Про здобутки і промахи на важкому шляху становлення нашої держави з Миколою Горинем розмовляла кореспондент Укрінформу.
ПЕРШИЙ РАЗ НЕ ЗУМІВ ВІДПОВІСТИ, ЩО ТАКЕ ДЛЯ МЕНЕ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
- Верховна Рада прийняла акт Незалежності. Мені здається, наступав інший період, і ту незалежність треба було так сформувати, щоб вона відповідала духу і настроям української нації...
- То було непросто, але воно відбулося. Мене часом запитують: а що таке для тебе особисто Незалежність. Перший раз я навіть не зумів відповісти. Але потім подумав і одній журналістці сказав: це все одно, що запитати людину, - що для тебе рідня, що для тебе сім'я, що для тебе мама, батько. Чому ти в їхньому колі себе можеш чути людиною вільною, людиною, яка оточена певним чином тою атмосферою, що відповідає твоєму духу, твоїм настроям. Так сталося і 24 серпня. Я згадую той день, бо був мітинг у нас проведений біля Оперного театру. Десь навіть фотографія в мене збереглася, що жінка стоїть з невеликим форматом паперу і там великими буквами написано "Україно-ненько, ти вільна!" І ви розумієте, то був якийсь такий момент, що дійсно стиснуло щось у горлі, і на очах ледь не виступили сльози. І то є відповідь на ті питання, що таке для людей, для українців незалежна держава.
- Миколо Миколайовичу, між тим три роки тому, виступаючи на академії, ви сказали, що незалежності ми не добилися ще. Не тією дорогою йдемо.
- Проблема не в тому, що ми не добилися. Проблема в тому, як ми добували ту незалежність, формували її, коли отримали той перший серйозний юридичний акт. І нинішній стан у суспільстві передається і до наших керівних органів, і до структур владних, бо як вибираємо, так і діємо. Тобто, суспільство не було готове щось запропонувати набагато сильніше. Кажуть мені часом, пишуть, і особливо після одного і другого Майдану про те, що ми віддали владу не тим людям. А чи хтось міг тоді прийняти ту владу? Питання стояло в тому, чи була організація, структура, яка могла би після подій і першого і другого Майдану прийняти владу і сказати, що ми сьогодні та влада, яка поведе нормальним шляхом, і ми здобудемо, певним чином, і становище в суспільстві, і становище в світі. А результат показує, що ми знову вибираємо тих, які є на слуху, але не завжди відповідають інтересам українського народу, української нації й інтересам української держави.
- І розчаровують.
- Я не вважаю, що треба розчаровуватися. Бо коли приходить розчарування, паралізується дух, воля, тоді нема роботи. Тоді є стогін, плач, а того не може бути. Ми дуже зараз критично ставимося до того, що відбувається в нашому суспільстві. Але в останньому інтерв'ю в газеті "День" посол Пайєтт зі Сполучених Штатів Америки просто заявив, що ви собі навіть не можете уявити, який великий поступ за останні два роки зробила Україна. Поступ є.
- Ви його бачите - цей поступ?
- Я його бачу.
- У чому він, скажіть, будь ласка. Бо ми його переважно не бачимо.
Поступ іде, він започаткований, і того не було ні в 91-му році, ні протягом усіх наступних років
- У тому, що не вмерли основні демократичні принципи в українській державі. Вони дістали більшого розвитку. Більш серйозною стала активність самого суспільства, з'явився волонтерський рух. Люди почали організовуватися у відповідні групи, які мають ті чи інші інтереси, але цей волонтерський рух працює не на задоволення особистих потреб. То є те, що мало б вкластися цеглинками в будівлю майбутньої держави. Якщо громадянське суспільство і надалі розвиватиметься, ми досягнемо успіху. Але поступ іде, він започаткований, і того не було ні в 91-му році, ні протягом тих всіх років і, тим більше не було, в 2004-2005 роках. У ці роки воно є. Мало того, є поступ, досить серйозний, у реорганізації деяких структур державних. Є моменти, які вже свідчать: якщо не зійдемо з того шляху і надамо певної динаміки, прискорення тому процесу, то ми досягнемо успіху.
