Різдво: коли воно стає щасливим?

Святвечірня трапеза має щось від родинної сповіді. А відзначати Різдво краще разом із цілим світом

Всі святкові «містечка» столиці вже кілька років називають різдвяними. Від сьогодні всі міські площі Галичини розквітнуть вертепами. Урочисті святкування Різдва пройдуть по Східній та Центральній Україні. Це свято стало рідним для кожного в країні. Але про те, як ми святкуємо, знають не лише вдома. Потужний Інтернет відео-сервіс видав півтора мільйони переглядів на англомовні запити "українські колядки" чи "українські різдвяні наспіви". Тож мелодійна участь України у світовому відзначенні  Різдва чи не найпотужніша. Але свято Різдва з його пастухами, волхвами, кутею, відвідинами гостей, колядками споконвіків вважалося найбільш родинним, найбільш людяним. Яким буде ваш різдвяний день? Чи змінилося щось у святкуванні Різдва за останні роки. Про це йдеться в опитуванні Укрінформу.

УКРАЇНЦІ ЗНАЙДУТЬ У СОБІ ДОСТАТНЬО ВІДВАГИ, ЩОБ ВІДЗНАЧАТИ РІЗДВО РАЗОМ ІЗ ЦІЛИМ СВІТОМ

Володимир В'ятрович, директор Національного інституту пам'яті:

- Слава Богу, у святкуванні Різдва змінилося не багато. Від дитинства і дотепер я відзначаю його в найближчому родинному колі. Це найбільш визначальна риса Святвечора, порівняно з іншими святами, де може бути багато гостей – тут тільки рідні.

Хоча, порівняно із дитинством, свято стало більш публічним. Тоді вони було таємним і таємничим – забороненим, про нього не було чутно на вулицях чи по ТБ. Це додавало особливої атмосфери Святвечору.

Потім Різдво з’явилося на вулицях, в медіа, я став одним із «носіїв» Різдва, беручи участь в різдвяних вертепах, які їздили на Схід – в Донецьк, Луганськ, Суми, розповідаючи про традиції одноліткам – студентам. Нині, мені видається, що Різдво вже стало невід’ємним елементом життя української родини. 

Зараз найпершим кроком до мого свята є дістати квитки до Львова з Києва. А далі з міста – дорогою до лісу (на хутір), де живе родина моєї дружини. Там вже будуть і дванадцять пісних страв, і кутя, і коляда зі свічкою (восковою, з родинної пасіки). А ще величезний Дідух – тут це великий сніп жита та іншого збіжжя під образами (іконами), на якому спимо. І навіть ягнята, які справді здебільшого народжуються саме на Різдво.

Ще вірю, що ближчим часом українці знайдуть у собі достатньо відваги, щоб відзначати Різдво разом із цілим світом. 

У ДЕНЬ РІЗДВА БУДУ УЧАСНИКОМ РІЗДВЯНОГО ВЕРТЕПУ, А ПОТІМ – НА ФРАНКІВЩИНУ

Євген Ніщук, народний артист України:

- Україна - віруюча, духовна країна. Але коли говорити про святкування Різдва, то в різних її місцях традиції складалися по-різному. Я народився на Івано-Франківщині, де відзначання Різдва вирізнялося особливим учтом та церемоніальностю. У нас Різдво вшановувалося, як дуже родинне свято. І діти, і всі члени родини були співучасниками підготовки Святої Вечері. В дитинстві я також допомагав мамі ліпити вареники, в які закладав паперові побажання на наступний рік. Святвечірня трапеза має щось від родинної сповіді. За нею майже завжди сидять тільки рідні, перед нею молитвою вшановуються і присутні, і, ті, кого нема поруч, і ті, хто помер. Цю атмосферу Святвечора перед Різдвом неможливо передати, ніби всі ми, вся родина присутні у цій печері, і ми молимося одне за одного. А потім після першої зірки можна співати колядок. Потім від сьомого аж до Водохреща - відвідини та приймання гостей, гуляння, вертепи. Я, до речі, дуже добре пам'ятаю, як запрошував під час Революції Гідності на Майдан вертепи з усієї України, тоді ще не почали стріляти. І артисти приїздили: тоді всім людям з різних куточків України, і ті, хто святкував, і ті, хто не святкував Різдво раніше, не лише давали можливість стати співучасниками святкувань, але й прищепляли смак до таких урочистих святкувань, з молитвами та вертепами. Тоді вертепи приїжджали звідусіль, Київ приносив кутю, ми всі почувалися однією родиною. Цього року я спочатку піду до церкви, потім разом з колегами буду також учасником Зоряного вертепу, а в наступні дні поїду до рідних на Івано-Франківщину.

РІЗДВО ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ: ГУЛЯННЯ НА КОНТРАКТОВІЙ ТА ТАБІР У ВОРОХТІ

Леся Литвинова, засновниця центру переселенців на Фролівській: 

- Мій прадід був священик, тож моя родина завжди святкувала Різдво, мама ставилася до цього дуже трепетно. Можна було проскочити Новий рік, як напівсвято, а гарним родинним святом було Різдво. Сьогодні Різдво пов'язане із Флорівською, центром переселенців. 

Цього разу ми на Різдво будемо уже вузьким колом. Одна донька поїхала з дітьми волонтерів та переселенців у Ворохту. Багато, хто з цих дітей ніколи не був на Західній Україні, тим більше на Різдво, а святкування там - це окрема пісня.

У Києві Різдво готували діти переселенців. У нас після дитячого табору склався такий собі дитячий клуб, своєрідно коло. По вихідних ми проводимо для них екскурсії, майстер класи, деколи просто це посиденьки із сушками. І ці діти Різдво готують самі. Вони роблять вертеп. Самі знайшли сценарії, самі знайшли костюми. Нас до цього не допускають. Подивимося, як вийде. Але я рада, що їм цікаво, і що вони самі творять це свято. І це буде на Контрактовій площі.

РІЗДВЯНІ СВЯТА ДИВНИМ ЧИНОМ ВПЛЕТЕНІ У ЖИТТЯ МОЄЇ РОДИНИ

Тетяна Сосновська, директор музею історії України, правнучка поета Павла Тичини:  

- Різдво - свято, яке було вплетено у життя нашої родини. І дитинство, і юність, і зрілі роки містять свої згадки та символи, пов'язані із Різдвом. Нагадаю, що мій прадід Павло Тичина був сином отця-диякона, він та всі його брати мали духовну освіту.

Сімейне передання каже, що ім'я мені дав Павло Григорович, я народилася у перші дні після дня пам'яті святої Тетяни. Спочатку мене хотіли назвати Вікторією, а Павло Григорович каже: "Буде Тетяна". А по його смерті у тумбочці знайшли святці, де червоним олівцем було підкреслено 25 січня - день святої священномучениці Тетяни. Тому це стало моїм ім'ям. Думаю, що він щодня діставав та молився тому святому, чия пам'ять була цього дня. Демонструвати віру у радянський час було неможливо, сповідувати - так. Я пам'ятаю, що коли була мала, мама у перші дні після Нового року завжди водила мене на особливу родинну вечерю до Павла Григоровича. Не пригадую страв на столі, тільки добре пам'ятаю, що нас за столом було небагато (найближчі), і що опісля ввечері можна було прошмигнути в кімнату і доласовувати наїдками (тобто, їжу зі столу не прибирали), а вранці вона була вже не така смачна, бо стояла цілу ніч. Ніхто їжу не розігрівав, а їли так, як було на столі. Тільки тепер я розумію, що це був Святвечір. А ще у цьому домі на різдвяні свята завжди пеклися імбирні різдвяні пряники. Цікаво, що через багато років, коли я працювала вже у музеї-квартирі Тичини, я завжди на ці свята (8 та 9 січня музей працював) я пекла для відвідувачів пряники, гарно обгортала, а на ньому була етикетка "Подарунок від Тичини". В ці дні у музеї пахло медово-імбірним печивом. Всі, хто приходив від Різдва на святках - пригощалися, і це було несподіванкою. У дитинстві ми любили шоколадні цукерки, але пряники були традицією. Галина Зубченко та Галина Кучер розповідали, що в 60-ті роки їм вдалося потрапити на Різдво до Павла Григоровича, хотіли заколядувати. Вони співали, а їм підспівував господар дому та його теща. Коли вони закінчили віншування, їм винесли горілки, ковбас, все смачне, а коли Павло Григорович їх проводжав, то заспівав їм старовинний кант. І голос його тремтів, так він був схвильований.

Я ж у повноті різдвяні традиції пізнала на Львівщині, батьківщині чоловіка, де жила три роки та  народила донечку. Після повернення додому тут вже були запроваджені дідух, вареники, борщик з вушками, пісні голубці, особлива кутя, дванадцять страв. А взагалі Різдво - це щоразу і трем, і піднесення, воно щоразу особливе. Цікаво, що наше нове помешкання в 2000 році я освячувала перед Різдвом. Мої діти знали це все змалечку, наприкінці 90-х мій син брав молодшу сестричку, і йшли колядувати. Ми жили в Академмістечку, і діти намагалися обійти всіх вчителів, які в них викладають. Вони відмовлялися брати гроші, але не відмовлялися від цукерок. Вони ходили з року в рік, про цей гурт вчителі знали, їм грошей не пропонували, але смаколиків вони приносили море. Коли я своїх дітей відправляла колядувати, я налаштовувала їх: ви не заробітчани, ви несете радість. На жаль, зараз втрачена традиція колядників по під'їздах.

Наступного ранку після Святого вечора ми йдемо до храму Дмитра Солунського в Українському селі, ми є членами громади від самого початку. А настоятелем там о. Богдан, онук дослідника Антоненка-Давидовича. Там дуже натхненна та щира атмосфера. 

Олена Мігачова. Київ.