Як правильно називати ватників? Про «мову ненависті»

Позбавляючись «мови ненависті» до ворогів, не забудьмо про мову тих, хто ненавидить нашу країну

От не знаю, чи можна тепер називати Сталіна катом українського народу?

Чи не сприймуть це блюстителі журналістських стандартів як «мову ворожнечі»? Адже ледь не третина моїх співгромадян, як заявила Бекешкіна, вважають Джугашвілі «великим вождем»? І чи я зможу назвати їх сталіністами, духовними нащадками розстрільних команд у Биківні чи організаторів Голодомору? Чи це не буде з мого боку некоректним, бо йдеться всього лише про «інакомислення»? А боротися з ним – це прояв нетолерантності?

Ставлення до «мови ненависті» розділило нас. Одні – переживають високий градус емоційності, який не знижується протягом двох років війни. Він викликаний страхом за майбутнє України, розпачем від тисяч смертей, зневагою до зрадників і дезертирів. Інші – тверезі голови, уміють піднятися над сутичкою, подивитися на війну філософськи, оцінити її історично. Мовляв, ніколи ненависть не призводила до миру. І це правда.

«Мова ненависті», від якої нас сьогодні намагаються відучити західні партнери, це, як справедливо пише професор Почепцов, інструмент мобілізації суспільства.

А мова толерантності – інструмент демобілізації.

Кожен має обирати собі ворога сам, казали китайські мудреці. І від того, кому адресуємо ми «мову ненависті», залежить висновок  стороннього  спостерігача про те, кого ми вважаємо «чужими». Бо ж до «своїх», якими б злими на них ми не були і яких, фігурально висловлюючись, «повбивав би» - слів «держпереворот», «карателі», «диверсанти в мирному Криму» ми ніколи не застосуємо.

Але у мови ненависті є одна вада – її чують тільки твої однодумці. Нею не можна переконати. Нею можна лише підняти емоційну наснагу переконаних. Спілкуючись мовою ненависті з ворогом, ми радше говоримо самі з собою, бо ворог нас не чує. Саме тому нас жодним чином не чіпляють слова «бандерівці», «укропи», «хунта». Можна бути впевненим, що й їх наші «сепар» і «ватник» мало тривожать.

Але ще гірше те, що нас не чують і ті, хто не називає нас своїми друзями, але й однозначно не є ворогами. Стримані симпатики, або ж ті, що сумніваються, ті, що переосмислюють свої позиції і можливо готові покаятися…

Заради них і треба знизити градус спілкування в інформпросторі.

Втім, я зовсім не пропоную «сепарів» перейменувати в «апалчєнцов», «Лугандон» - в ЛНР та ДНР, росіян - в «братьєв», «ватників» - в «антіфашистов і борцов за права рускоязичних».

Я пропоную звернутися до «мови правди». Вона теж не всім сподобається, але вона, принаймні, має об`єктивний грунт і юридичні підстави.

А об`єктивно - люди зі зброєю по той бік розмежування, ніякі не «апалчєнци», як того намагаються вчити на факультеті журналістики у Маріупольському держуніверситеті. Навіть суто формально. Бо ж ополченці - це ті, хто має основну цивільну роботу, а «під рушницю» став на безоплатній основі. Відтоді як Росія почала фінансувати угруповання Захарченка і Плотницького, тим більше, коли на територію України увійшли регулярні російські війська,  може йтися лише про «найманців». І апалчєнцами їх можна назвати лише в тому сенсі, що вони «апалчілісь» на нашу державність, на наше незалежне від Росії майбутнє.

Але вони і не «сепаратисти», бо сепаратисти - це представники етносів, які прагнуть самовизначитися, аби створити власну державу. А ті, про кого ми ведемо мову, шукають собі сильного господаря в особі Росії. То хто ж вони?

Є таке красиве закордонне слово «колаборант». Воно жодним чином не принизливе. В усякому разі, французькому маршалу Петену, який його вигадав, воно сподобалося. Колаборанти дослівно – це «ті, хто співробітничає», а в історичному контексті – співробітничає з окупантами.