Стаємо на інші рейки, розрізаючи ту пуповину, яка зв'язувала нас із минулим - ментально, духовно. Бо ми всі були продуктом тої старої радянської системи
- Ви казали, що нема, не видно ще дороги до Н езалежності. Якою ви бачите цю дорогу, чому?
- Ви розумієте, я говорив, що тоді, в 91-му році було дуже тяжко визначатися. Два мільйони, чи скільки, було комуністів в українській державі, більшість із яких викинули білети, але психологія людська не змінилася. І психологію людську не можна змінити, я завжди повторюю: то не вимикач електричного струму, що сьогодні перемкнув - світло є, раз - і вимкнув. Так не може бути. Потрібно очистити суспільство. І думаю, отой процес, який запізнений на 25 років, - декомунізації, - який пройшов в Україні, він є також дуже серйозним етапом у тому, що ми стаємо на інші рейки, певним чином, розрізаючи ту пуповину, яка зв'язувала нас із минулим, навіть не організаційно, а зв'язувала ментально, духовно. Бо ми всі були продуктом тої старої радянської системи.
ДЕКОМУНІЗАЦІЯ У ЛЬВОВІ НА ПОЧАТКУ 90-Х
- Миколо Миколайовичу, ви згадали про теперішню декомунізацію. Але, власне, ви робили перші в незалежній Україні кроки з декомунізації: встановлення прапора на ратуші, на оперному театрі. Демонтаж пам'ятника Леніну також. Як приймалися рішення про це? Як це відбувалося?
- Знаєте, дуже був цікавий момент. 90-й і 91-й рік ми ще жили при Радянському Союзі, до 1 грудня 1991 року, практично, всі структури були радянські. Чорновіл як голова Львівської обласної ради був одночасно і тут, і їздив до Києва. І коли він приїжджав сюди, ми досить часто проводили сесії. Довгі такі, і там дуже багато приймалося рішень. То він щоразу, приїхавши питав, що підготовлено на наступну сесію. А я, як заступник, казав йому: такі, такі питання.
Він мені казав: Миколо, часу мало, мусимо використати той момент максимально, бо невідомо скільки ми ще тут будемо. А те, що ми зробимо, те вже ляже в майбутній фундамент української держави. Він як у воду дивився. Розумів, у наскільки відповідальний час ми стали дійовими особами.
- Все-таки це справді відбувалося ще за Радянського Союзу, повалення пам'ятника, наскільки воно було зв'язано з ризиком особистим? З ризиком потрапити знов за грати.
- Був ризик великий, але силові структури - і КДБ, і армія, і міліція мені здається, відчували той настрій загалу Галичини, і були провокації, але серйозно вони не втручалися в ту проблему.
- А в чому полягали провокації?
- Наприклад, коли знімали пам'ятник Леніну у Львові, вивели курсантів політучилища і хотіли забурити ситуацію, тобто, влаштувавши якісь бійки, інші речі, тоді вже можна було би підключити більші силові структури. Але на те не пішов командуючий округом, до честі йому, тодішній командир генерал-полковник Скоков. Він, можливо, мав особисті причини для тих, бо у нього були дуже складні відносини з партійним керівництвом - із В'ячеславом Секретарюком (першим секретарем Львівського обкому КПУ), з іншими. Але вдалося втримати ситуацію. Так само зробила міліція і КДБ.
Правда, коли дійшло до ГКЧП, тоді кадебістам підвищили десь так у два рази зарплату, навіть видали були зброю, автомати, бо думали, що розвиток після ГКЧП піде іншим шляхом. Тож, щоби можна було силовим способом придушити, якщо будуть якісь дуже серйозні заворушення. У зв'язку з тим, що практично всі структури влади на Львівщині у 90-му році були оновлені, то дуже тяжко було зробити якусь серйозну провокацію, щоб збурити ситуацію і збити нас із того шляху, на який ми стали. А, розумієте, можна було зробити це дуже легко. Якби не було настільки деморалізоване саме комуністичне середовище в Радянському Союзі і в Україні, то я думаю, під час того ГКЧП, поклавши декілька тисяч людей, можна було б певним чином "стабілізувати" ситуацію. Але вже був інший морально-етичний стан того суспільства.
ГКЧП ЗАСТАВ МЕНЕ У ВІДПУСТЦІ В КАРПАТАХ
- Миколо Миколайовичу, де вас застало ГКЧП, і які почуття ви тоді пережили?
