Різдво як диво та імперські забаганки
Все більше українців виступають за те, аби святкувати Різдво за Григоріанським календарем - до Нового року
Не питайте, чому. Але факт залишається фактом - календар від Юлія Цезаря, яким Європа користувалася кілька віків, довів свою недосконалість та необхідність внесення змін. Зрозуміло, що цим найбільше переймалась конфесійна бюрократія християнської церкви, яка шукала шляхи, як уникнути зсув весняного рівнодення і пов'язані з цим проблеми із відзначенням Великодня.
Зрештою, Папа Римський Григорій ХIII у жовтні 1582 року запровадив новий календар, названий на його честь григоріанським (згідно з ним, після 4 жовтня одразу настало 15, тобто була усунена різниця в десять днів). Саме цей календар визнаний нині як міжнародний стандарт та використовується у більшості країн світу.
Нововведення одразу запрацювало на сучасній європейській території: в Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, Швейцарії, окремих німецьких князівствах... Тоді ж де-юре перейшла на григоріанський календар і Україна, яка входила до складу Речі Посполитої. Щоправда, Православна церква відмовилась від цього, і після публічного конфлікту (зокрема, між католицьким і православним кліром) польський король видав універсал про право кожної церкви користуватися власним способом літочислення.
До речі, попервах на перехід до нового літочислення погодився і патріарх Константинопольський. Він навіть написав Папі Римському листа з твердженням, що з 1584 року церкви, які підпадають під його юрисдикцію, почнуть користуватися новим календарем. До цієї юрисдикції входили православні громади «Молдавії, Ляхії, Русі, Грузії та у багатьох інших краях». Однак згодом в оточені Константинопольського патріарха перемогла інша точка зору, і заявлений перехід не відбувся.
Зрештою визнання нового літочислення (в православ'ї воно ще називається новоюліанським) відбулось аж 1924 року після проведення Всеправославного конгресу у 1923 році в Стамбулі під проводом тодішнього Вселенського патріарха.
Відтак православна церква в сучасній Європі перейшла на святкування Різдва Христового 25 грудня. Окрім Вселенського патріарха, в цей день Різдво святкують Антиохійська, Олександрійська, Кіпрська, Болгарська, Румунська, Елладська та багато інших православних церков. Загалом 75 відсотків православних вважають святом саме 25 грудня, і лише 25 відсотків продовжують дотримуватися 7 січня. Серед останніх - Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська та усі Українські православні церкви, включно з Українською греко-католицькою.
Ці двадцять п'ять відсотків перебувають переважно у полі тяжіння Російської православної церкви і, відповідно, вікових геополітичних інтересів Кремля. Самопроголошена (автокефалію московської церкви Константинополь не визнавав майже півтора століття) московська церква завжди перебувала під пильним наглядом імперської держави і виконувала практично всі забаганки влади. Намагання церковних очільників проводити власну релігійну політику зустрічало серйозний опір можновладців.
Чого вартий лише факт відсутності протягом 300 років патріарха у московській церкві? Невдоволений самостійністю церковників, «великий реформатор» цар Петро Перший взагалі ліквідував таку релігійну посаду як патріарх. Кілька століть у московській імперії церквою управляв Синод. Для правильного розуміння церковниками «державної лінії» цей орган очолював... обер-прокурор, якого призначав самодержець.
Патріархат московської церкви відновився лише після жовтневого перевороту більшовиків у 1917 році. Однак тепер вже нова влада чинила (за традицією імперії) утиски церкви. Церква всіляко намагалася запевнити більшовиків у своїй лояльності.
Ось що писав патріарх Тихон у 1925 році: "...на чолі Російської держави стала Радянська влада. Не згрішивши проти нашої віри і Церкви, не допускаючи ніяких компромісів і поступок в області віри, в цивільному відношенні ми повинні бути щирими по відношенню до Радянської влади і працювати на загальне благо, узгоджуючи розпорядок зовнішнього церковного життя та діяльності з новим державним устроєм...".
Більше того, патріарх Тихон (перший після відновлення інституту патріархата на території колишньої російської імперії) видав указ щодо переходу російської церкви на новий стиль літочислення. Однак це рішення не було підкріплене необхідними діями. Сама церква боролася за виживання - більшовики розпочали методичне знищення всього, що було пов'язане з релігійно-конфесійним життям. Проводились арешти, забирались цінності. Апогеєм цього дійства стало прийняття більшовицькою верхівкою на чолі з Леніним плану Троцького по знищенню церкви як впливової організації по формуванню суспільної думки. Незабаром Тихон був арештований, як і сотні інших релігійних діячів.
Для переходу на нове літочислення та, відповідно, нові свята потрібно було переконати паству у правильності такого рішення. Переконувати було нікому, миряни не бажали революційних змін ще й у цій царині.
Відтак від уже прийнятого рішення Церква відмовилась. А користуючись декретом нової влади про відокремлення від держави, церковники для збереження певної автономії і незалежності (як їм тоді здавалося) залишили старий стиль у постійному користуванні.