Чи можна вважати наших громадян, що співпрацюють з росіянами в Криму і в підконтрольних Кремлю зонах Донбасу, колаборантами? А чому ні? Відповідно до Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, Крим є окупованою територією. І якщо наразі в ньому перебувають російські війська, то РФ, відповідно до наших законів, і є окупантом. А отже ті, хто на них працює – колаборанти. За часів Сталіна таких би назвали «поплічниками». Але ми не назвемо, бо ж є противниками «мови ворожнечі».

Тим, хто каже, що у нас «всі ознаки громадянської війни», можемо нагадати, що війна де Голля з «вішистами» теж мала ознаки громадянської – принаймні, так писали гітлерівські мас-медіа, але ми всі знаємо, як було насправді.

Там, на сході і в Криму, звичайно, не всі колаборанти. Є патріоти. Є заручники. Є ті, що швидко перефарбувалися на росіян. Останніх уже начебто колаборантами й не назвеш. І справді, це не поплічники окупантів. Отримавши російські паспорти, вони (відповідно до законів України) самі перейшли в розряд окупантів.

І не всі «ватники» є колаборантами. «Ватник» - дуже широке поняття. Є серед них і такі, що журяться за Радянським Союзом, розмірковують на кухнях про «федерацію», другу державну мову, але зброї до рук не беруть і з окупантом напряму не співробітничають. Таких правильніше називати «глашатаями Путіна» (бо ж, частіше за все, ретранслюють ідеї Кремля). Або ж носіями «руского міра». Оскільки і «Путін» і «рускій мір» для таких є словами з позитивною конотацією, вони не образяться.

Не варто, мабуть, у ЗМІ і соцмережах називати принизливими словами Ані Лорак, Повалій, Білик та інших представників шоу-біза, які заробляють собі на нові лімузини і вілли на теренах РФ. Назвемо їх юридично точно: це люди, які отримують гроші в Росії, а часто-густо - з кремлівської каси. За що отримують? А за послуги, надані російській державній пропаганді. Тож, хоч би вони тричі вважали себе патріотами і клялися в любові до Неньки, але відповідно до українських юридичних норм вони «артисти, що співробітничають з РФ» (яка, як ми вже знаємо, вважається країною-окупантом). А отже – колаборанти.

Тож і телеканалу «Інтер», під час оголошення відомої співачки в концерті на честь річниці Незалежності, варто було б називати речі своїми іменами: «народна артистка України, яка співробітничає з країною-окупантом». Що тут неправда?

Це, звичайно, стосується не тільки артистів.

Говорити правду набагато шляхетніше, аніж виходити жовчю. Забудьмо про «Лугандон» і «Донбабве» - це погані слова.  ДНР-ЛНР – це узвичаєні в нашому інформпросторі назви тих явищ, які існують. З одним додатком: це не просто «ніким не визнані республіки», це утворення, визнані в Україні терористичними організаціями.

Тому щоразу, згадуючи в пресі абревіатуру «ЛНР» чи «ДНР», не забуваймо згадати в дужках про те, чим вони є насправді. Захарченко, може, особисто нікого не застрелив, але він  – «ватажок угруповання, визнаного в Україні терористичним».

Йдемо далі. Путіна більше не називатимемо «Пуйлом», бо це не толерантно. Тож хай він буде «людиною, яка називає себе президентом РФ». Що тут образливого? В азійській системі координат (а сучасна Росія тяжіє до Азії) не так важливо, чи легітимно обраний керманич, країни чи ні. За словами історика Фернана Броделя, там «легітимним є уже те, що ти сам назвав себе імператором, і ніхто не зміг тобі заперечити». З тих же причин  і «вибори в Держдуму Росії» ми можемо повноправно називати «так званими» (бо ж там реально уже ніхто нікого не обирає, але назва й досі збереглася).

Як відомо, в Україні відкрито низку карних справ на організаторів так званого «Антимайдану». А тому слова Надії Савченко з цього приводу мають звучати так: «Майдан і Антимайдан (організатори Антимайдану в Україні підозрюються в численних убивствах та інших карних злочинах) стояли за одні цінності». Так думка депутатки і льотчиці стає дещо виразнішою, вам не здається? І жодного з нашого боку натяку на «мову ненависті».

Ми не будемо називати політиків і силовиків, що перебігли на бік Путіна, «зрадниками Батьківщини», бо очевидно - батьківщини у них не було ніколи. Але ми з повним правом можемо назвати їх людьми, які зрадили присязі – воїна чи держслужбовця, судді чи депутата. Бо це юридичний факт. А зрада присязі в християнських традиціях  – другий після вбивства за ганебністю злочин.

«Мова правди» означає й десакралізацію державних й інших інституцій РФ, або їх представництв в Україні, бо ж, насправді, ідеологи войовничого сусіда користуються гучною демократичною назвою як симулякром, «культом карго» - зовнішньою церемонією, за якою криється порожнеча, або приховуються протилежні до назви цілі. (Це як у Орвелла, де  установу, яка веде війну, названо «міністерством миру», а інституцію, яка генерує брехню, «міністерством правди»).

А тому ми без будь-яких застережень маємо говорити й писати: «так звані «Спілка журналістів РФ», так званий «уповноважений з прав людини», так званий «Верховний суд РФ», так званий «Московський патріархат» (бо ми ж то знаємо, що вотчина Кирила колись давно шантажем і підкупом присвоїла це ім`я) чи Центр так званого «россотруднічєства»…

І якщо вже виходити з історичної правди, то росіяни – це просто «піддані Путіна, які вживають самоназву «рускіє».

Йдучи назустріч настановам тележурналістки Анастасії Станко, ми не будемо називати воїнів ЗСУ «наші», бо сторонньому читачу не зрозуміло, чиї саме ці «наші». І не називатимемо їх героями, бо не всі там герої. Назвемо їх просто: «воїни ЗСУ, які ось уже два роки стримують чисельно переважні сили російської регулярної армії і незаконних збройних формувань колаборантів». Розлого, але точно.

Звичайно, можуть бути варіанти, можлива фахова дискусія. Але кінцевий результат потрібно закріпити в законах, в шкільних підручниках і в програмному забезпеченні наших комп`ютерів. З тим, щоб одразу після набраного на компі слова «Росія» текстовий редактор автоматично додавав у дужках: «(за українськими законами – країна-окупант)». Зважте: не «Раша-параша», не «Москальщина», не «Кацапстан», а шляхетно і точно: «країна-окупант».

І має бути інституція – чи то Нацрада з телебачення і радіомовлення, чи то Мінюст, чи то МВС, яка відстежувала б правильність вживання уточненої назви того чи іншого об`єкту.

Але ж, позбавляючись «мови ненависті» до ворогів, не забудьмо про мову тих, хто ненавидить нашу країну. Для неї в Україні не може бути місця. І, як на мене, називати такого собі Руслана К., який закликав до дезертирства, «політв`язнем», а таку собі Тетяну М., яка обіцяла, що російські солдати розвішають усіх по стовпах – «правозахисником» - це стопроцентна «мова ненависті». Як і решта з написаного і промовленого під диктовку втікачки з «Інтера» – Столярової. Навіть якщо на перший погляд це толерантні й демократичні слова.

Ми (журналісти, мовознавці і психологи) маємо, як британці у роки Другої світової, створити і унормувати список слів, висловів і медіа-прийомів, що становлять загрозу державі. І за карикатуру на армію припиняти вихід газети на місяць, за вислів «війну ведуть олігархічні клани» закривати до кінця війни. Цитування Путіна й оперування статистикою Кремля розцінювати як ворожі наміри, а вживання щодо української політичної системи виразу «антинародний режим» - прирівнювати до зради батьківщині.Так, як це робили за Черчілля.

Але то вже зовсім інша тема.

Євген Якунов. Київ.