, коли збивають російські дрони? Про це розповіли виданню ZMINA представниці мобільної вогневої групи в складі Бучанського добровольчого формування територіальної оборони №1, підрозділ “Бучанські відьми”, Валентина Железко та Олена Белінська.
- Щоночі росіяни обстрілюють Україну великою кількістю ракет і безпілотників. Як минула ваша сьогоднішня ніч, особливо після чергування?
Валентина: - Ніч була безсонною, тому що я мала чергування. Тож ніч провела в напруженому стані. Була і ракетна небезпека, і “шахеди” літали, проте сьогодні на наші сектори, в яких ми працювали, не виїжджали, тому що не було наказу оперативного чергового.
- А як загалом працює ваша мобільна група протиповітряної оборони? З чого складається ваше чергування?
Олена: - Зазвичай наша група складається з чотирьох людей. Одна мобільна група. На чергування в нас їде кулеметник, командир, той, хто охороняє спокій цієї бригади, і ліхтарник.
Під час тривоги ми не виїжджаємо на ракетну небезпеку, ми збиваємо лише “шахеди”. Оперативний черговий дає наказ про готовність, і ми виїжджаємо до сектору, який ми охороняємо. Далі відбувається розгортання мобільної групи, готовність номер один, ми готові стріляти, чекаємо наказу.
- Чи складно було опанувати технічні знання і навички, а також пройти фізичну підготовку, щоб бути в мобільній бригаді ППО?
Олена: - Всьому нас навчають. Ми всі приходимо без конкретної підготовки, а вже тут є інструктор, який нас навчає. Ми вивчаємо і технічні характеристики озброєння, і тактичну медицину. Проходимо підготовку з інструкторами. Наприклад, беремо бліндажі, ходимо, кидаємо навчальні гранати, стріляємо. Тому до цього всього звикаєш. Наше основне завдання – це пильнувати небо, дивитися, куди летять “шахеди”, чи залітають вони до нашого району. Буває таке, що вони зникають з радара і лише ми можемо передати координати, азимути наступним групам, які їх уже будуть добивати.
- Тобто я правильно розумію, що сектор неба поділений на частинки й кожна мобільна група відповідає за свою. Якщо, наприклад, “шахед” пролетів ваш сектор, то ви вже передаєте ці координати іншій групі, яка поруч контролює небо?
Валентина: - Так, небо поділено на сектори. Не лише мобільно-вогневі групи працюють на захист неба, але ще й інші, потужніші установки. Тому в нас немає багато часу на відстріл. Якщо залітає “шахед”, а він летить дуже швидко, то ми можемо мати лише 30 секунд на ураження. Тому, якщо він до нас долітає і залітає в наш сектор, ми повинні по ньому відпрацювати. У разі якщо ми не влучили, він летить уже до іншої групи, яка там його має збити.
Також додам, що наше навчання відбувалося в спеціальному навчальному центрі, де була віртуальна красива кімната з озброєнням. Ми одягали VR-окуляри й відпрацьовували на екрані збиття “шахедів”, ракет, літаків, вертольотів. Я тоді переживала, що не влучила по декількох цілях, але завдяки цим навчанням краще почуваюся вже на справжньому чергуванні. На цих навчаннях ми були на адреналіні. Програма запускала дуже багато “шахедів”, і треба було перевірити правильність зони обстрілу, щоб, наприклад, не влучити по будинках чи високовольтних лініях.
- А як ви вираховуєте необхідні координати?
Олена: - Незважаючи на те що наші установки “Максимки” – це трохи архаїчне озброєння, але в нас також багато сучасної техніки. Наприклад, планшети, де вже є спеціальні програми для прорахування відстані, азимутів. Тому ми це бачимо на планшеті й можемо це передати. А також бачимо візуально та чуємо акустично. Крім того, ми вміємо користуватися компасом.
- Як відбувається координація у вашій команді, з чого складається ваш день?
Валентина: - Якщо є повітряна тривога, то оперативний черговий повідомляє, що до нашого району буде, ймовірно, залітати “шахед”, його курс на наш район. Тому нам дають команду готовності, і ми виїжджаємо на місце. У кожної бригади є своє місце, є своя вогнева карта місцевості. Далі отримуємо всі вказівки від командування. А вже командир нашої вогневої групи роздає вказівки кожному члену команди. Наприклад, якщо я на чергуванні в нічний час доби, то я працюю на прожекторі – підсвічую “шахеди”, щоб їх було видно і можна було по них влучити. У разі акустичного виявлення “шахеда” командир на планшеті бачить ціль і повідомляє нам, скільки до прибуття цього “шахеда”. Тоді ми вже ліхтарями висвічуємо, шукаємо його в небі.
І коли “шахед” уже залітає в наш повітряний простір, інша колега збиває його. Але після наказу командира. Я хочу заспокоїти чи підбадьорити людей, у нас дуже гарний захист неба.
- Ви сказали, що працюєте з кулеметом “Максим”. Як ваша мобільна група вчилась опановувати цей кулемет?