- ГКЧП - то дуже цікаво. Я був у відпустці в Чорногорі, у Верховинському районі - село Дземброня. Видатний український художник Володимир Патик запросив нашу доньку поїхати з ним у Космач, каже, подивишся на гуцулів, як вони одягнуті. А донька тоді ще вчилася в університеті. О шостій годині ранку ми встали з дружиною і відправили її вниз.
Ясно, що спати вже було неможливо. Я включив радіо, слухав "Свободу", нічого не міг зрозуміти. Потім українські станції передавали, як і всі в Радянському Союзі, музику з "Лебединого озера", а тоді всі почули те "постановлєніє №1 ГКЧП". Через деякий час уже передали десь із-за кордону, "Голос Америки", не пам'ятаю точно. Мобільних телефонів нема. У селі Дземброні так само немає телефону, ми на висоті 1 300 метрів, там хата, де ми весь час відпочивали.
І от такий дуже гарний чоловік Перепелиця, він працював, здається, в "Облспоживспілці", взяв машину і каже: я вас завезу до Львова. Та гуцулка, в якої ми жили, просить: перебудьте, ми вас сховаємо, ви ж розумієте - то буде старшне, вас посадять. Ну, але ми поїхали...
- Все-таки поїхали до Львова?
- Поїхали до Львова, ні донька не знала, ні Патик - ніхто не знав. У Космачі відбулася служба Божа на Спаса. Ніхто не знав, що уже ГКЧП. Художник той вернувся до Дземброні, і вони й далі не знали, поки їм уже не сказали. Ми приїхали у Ворохту - прапори висять. Українські прапори. Приїхали далі в Борогодчани.
- Українські радянські чи українські - вже жовто-блакитні?
- Українські. Приїхали в Борогодчани, минули Рогатин, все в порядку. І в другій годині я вже був у Львові, перевдягнувся і відразу - в обласну раду. Там уже все бурлило. І вдалося, попри сильні протести тодішнього голови Львівського телерадіо, який не хотів нам дати ефіру, але через Київ таки вдалося, і ми єдині вийшли на телебачення зі зверненням до львів'ян.
- І що було в тому зверненні?
- То був заклик про те, що ГКЧП програє, а ми все-таки проб'ємося, переможемо. То були речі, які мали вселити оптимізм і не дати посіяти паніку серед людей. Ще не такий твердий, стійкий був характер суспільства.
А ввечері уже зібралася президія, ми прийняли рішення 20 числа провести мітинг. Покликали тодішнього заступника командувача округу, бо самого Скокова не було, усіх командувачів округів повезли у Форос, до Горбачова, щоб таким силовим способом примусити його відмовитися від президентства, щоб вони могли легітимізувати свою владу. Покликали тодішніх начальників КДБ і міліції і попередили, що Львівська обласна рада проводитиме мітинг 20 числа коло університету, біля пам'ятника Франку. До того мітингу ми підготували і зачитали три звернення. Одне - до українського народу, друге - до армії, щоб не виступала проти народу, і третє звернення, яке прийняли, - на підтримку Єльцина. Бо ми вже бачили картинку того, що твориться в Москві. І мали розмову, до речі, тоді 20 числа з Бурбулісом, тодішнім керівником адміністрації Єльцина. Він просив про підтримку Єльцина.
Тож коли ми заявили дуже чітко 20 числа нашим силовим структурам, що ГКЧП програє, вони були дуже здивовані. А 22 числа ми вже взяли обком партії, де знайшли перфокарти, на яких були всі постанови ГКЧП, які підтверджували, що й українська компартія брала участь у тому ГКЧП. На щастя, вже були факси і ми переслали їх. Дуже довго ті перфокарти не могли запустити в дешифрувальний апарат, ніхто ж не знав тієї всієї історії, хоча то була велика помилка загального відділу обкому партії, бо там було написано: після отримання - знищити відразу. Передали Лесю Танюку, як члену президії Верховної Ради, вже роздруковані постанови ГКПЧ, і то лягло в основу пізнішої заборони комуністичної партії України.
- Довго йшли все-таки до тої заборони.
