Ольга Вербицька, волонтер

Інтерв'ю

22.11.2015 11:10

Коли немає ніг - це важко, але коли бракує розуму - це катастрофа!

Древні філософи вивели постулат про те, що людина, яка пережила чимало страждань, стає чутливішою, добрішою і гарнішою. Вона інакше оцінює людські стосунки. А життєві негаразди здатні загартувати і зробити з неї справжнього бійця. Підтвердженням цьому стало життя волонтерки з Миколаєва Ольги Миколаївни Вербицької.

Поява на фронтi цієї жінки без обох ніг, на милицях, потрясла багатьох воїнів. Її життєва позиція для багатьох стала джерелом натхнення, живим прикладом незламності духу і поштовхом для переоцінки цінностей.

Родом з села Кам'янка Очаківського району, ще в 14 років Ольга в ДТП втратила обидві ноги. Для багатьох життя б на цьому і закінчилася. Але тільки не для неї. Вже через півтора року надлюдських зусиль, вона навчилася ходити на протезах, і якийсь час обходилася навіть без милиць.

Має дві вищі освіти - економічну та юридичну. Працювала бухгалтером, фінансовим директором, потім організувала власний невеликий бізнес. Завзятість і наполеглива праця - її життєве кредо. Має загострене почуття справедливості. Сьогодні вона автивно підтримує армію. Будучи інвалідом першої групи, сама возить на фронт зібрану допомогу. А тут, на мирній території, вирішує ті питання бійців, на які у влади не вистачає часу і бажання. Бо на собі відчула непробивність чиновницької системи.

Своїми роздумами Ольга Вербицька поділилася з кореспондентом Укрінформу.

- Ольго Миколаївно, що спонукало вас, людину з обмеженими можливостями, стати волонтером, адже навколо багато здорових, фізично сильних людей?

- Як будь-яка нормальна людина я просто не могла миритися з тим, що творив Янукович і його оточення. Я всією душею підтримувала Євромайдан, хоча в силу фізичних можливостей бути там не могла, тому допомагала нашому миколаївському майдану.

А далі пішов ланцюжок подій. Хіба можна спокійно дивитися як в XXI столітті нахабно і цинічно одна країна забирає у іншої частину території? Причому роблять це ті, кого ми вважали дружнім народом. Зривання наших прапорів, вивішування триколорів - це для мене була дикість. Я дуже рада, що у Миколаєві знайшлися люди, які зупинили проросійських сепаратистів і не дали прийти сюди чумі «руського міра».

Коли почалася війна, мій син Євген хотів піти добровольцем, але у військкоматі його не взяли, оскільки не служив в армії. Тож він відправився у батальйон територіальної оборони, який формувався в місті. Але те, що ми там побачили - вразило до глибини душі. Солдати недоїдали, були погано одягнені та взуті. Замість казарм - руїни. Тут процвітало пияцтво, бойовою підготовкою ніхто не займався. Побачивши таке, зрозуміла, що нашу армію потрібно рятувати.

Потім наша 79-а аеромобільна бригада опинилася в «вогняному котлі» під Зеленопіллям. Зв'язавшись з тепер уже відомим волонтером Давидом Арахамією, я сказала, що маю автомашину (пристосовану для інвалідів «Славуту» -ред) і можу здійснювати перевезення. Таким чином, я приєдналася до проекту «Допомога-79». Приїхавши перший раз у волонтерський фонд «Благочестя», я привезла 1000 гривень. У мене не хотіли їх брати. Довелося наполягати.

Так почалася моя волонтерська діяльність. Збирали буквально все: продукти харчування, одяг, медикаменти, сигарети, гроші. Допомагали пораненим, організовували мітинги і заходи щодо моральної підтримки наших воїнів. Одночасно займалися амуніцією: берцями, розгрузками, бронежилетами, яких тоді катастрофічно не вистачало. А з часом стали приділяти увагу і більш технологічним речам - коліматорним прицілам, тепловізорам, радіостанціям. «Організували» для наших бійців снайперську гвинтівку.

Щось ми купували, щось робили самі. Одні шили форму, інші готували їжу, треті плели маскувальні сітки та халати для розвідників і так далі.

- Що за півтора року бойових дій змінилося в забезпеченні нашої армії?

- Дещо вдалося змінити в кращий бік. І сталося це теж завдяки волонтерському десанту в Міністерстві оборони. Ті кошти, які виділяються з держбюджету, стали витрачатися оптимальніше. Та ж форма, берці робляться більш якісними. Стала використовуватися краща тканина. Адже не секрет, що наша довоєнна форма швидко горіла. Через це багато хлопців отримали опіки і травми, яких можна було б уникнути. Крім того, поставки обмундирування у війська стали приходити в більш стислі терміни. І, наприклад, на сьогодні основна маса наших бійців вже отримала зимовий верхній одяг. Є відставання щодо забезпечення зимовою екіпіровкою добровольчих підрозділів. Сьогодні вони офіційно вже є складовою частиною ВСУ та Нацгвардії, однак ставлення до них у плані постачання дещо гірше.

Але за певними напрямками офіційне постачання задовольняє тільки до 30% потреби бійців.

- Невже досі наша армія тримається на волонтерах?

- Багато в чому - так. Візьмемо найпростіше - продовольство. Наш сухпайок їсти не можна. Тому досі група наших волонтерів кожні 7-10 днів відвозить провізію на передову. Отож при нинішньому, навіть покращеному на сьогоднішній день постачанні, якби не волонтери, то армії довелося б дуже скрутно. Показовий приклад. У серпні дзвонять мені бійці з 36-ї бригади морської піхоти і говорять: рятуйте, на завдання ходимо в шльопанцях, обрізаних джинсах або домашніх шортах. Крім того, ахова ситуація з медикаментами - немає навіть елементарних знеболювальних. Ми терміново організували пошиття брюк з камуфляжним забарвленням, купили звичайні плямисті футболки, також пошили головні убори. Все це відвезли на передову.

- А чому виникла така ситуація, адже цих морських піхотинців тільки влітку відправили на фронт і начебто повністю екіпірували?

- Та все тому, що норми постачання наших військ ніяк не стикуються з бойовою обстановкою. Коли раптовим артнальотом противника, а це на фронті звичайна справа, знищується екіпірування або амуніція, бійці залишаються голими і босими. Тому що форму їм видають на кілька місяців, а тиловики впевнені, що раніше терміну нова їм не потрібна.

Не можу промовчати ще про одну кричущу проблему. Південна ділянка фронту, недалеко від Маріуполя. Приїжджає машина постачання, відкривається склад - там ось такі (розводить руки - ред.) головки твердого сиру, десятки палок ковбаси та інші делікатеси. При цьому на вечерю бійців традиційно годують макаронами і банкою тушонки. Вони дзвонять і обурюються, чому так, куди все дівається?

Ми з цим боремося. Сформована група волонтерів з контролю за постачанням військ. Однак, проблему потрібно вирішувати більш кардинально, і можливості у командування для цього є. Адже є бригади, де харчування на непоганому рівні. А все тому, що там нормальні командири не дають красти.

- Що найбільш вразило під час вашої волонтерської діяльності?

- Багато чого, але про один випадок розповім. Стою я з наметом «Допомога 79» на площі Перемоги. Підходить старенька бабуся, дістає гаманець, простягає 2 гривні і півкіло цукру. Я кажу, що не можу це взяти. А вона: «Візьми, може і мого онука хтось там напоїть чаєм і пригостить пряником». Без сліз цю сцену я згадувати не можу. Після таких випадків починаєш розуміти, що таке народна підтримка.

- Ви самі кілька разів їздили на фронт. Навіщо, адже були й інші волонтери...

- Спочатку я збирала різноманітну допомогу, «висіла» на телефоні цілодобово, днювала і ночувала на волонтерських пунктах. Але на фронт мене довго не брали. Коли йшли активні бойові дії, коли швидко змінювалося місце розташування лінії фронту, мене було просто ризиковано брати на передову. Адже, допомагаючи мені, міг постраждати хтось інший. Однак навесні цього року фронт стабілізувався і я «прорвалася». Це було потрібно, в першу чергу, мені. Але не тільки.

…Це було в районі Широкиного, коли там стояли наші «кіборги» з 79-ї. Ми приїхали туди з гостинцями і привезли артистів. І ось після концерту я стою зі своїми милицями біля автобуса. І тут під'їжджає військовий джип, виходять наші «кіборги» з величезним букетом троянд. Бійці стають переді мною на коліна, вручають квіти і кажуть: «Ви навіть не розумієте, що ви для нас робите. Ваш приїзд сюди, ваша сила духу дає там віру і розуміння: чому і заради кого ми сьогодні тут».

- На вас був замах. Нападника знайшли?

- Я ще в березні 2014-го року почала їздити на своїй «Славуті» з нашим прапором. Ще тоді мені машину погрожували розбити. А потім на мене було скоєно напад. Ця людина стежила за мною. Я в той день мала йти одна, але в мене порвався пакет, і я зателефонувала синові, щоб він зустрів мене. Він і помітив людину з дивною поведінкою і вчасно зреагував, коли той напав на нас з ножем. Міліція проводила розслідування, але результатів немає.

- Що вас найбільше турбує в ситуації, що склалася?

- Якщо говорити про політичну ситуацію у країні, то це загроза реваншу збоку перефарбованих регіоналів і недобитків «руського міра». Мене просто обурила поява на українських каналах Лєни Бондаренко, яка півтора року відсиджувалася в Росії.

- Як з цим боротися, що потрібно змінити в першу чергу?

- Насамперед, не можна допустити реваншу прокремлівських сил. А ще потрібно міняти кадри - і цивільні, і військові. Наведу приклад. Під час перемир'я перед Днем Конституції дзвонять волонтери з Маріуполя і кажуть, у нас є загиблі з різних міст, але всіх вже забрали, залишився тільки один з Миколаєва. Починаємо організовувати транспорт. Але свята, обласний військкомат відпочиває, районний нічого зробити не може. Добре, що машиною допомогла ТЕЦ - загиблий до війни там працював. Привезли героя в морг волонтери - в труні з необтесаних дощок. Влада не змогла навіть належним чином організувати похорон. Ми самі все практично зробили, щоб гідно проводити героя в останню путь.

Або ще приклад «патріотизму» деяких чиновників. На вулиці зима, холод. Наші бійці приїжджають у відпустку після 12 ночі. Я прошу одного чиновника, який має доступ до транспорту, допомогти організувати підвезення бійців, хоча б по місту, на автовокзал, в довколишні села. Він начебто погодився, на публіку. А коли хлопці приїхали, і я йому подзвонила вночі, то сонним голосом відповів, що не зміг так швидко нічого знайти. Потрібно, мовляв, домовлятися за кілька днів.

- Знаю, що ви не раз порушували питання безкоштовного проїзду наших бійців на фронт. Навіть погрожували заблокувати роботу міжміського автовокзалу. Дійсно, іноді їм доводиться викладати ледь не пів зарплати, щоб з'їздити у відпустку на кілька днів?

- Потрібно змінювати підходи до вирішення цієї проблеми. Наприклад, приїхав боєць у відпустку на десять днів, але в частині щось трапилося, і його відкликають через п'ять днів в зону АТО, під Волноваху. Він дзвонить мені - потрібно терміново їхати, а квитків немає. Я приїхала на автовокзал, знайшлися квитки. Підходимо до каси, а нам кажуть - 547 гривень. Я остовпіла: людина їде на фронт ризикувати своїм життям і здоров'ям і повинна стільки заплатити!

І ці гроші з нього вимагає приватна фірма, бізнес якої працює, тому, що там наші бійці захищають мирне життя тут. Вирішити питання допоміг заступник губернатора Микола Романчук. Він зібрав всіх перевізників і було вирішено, що з бійців, які їдуть в АТО або назад з відпускними або відрядними документами, грошей не брати. Більшість дотримується цієї угоди, хоча є й винятки.

- Але це рішення місцевого рівня, хіба про цю проблему не знає центральна влада?

- Для того, щоб вирішити цю проблему кардинально по всій Україні, миколаївські волонтери звернулися із заявою в Мінінфраструктури. Ми вимагаємо зробити для наших солдатів проїзд в зону АТО і назад безплатним.

- Чи змінилися акценти у вашій волонтерської діяльності за період перемир'я?

- Загалом-то все, як і раніше: продовольство, обмундирування, спорядження. Більше стали поставляти біноклів, радіостанцій, тепловізорів. Але є й деякі нюанси.

Ми почали відправляти на фронт концертні бригади. Вже відбулися кілька таких поїздок. Першу організували ще на 9 травня. Тоді всі чекали російського наступу. Бійці кілька тижнів знаходилися в стані сильної напруги. І тут до них приїжджають артисти. Нам говорили, що їх дуже важко розворушити, але на концерти збиралося близько тисячі солдатів. Зарослі, втомлені, тільки що з окопів. Але як вони були раді, ви б бачили їхні очі. Під кінець вони вже підспівували і дуже дякували.

- Який, по-вашому, думку, сьогодні моральний дух нашої армії? Він на підйомі?

- Під час однієї з поїздок один з командирів сказав мені про тривожне становище з якістю мобілізованих. Наприклад, у його підрозділ прийшло 150 чоловік. З них «бойова одиниця» - 50. Ще 50 - ті, з якими можна попрацювати, решта - баласт. І частина бійців замість того, щоб займатися бойовими завданнями, змушені відволікатися, щоб наглядати за ними. Адже вони можуть кинути блок-пост, втратити або обміняти на горілку зброю, амуніцію. При цьому немає ніякої впевненості, що хто-небудь з них не вистрілить в спину. Повинен бути відбір у військкоматі, на полігоні. А цього немає.

Разом з тим є ж люди, які хочуть служити. Ось буквально днями до мене звернулися бійці 92-ї бригади. У них в наказовому порядку відбирають мобілки. Звичайно, по мобільних телефонах можна і розташування визначити, і вогонь навести. Проте, зараз перемир'я. А завдяки ворожим безпілотникам їх місце перебування давно всім відоме. У той же час мобілки не просто зв'язок з домом, а спосіб моральної підтримки. А оскільки ці хлопці взагалі мало на що скаржилися навіть у період активних боїв, то можете собі уявити, як їх дістала така «турбота» командування.

І ще хочу сказати: коли у людини немає ніг чи рук - це важко, але не трагічно. Набагато гірше, коли немає розуму. Тоді це катастрофа!

Алла Мірошниченко, Миколаїв.