(Заради справедливості варто згадати, що деякі церки "московського підпорядкування", наприклад Латвійська православна церква Московського патріархату відзначає Різдво Христове 25 грудня ось уже майже 100 років - таке право вона отримала від того ж патріарха Тихона).
Незважаючи на запевнення у любові до радянської влади з боку патріарха, «совєцька власть» згодом теж ліквідувала цю посаду. Відновлена вона була лише в буремному 1943 році, однак ще до цього перетворила майже всіх очільників московської церкви у «вірнопідданих» Кремля. Це вдалося завдяки примусу митрополита Сергія до підписання у 1927 році декларації, яка визначала ставлення церкви до «існуючої цивільної влади». «...Ми, церковні діячі, які не з ворогами нашої Радянської держави і не з шаленими знаряддями їх інтриг, а з нашим народом та Урядом», - говорилось в цьому документі. Однак головним фактором «підконтрольності» було те, що радянська влада в особі ОДПУ-НКВС отримала монопольне право контролювати церковні кадри.
Відтак можна говорити, що московська церква остаточно втратила свою (і до того відносну) самостійність та повністю перейшла під державне управління.
Власне, саме впливом на розстановку кадрів з боку радянської (а нині російської) влади і визначилась політика московської церкви на десятиліття, «коим несть числа». Тому будь-які дії РПЦ є продовженням імперської сталінської політики кремлівських сановників, для яких є неприйнятною навіть думка про гідність, свободу та незалежність як окремої людини, громади (навіть релігійної), так і країн, які вони відносять до «своїх» інтересів впливу.
Московська церква, як вірна служка імперського режиму, веде постійну боротьбу проти будь-якої української ідентичності, в першу чергу - проти її соборної державності, і зараз кидає в бій останні резерви. Це відбувається з огляду на прагнення все більшої кількості мирян в Україні перейти до київського патріархату (навіть з умовою почергового ведення служби представниками двох парафій).
У цьому контексті є очевидним, що відхід української церкви від скомпрометованого Московського патріархату та повернення її в лоно Константинопольського патріархату неминуче призведе до відзначення всіх релігійних свят за григоріанським календарем. Що, власне, є слушним з будь-якої точки зору. Це означатиме остаточний (назавжди) вихід України з багатовікового московського духовного рабства. А також повернення до джерел українськості, де Різдво Христове - це велике всеєдине народне свято, яке нічого спільного не повинно мати зі спецслужбами та імперськими інтригами.
Що дасть нам, українцям, перехід на святкування різдва Христового 25 грудня?
Найперше, повернення до цивілізаційних загальноприйнятних норм співіснування, коли людство намагається порозумітися та жити в добрі і злагоді, коли щезає ще одне протиріччя між християнами. На протиставленні та запереченні не можна побудувати храм віри і надії, і нам варто про це пам'ятати.
Гуртування прихожан всіх християнських конфесій країни не лише довкола світлого свята, але й довкола ідеї соборності України.
Остаточне позбавлення від імперської залежності, яка переслідує наші душі через викривлене трактування кремлівськопідданими священиками слів Божих.
Синергетичне єднання в спільному ритмі з християнським світом, що збільшує вартість загальнолюдських вимірів і цінностей.
Що варто було б зробити найближчим часом?
Повернути культуру дідуха як споконвічну ментальну традицію українського народу. Дідух - не лише данина традиціям і символ добробуту. Це ще й громадянська самоідентифікація нашого народу, його споконвічна воля і незалежність.
Різдво Христове (яке поєднується через традицію дідуха з глибинними народними витоками) має бути все ж головним святом, адже знаменує прихід у світ Сина Божого. Новий рік з його традиційною ялинкою - всього лиш календарна констатація відліку чергового обертання Землі довкола Сонця.
Прийняти узгоджену позицію христянських конфесій та суспільства щодо перехідного періоду у святкуванні Різдва Христового, наприклад на три-п'ять років. На цей час офіційно (на державному рівні) закріпити два вихідних дні - 25 грудня та 7 січня.
Про це, до речі, говорить протоієрей Української Православної Церкви Георгій Коваленко, який вбачає в такому святкуванні "можливість християнам України різних конфесій відчути себе частиною єдиної світової християнської спільноти». До цієї думки (в різних варіаціях) долучаються також політики та релігієзнавці. І навіть у надрах РПЦ лунають обережні голоси на підтримку переходу до григоріанського календаря - про це заявляв ще 2011 року митрополит Іларіон (Алфеєв), постійний член Священного синоду РПЦ. Питання, на його думку, полягає у визріванні всередині церкви «розуміння того, що необхідно якось міняти календар".
Україна повертається в Європу. Через кров, війну, болючі реформи, долаючи шалений спротив корумпованої системи, але Україна повертається, повертається в родинний дім народів, від якого довгі десятиліття була штучно відокремлена радянською «залізною завісою».
Валерій Король, для Укрінформу.