- Але після того через суди, скориставшись невизначеністю і деморалізованістю суспільства, компартію вернули, і тому оте гниття продовжувалося. Добре хтось із експертів сказав, що революції в Україні не було. То не революції, бо революція кардинально міняє ситуацію суспільно-політичну, в суспільстві в цілому. У нас такий, знаєте, процес гниття старого, він є довгий, і дуже треба берегти ті зернятка, які проростають, щоби з них щось добре виросло.
- Миколо Миколайовичу, може, вас образить це питання, але мушу його поставити. Коли радянською владою була оголошена амністія для учасників ОУН-УПА, ваші батьки «здалися». Зрозуміло, вони були змушені, бо інакше - репресії. Але як вони себе після того почували, чи не відвернулися соратники?
- Ні. Перш за все, тато був у процесі і за Польщі, і під час війни, і після неї. І коли, практично, вже всі відступили з України, підпілля було дуже вже мало в його краях, він тоді ще був крайовим провідником ОУН. Він, наскільки мені відомо, поступився під тиском матері...
- Ну, мала дитина була, можна зрозуміти...
- Я тільки народився, і він зголосився до того. Він прийшов, то я вже трошечки пам'ятаю, хоч був малим. Але мені закарбувалося інша суперечка. Мама категорично сказала, що вона в селі, в колгоспі, не залишиться. Тато вагався, він бачив, що невідомо, як буде з ним, бо ж зголоситися - то було одне, а результат міг бути зовсім іншим. Казав, що залишиться в селі, але, врешті, мама перемогла. На одну підводу повантажилися, ще не були організовані колгоспи, ще не було повного закріпачення селян, і ми виїхали - 14 кілометрів до Ходорова, де найняли квартиру.
- Миколо Миколайовичу, а та амністія була справжньою, не було після неї переслідувань, тиску якогось?
- Не було. Як не дивно, але все одно у тата збиралися. Мама закривала вікна такими коцами (ковдрами, - ред .) старими. Збиралися колеги просто поговорити про політику. Ну, і ще десь до 55-56-го року, і то не тільки в нашій хаті, практично у всіх сусідів, як тільки темніло - відразу наглухо закривали вікна, і на кожен стук відразу здригалася вся родина, бо думали, чи то вже не прийшли за ними.
- Вашими хресними були партизани. Чи вони дожили до Незалежності?
- Ви знаєте, я не зустрівся ні з ким, на жаль. У мене так вийшло, що я не знав ні дідів, ні бабусь, бо по лінії матері ще в 40-му році вивезли в Казахстан. Вони там повмирали. Мама була вже заміжньою тоді. Мамин тато, тобто мій дід, приїхав з Америки, був заможним, таким дуже міцним господарем, як казали, середняком. І їх усіх, і маминих дві сестри, і брата, і батьків виселили. І вони майже відразу там повмирали, в Казахстані. Найдовше прожив мамин наймолодший брат, але також помер у Казахстані. Тепер приїжджає сестра двоюрідна з Ташкента, вона там залишилася.
- А як доля хресних склалася - ви так і не знаєте?
- Він був лікар, а вона - в підпіллі. Знаєте, то ще був такий період, коли я був школярем, батьки оберігали нас дуже серйозно, а потім, уже старшим, я так і не розпитав про все у мами. Не дивлячись на загальне виховання, на загальні підходи такі, що формували позицію національну, мене дуже берегли від будь-якої політики. Таке ставлення, до речі, перейшло потім на двох моїх братів, які старалися так само мінімально інформувати і залучати мене до якихось політичних речей.
АРЕШТУ УНИК ЗАВДЯКИ БРАТУ БОГДАНУ
- Так, дуже багато сказано про роль у політичній визвольній боротьбі пана Михайла, Богдана, а менше - про вашу. Скажіть, до чого брати таки залучали вас.
- Знаєте, я, по правді сказати, висів на волоску. А уник арешту так. Тоді Михайло ішов у відпустку, а коли його вже після відпустки арештували, він залишив мені ключі від квартири, залишив плівки і сказав: стільки-то екземплярів зробити певних робіт. Але потім... я вже почав, розклав усе, а тоді Богдан мій каже: ти знаєш, я буду то робити, я переїду сюди. Там він, ніби-то мав якісь проблеми з квартирою, то й узяв ті ключі.
- Берегли вас...
- Ну, не знаю, я так і не розпитував Богдана. Єдине, що після того я мав дуже серйозні проблеми в політехніці, але завдяки Ростиславу Братуню (відомий український поет, - ред. ) мене врятували і там. Мені запропонували в інституті з автоматики перейти на хімію або на нафтовий, давали 2 місяці на доздачу 10 іспитів і 15 заліків, що було неможливо, бо то цілком з іншої парафії. Тим більше я не дуже любив органічну хімію... Тож мене просто не допускали до занять. Я так ходив, ходив, а тоді на останньому побаченні з Богданом він мені каже: ти ще зустрінься із Ростиславом Братунем.
Хтось дав мені телефон, я передзвонив, прийшов до Братуня, він якраз вернувся з Нью-Йорка, бо був делегатом від України в Організації Об'єднаних Націй. Ми посиділи, я розказав про все, і він пішов по тих інстанціях. Потім мене він завів у КДБ, до такого генерала Полудня. Тоді він пішов до секретаря парткому в політехніці, до ректора, десь ще і в обком. А до Ростислава як до повноважного представника України в ООН, напевне, все-таки прислухалися. От так він мене й залишив, світла йому пам'ять. Бо невідомо, як би склалася моя подальша доля.
ЯКБИ ЧОРНОВІЛ НЕ БУВ СКЛАДНОЮ ЛЮДИНОЮ, ТО БУВ БИ НЕ ВІН
- Про стосунки з Чорноволом розкажіть, будь-ласка. Він був складною людиною, кажуть, напевно, і співпрацювати з ним було непросто.
- Якби він не був складною людиною, то не був би Чорноволом. Він постійно поспішав у житті до свободи. Він неймовірно багато працював, мав дар визначати, що є найголовніше в діяльності, маю на увазі, коли ми вже були в обласній раді. То він був тим постійним мотором, який закручував ситуацію. Ясно, що він мав і опозицію - дуже серйозну, потужну. Національну опозицію, не від Комуністичної партії. Сесія була непростою.
- А які були розбіжності в демократичному таборі?
- Чорновіл очолював тоді Гельсінську спілку. І йому, я так думаю, не подобалася ота трошки галицька млявість і багато говоріння, а мало роботи. Він по-справжньому зрозумів силу "Руху" тільки після президентських виборів, і тоді відразу поставив питання про формування партії, почав її розбудовувати.
Була і ще одна річ: Чорновіл таки був авторитарним попри все... Я думаю, проблема українських партій національних у тому, що вони всі були вождістськими. Чи то був Лук'яненко, чи Чорновіл, чи Михайло Горинь. Ті люди, які стояли нижче у ієрархії партійній, на жаль, не дорівнювалися до лідерів. Тож лідери силовим, таким авторитарним способом проводили рішення, які самі вважали за доцільне. А партія, де немає дискусії внутрішньопартійної, просто вмирає. Мали бути зіткнення політичних думок для того, щоб виробити правильну лінію. І тому Костенко і ще ціла група - Заєць, Драч та всі інші, почали бунтувати, а тоді відкололися і утворили УНП.
- Які ще помилки, на вашу думку, робив Чорновіл, чи були між вами якісь протиріччя?
- Ми надто інтенсивно працювали, щоб починати дискутувати з тих чи інших проблем і входити в ступор. На початку 90-х років у Львівській облраді було, здається 20 чи 23 комісії і ще президія, до якої також входили люди з різними думками. Отут і стикалися інтереси, шліфувалися ідеї, і врешті, перемагала якась одна думка. У більшості випадків - Чорноволова. Ті, хто не міг дорости до його розуміння речей, організовували акції, які врешті не дали ніякого результату. Але воно бурлило, постійно дуже бурлило. На щастя, Чорновіл умів навіть тоді, коли були такі серйозні якісь обговорення і конфронтаційні думки висловлювалися, все-таки знаходити спільну думку, тут йому треба віддати належне. Мені тяжко говорити про помилки якісь, бо як і в кожної неймовірно талановитої людини, у нього були непрості стосунки практично з усім оточенням.
- Повернемось до 90-91-го років. Чи було тоді передчуття змін, відчуття, що Незалежність таки відбудеться?
- Загальну тенденцію розвитку суспільно-політичної ситуації у Радянському Союзі і в Україні зокрема вже всі розуміли, - що воно йшло до розвалу. Але ніхто не сподівався, що станеться це так швидко.
- Скажіть, чи відрізнялася ситуація 80-90-х років у Львові від інших міст і чим саме?
- Так, знаєте, відрізнялася навіть від ситуації в Тернополі, Івано-Франківську.
- Навіть так, а чому?
- У Тернополі була значна частина комуністів-депутатів. У нас із 200 чоловік їх було 40, з яких тільки 10 чи 12 таких, хто лишився на позиціях, а решта скинули білети і почали нормально працювати. В інших містах Західної України було набагато складніше, там важче було навіть провести президію, зокрема, й під час ГКЧП прийняти заяву. Я вже не говорю про інші регіони.
КОЛИ НЕМА ЄДИНОЇ НАЦІЇ, З'ЯВЛЯЮТЬСЯ СЕРЙОЗНІ ПРОБЛЕМИ
- Супротив ще й нині зберігся.
- Уявіть собі, дивлюся кілька днів тому ситуацію, по телебаченню показують отих учителів у Запоріжжі, які займаються пропутінською пропагандою, в соцмережах. Як так може бути?
Коли нема єдиної нації, такої згуртованої, як литовці, латвійці, естонці, поляки, чехи чи інші, то з'являються серйозні проблеми. Маємо їх до сьогоднішнього дня, і ми вибиратимемо таку владу, яке є, відповідно, суспільство, хочеш-не хочеш.
Подивіться навіть на наші партії, "Свободу", наприклад. Багато хто пов'язував великі перспективи з тим, що появляється національна партія, яка отримала порівняно значну кількість депутатів у Верховній Раді. Але коли з'явилися гроші, раптом то все пропало. І нині ми вже не чуємо, чи є "Свобода" в політикумі, чи немає. Є Іллєнко, сидить, ще там хтось, пара-трійко чоловік у Верховній Раді, але то не та сила, що лишає якийсь слід, бо є комерсант, який через гроші практично приватизував партію.
Є й інші аналогічні речі. Я по-різному ставився до Тимошенко. Колись вона тут ламала руки і ноги, робила газові оборудки, в тих Єдиних енергетичних системах, а після того я був захоплений її силою, це неймовірної фізичної витривалості жінка. Коли Ющенко вернувся після Австрії з лікування, вона була в Чернівцях. Виступила раненько в Чернівцях, приїхала з Чернівців - у Тернополі виступила. Але, шлейф... Олійник, брати Буряки, Васадзе і всі інші, всі ті грошові мішки, яких вона привела в політику, які, практично, ніколи не працювали і не працюватимуть на Україну.
Проте є політичні сили, які виходячи з тої ситуації, що склалася у нас після останнього Майдану, все-таки прийшли і зцементували державу. Вони державу під час війни і розрухи врятували. А як далі буде, залежатиме від нас.
- Кого ви відносите до тих, хто врятували державу?
- І Яценюка, і Порошенка. Я не хочу говорити про когось уявного, хто міг би бути. Два чи три тижні тому журналісти запитували Донія, то він сказав на якомусь каналі, що найкращим президентом був би Хмара. Для політика є абсурдно казати такі речі. Я хочу поставити по-іншому питання. Пройшов, закінчився той Майдан, іде боротьба, ще всі януковичі майже на місцях, хто в тій ситуації може очолити державу? Я віддаю належне Турчинову, який стабілізував той момент. Бо так, як він провів Верховну Раду і як виконуючий обов'язки президента зумів усе те втримати, коли почалася практична агресія Росії... Але нині я не бачу кандидатури, яка б могла очолити державу, крім Порошенка, просто не бачу. Ну, от виберіть із політикуму...
- Так, ми теж не бачили. Але зараз є розчарування.
- А чому?
- Тому що дуже погано жити, і нічого для того не роблять, щоб народу стало краще.
- Проблема не в тому. Раптом 20% об'єму промисловості виводиться з держави. Кожен день кілька десятків мільйонів йде на армію, то чого взагалі хотіти?
- Але рішення приймаються цинічні, розумієте, підвищення зарплати Президентові, голові уряду - на фоні повного зубожіння людей.
- Ну, я так само можу сказати, бо я пенсіонер, але попри все те, віддаю належне всім, і слава Богу, що ми втрималися. Тепер думаю собі так: є у нас рейтинг нинішній. Є Юля, Ляшко, Порошенко, ну, й немає нікого більше. Ну, ще, може, буде той, Ярош, який у ніч, коли втікав Янукович, сидів у його кабінеті і донині не пояснив, що він там робив. Хто з тих, рейтингових є тим, що виведе державу? Інших у нас нема. І люди проголосують. Проголосують за того хлопця, який тризубі вила тримає?
- Ні. Думаю, такого не станеться.
- Найвищі рейтинги сьогодні в Тимошенко і в нього. Тому не будуймо собі ілюзій. Можливо, політика зробила мене реалістом забагато. У в мене вже немає ейфорії ніякої. Політику я кинув, та на жаль, вона мене не кидає. Хоча туди я потрапив волею випадку, Чорновіл розіграв ту карту, я не хотів іти.
- У владу?
- У владу. Бо в принципі був, мабуть, один заступник тільки в обласній раді, але Чорновіл вирішив, що може бути дуже тяжко через комуністів, і Кравчук дозволив ще одного заступника. Тим заступником міг стати Погребняк - секретар обкому партії, але, напевно, ЦК йому заборонив. І Чорновіл почав мене "обробляти". Я спочатку не дав згоди. Для мене відійти від інженерного кульмана - і на посаду заступника облради - то була каторжна робота. А ще Чорновіл з легкої руки скинув на мене врегулювання релігійної ситуації. Колись в одному селі мене одна жінка отак приперла до стіни і сказала: поки не підпишеш ухвалу про відміну почергового богослужіння, звідси не вийдеш. Страшні були часи... У 95-му році я отримав інфаркт, бо було дуже тяжко. О 8-й годині я виходив, переважно йшов пішки на роботу, а о 23-й вертався. Треба було каторжно працювати. Не тому, що я мав так багато посадових обов'язків, просто треба було постійно входити в економіку, в сільське господарство, у все.
- І ви тому пішли добровільно з цієї посади?
- Я пішов із посади. Знаєте, я був вибраний загальним голосуванням всього населення області. Мене ніхто не міг звільнити - ні Президент, ні обласна рада. Але наші партії, які вже дуже хотіли грошей, - в 94-му році йшли вибори, і вони не мали на них коштів. То для фінансування в основному залучали голів колгоспів. Тому у Львівській обласній раді з'явилося велике колгоспне лобі. І почали вони збирати підписи (проти Миколи Гориня, - ред. ). Кажу їм: хлопці, я воювати не буду. Мені цілком серйозно запропонували, мовляв, давай поділимося. Ти даси нам стільки-то, стільки-то, такі-то посади і... Кажу: ні, так бути не може. Я поїхав до Кучми, написав заяву. Через місяць пішов і з посади голови, бо я був і головою обласної адміністрації, і головою облради.
Потім вернувся по-дурному в 2006 році, вже за Ющенка, в обласну раду, побув там два роки. Ще були живі ілюзії, що обласна рада така сама, а там - уже гроші. Кожне рішення, а рішення дуже цікаві, всі законні, не було там ні одного незаконного рішення, але клієнта ставили в такі умови, що він мусив заплатити. А один нинішній депутат Верховної Ради мав зошит, де за кожне рішення - такий-то депутат - 100 доларів, той - 150, 200, 300. А, наприклад, рішення щодо землі, відведення, води, піску, кар'єрів, іншого - 20 тисяч доларів коштували. І скільки мене не просили лишитися, я відмовився.
- Чи можлива при такій комерціалізації наша справжня Незалежність?
- Можлива. Я знаю дуже багато зараз молодих людей, які почали свої бізнеси, які жорстко ведуть ту політику, які не йдуть ні на які лапувки (хабарі, - ред.) і на все інше. І є маса тих самих людей, які включилися у волонтерський рух. Тобто, це означає що? Насіння з тієї гнилі таки проростає.
Нінель Кисілевська , Львів .
Фото: Маркіян Лисейко, Укрінформ.