Олена: - Це стара надійна зброя, дешева і дуже ефективна. Насправді це дуже потужна і вбивча зброя, тому що кулемет “Максим” стріляє зі швидкістю 600 патронів на хвилину. Це дуже швидко. І якщо забезпечувати водяне охолодження, то можна майже безперервно стріляти. Я, наприклад, займаюся наземною охороною, але ми всі проходимо кожен етап, обов’язки кожного члена екіпажу. Тобто ми маємо бути готові будь-якої хвилини замінити одне одного. Замінити і кулеметника, і командира, і того, хто в охороні. Тому ми всі – одна дружня сім’я.
- Ви сказали, що вчитеся правильно розраховувати всі азимути, щоб потрапити в ціль. Проте бувають випадки, коли уламки “шахеда” падають на житлову забудову. Як даєте раду з цим моментом?
Валентина: - По-перше, це завжди страшна відповідальність, навіть якщо “шахед” не летить у наш бік, однаково це страшно, що він може кудись залетіти, якщо не буде збитий. Це страшна відповідальність. Інше питання, якщо “шахед” залітає в густозаселений район, по ньому вже будуть відпрацьовувати серйозніші установки, зенітні чи інші комплекси, там уже працює ЗСУ, і вони мають інше підпорядкування. Скажу так: сигнал повітряної тривоги звучить саме для людей, щоб вони встигли захистити себе. Ми ніколи не знаємо, куди він залетить, але я знаю, що наші сили, оборонці, наші хлопці ППО дуже відповідально до цього ставляться і намагаються збивати його так, щоб не було населених пунктів. Але якщо поблизу критична інфраструктура, “шахеди” будуть збиватися, щоб вони туди не долетіли. Люди, які живуть поруч з такими об’єктами, повинні це розуміти й поберегтися.
- Які успіхи в збитті “шахедів” має ваша мобільна вогнева група?
Валентина: - За час існування жіночого підрозділу дівчата збили три “шахеди”. Поки небагато, але ми завжди готові виконати свою роботу добре.
- Як працює ваше Бучанське добровольче формування територіальної оборони? Чим ще займаєтесь, крім збиття дронів?
Валентина: - Ми не тільки вогневі групи, ми також і патрульні групи, групи швидкого реагування, патрулюємо разом з поліцією вулиці міста. Наші головні завдання – оберігати спокій нашої громади, контролювати захист критичної інфраструктури в громаді, нас залучають до проведення стабілізаційних заходів у разі надзвичайних ситуацій. Наприклад, будемо допомагати нашим рятувальникам за потреби. Також виїжджаємо на різні випадки, коли нас викликають на допомогу поліції. Контролюємо дотримання нашими громадянами комендантської години з 24-ї години до 5-ї ранку. До речі, щодо цього скажу, що всі люди, які перебувають на вулиці після комендантської години й не мають на це дозволів, вважаються підозрюваними, зокрема в підпалі машин ЗСУ тощо. Ми шукаємо тих, хто це робить, а також тих, хто виводить з ладу реле на залізничних станціях.
- Ви з колежанками доброволки. Що це означає?
Олена: - Ми підписуємо контракт добровольця, і, відповідно, ми не отримуємо зарплатню за свою роботу, а робимо це на добровільних засадах. Контракт у нас може бути розірваний в односторонньому порядку. Тобто якщо мене щось не влаштовує або якщо командування не задоволене моєю роботою, контракт може бути розірваний. У нас також є відпустки, це за домовленістю з керівництвом, і є пільги. Війна не закінчилася, завтра вона також не закінчиться. Ми маємо стояти за спинами наших хлопців, маємо їх підтримувати, надихати, маємо давати їм надію, що в нас тут у тилу є жінки, які завжди їх підтримують не тільки словом, але й бойовими діями.
- Які найскладніші моменти були за час вашої служби?
Олена: - У мене це було перше бойове чергування, коли ми виїжджали на завдання. Для мене це була ще новинка, я нічого не знала. Я знала, який це технічно має вигляд, але наживо я ніколи не бачила оцих пострілів, як палає небо, як гудуть “шахеди”, як їх збивають. Все було у вогні, все бабахало. Мені було трохи лячно, але такий адреналін був. І я була дуже-дуже горда, що причетна до цього.
Валентина: - У мене такий момент був, коли я все спостерігала з вікна свого будинку. Дівчатка були на зміні, але душею і серцем я також була там. Думала, як вони, чи стріляють, чи потраплять у ціль, куди полетить цей “шахед”, чи зіб’ють його. І так до самого ранку не спала, поки не було відбою. Потім телефонувала дівчатам, приїхала до них, обійняла, а вони всі такі на адреналіні.
- А як рідні ставляться до вашого вибору? Чи підтримують його?
Олена: - Моя сім’я мене підтримує. Я дуже довго вагалася, як сказати мамі, бо вона в мене чуйна і дуже за все хвилюється. Але коли я їй розповіла, вона була шокована, звісно. Спочатку мовчала, а потім каже, якби я була трохи молодша, я пішла б з тобою.
Валентина: - Моя мама теж так сказала. Діти в мене щасливі, вони дуже пишаються мною. Чоловік стриманіше ставиться, але також у всьому підтримує. А от пересічні люди різні траплялись. Були й такі, хто казав “навіщо це тобі”, “ти що, на гроші пішла”, але я на це не реагую. Я впевнена, що в наш час кожен повинен мати дві професії: цивільну і військову.
Автор: