Як естонська восьмикласниця опинилася на нашому фронті

Там я зрозуміла просту річ, - розказує Анна Бріт Еіслер - коли десь поруч війна, в школу ходять з радістю, бо вона символізує мир

У Центрі української культури Таллінна відбулися своєрідні звітні збори. Керівник Центру Анатолій Лютюк, його син Богдан та естонська восьмикласниця Анна Бріт Еіслер розказали, як вони відвозили гуманітарну допомогу біженцям в Київ та на схід України. Останнім часом подібні поїздки стали поточними, буденними. Але була одна обставина, яка вибивалася із цієї буденності. Це участь у заході школярки, яку її батьки-естонці відпустили у цю доволі небезпечну поїздку, адже маршрут проходив по населених пунктах безпосередньо біля лінії фронту.

Анна вже провела один урок для учнів своєї паралелі в школі, де навчається, та розповіла про все, що бачила на власні очі - війну в Європі на початку XXI століття. Але на цьому справа не закінчиться. Міністерство закордонних справ Естонії планує цілу низку заходів за участю Анни. І це дуже важливо. Одна річ, коли старшим школярам щось розказують складними словами дорослі. І зовсім інша - коли своїми особистими враженнями ділиться ровесниця, білявка з блакитними очима. Рівень довіри зовсім інший. Але це зараз вони школярі. Зовсім скоро покоління Анни Бріт вступить у самостійне життя, і воно має бути свідомим відносно того, що відбувається нині на Сході Європи.

 АННА БРІТ ЕІСЛЕР: «БУЛА ВРАЖЕНА, ЯК ЦІ ЛЮДИ ТРИМАЮТЬСЯ КУПИ В УМОВАХ ВІЙНИ»

- Анно, як ставляться школярі Естонії до війни на Сході України? Чи взагалі знають про неї?

- Погляди дуже різні. Дехто взагалі цим не цікавиться, вважає, що то суто внутрішні українські справи, до яких не треба долучатися, а слід просто бути осторонь.

- З яким настроєм їхала ти в цю подорож?

- Боялася, що люди, до яких ми збираємось, будуть замкнені в собі, не захочуть розказувати, що з ними відбувається. Та було навпаки. Всі все розповідали, не криючись. Я були вражена тим як ці люди, ці хороші люди, тримаються купи, переживаючи важкі умови війни.

- А в яких місцях, найближчих до війни, тобі довелося побувати?

- В Піски мене не взяли. А от у Зайцево була. Була в інших селах. Запам'яталась школа в одному з них. До мене ставилися дуже дружньо. Там я зрозуміла просту річ - коли десь поруч війна, в школу ходять з радістю, бо вона символізує мир, бо вона дає надію на краще майбутнє. А у нас в Естонії, в Євросоюзі мої однолітки не дуже люблять школу. Коли мир, звичайний, нормальний стан життя, його не вмієш так цінувати. Коли я заходила до тієї школи, там не було опалення й було дуже прохолодно. Та учні вчилися без курток, без верхнього одягу. Вони до цього призвичаїлись. А одна дівчинка, ну, просто чудово розмовляла англійською. Ми з нею найбільше спілкувалися (Анна не розуміє ні української, ні російської, спілкуватися з нею допомагали Лютюки, що знають естонську - О.К.). Подумалось: якщо людина хоче вчитися, вона буде вчитися в будь-яких умовах. І вона використає свій шанс змінити життя на краще.

- Тобі доводилося спілкуватися з українськими вояками?

- Так. Це мужні люди. Ми були в гостях у одного пораненого українського солдата. В нього всі полиці обставлені горщиками із квітами. Розказував про своє буття. Цей солдат з українським лікарем був у полоні. Їх били, знущалися, хотіли від них інформації. Ми спитали його - чого він тоді найбільше боявся? І солдат відповів: «Найбільше я боявся за свої квіти. Хто ж їх поливатиме, коли мене поруч нема?»

- Анно, а як сприймали однолітки твою розповідь тут, в Естонії?

- З великим зацікавленням. До того ж, розказувати мені було просто. Я ж нічого не вигадувала - тільки те розказувала, що сама бачила. Багато хто дивувався - їм важко уявити, що таке може бути в сучасній Європі. І дехто потім поміняв свою думку - що, нібито, треба бути осторонь українських справ. Хочете, я покажу, як представлялася в Україні?

- Так, будь ласка, дуже цікаво.

Анна загалом виглядає досить доросло. Але тут стає схожою на зовсім маленьку дівчинку, що читає віршика батькам та їх гостям.

- «Доброго дня! Мене звуть Ганна Бріт. Я вчуся у восьмому класі. Я і мої друзі допомагаємо Україні. Слава Україні!».

Далі про подробиці подорожі веду розмову з Анатолієм Лютюком.

АНАТОЛІЙ ЛЮТЮК: «НА ПІДБИТОМУ ТАНКУ КВІТИ І НАПИС: «ЗА УКРАИНУ - ЖИЗНЬ!»

- Анатолію, кому призначалася допомога, яку ви відвозили?

- Біженцям, цивільному населенню безпосередньо в місцях бойових дій та пораненим. Загальним коштом більше 500 тисяч євро. Але не грошима, а речами. Було відправлено 13 фур. В них - одяг, господарські товари, наприклад, побутова хімія, медичне обладнання, ліки. Все це збирала не тільки українська діаспора, але й естонці. Вони із великим розумінням і співчуттям відносяться до того, що зараз відбувається на Сході України. А дехто, допомагаючи, навіть казав: «Хтозна, може й ми з часом опинимось в такому ж самому стані»... На місці ми контролювали, як розподілено допомогу. Дивилися, питали, що перш за все потрібно на майбутнє.

- Де ви були?

- Перш за все, в Києві, в центрі, де приймають біженців. Потім поїхали на південний схід, у Дніпропетровськ. І далі - на схід: Дзержинськ, Волноваха, Алчевськ, Сєверодонецьк, Артемівськ, Авдіївка, Піски, Зайцеве... Причому можу сказати, що раніше ми їздили в зону АТО втрьох - я та сини Богдан і Нестор. А зараз вирішили їздити по одному.

- Де і з ким ви співпрацювали?

- В Києві нашими партнерами були благодійні фонди «Свої», «Міжнародна асоціація підтримки України», а також Олександр Шереметьєв. В Дніпропетровську співпрацювали з волонтерським центром «Добродій» Наталії Браженко волонтерською організацією «Вільна доля».

- Мали якісь перешкоди чи труднощі?

- Труднощі були старі та добре відомі. Дуже заважають бюрократичні перешкоди, нестачу чи відсутність складських приміщень. Коли вже поїхали в бік фронту, нас супроводжували представники "Вільної долї", позивний "Санітар" та інші. А також була людина просто легендарна - лікар Степанівна. Вона сама родом з Надвірної. А там на Сході стала для всіх наших просто наче родичка - кому як сестра чи як мати, кому як бабуся. Розказували, що якось вона приїхала на останній блокпост. Коли приїхали, почався обстріл. Терористи пішли в атаку, а там були необстріляні хлопці. Вони розгубилися, та Степанівна схопила гранатомета, як бабахнула по ворогу, то хлопці одразу оговталися та дали гідну відсіч.

- Багато розказують, наскільки було важко на першому етапі війни. Що ви чули про це?