Я проти вульгарності, але Орест Лютий пародіює російську антикультуру
- Так. Російська пропаганда здавна побудована на брехні і має великий арсенал фальсифікацій, маніпуляцій і образ. Це ще традиція самодержавної імперії, а в радянській імперії брехня була генеральною лінією комуністичної партії. Треба звернути увагу й на використання в ній радянських елементів мови ненависті. Наприклад, «бандерівці», «хунта», «фашисти». Це ж суто радянська кадебістська риторика щодо українських патріотів, західноукраїнських повстанців, які боролись проти радянської влади до початку 1950-х років.
- Вичерпаний усередині України мовний конфлікт?
Закон Ківалова-Колесніченка необхідно скасувати, про що неодноразово заявляли фахівці - мовознавці, правники
- Навпаки - він загострився. Ми у 2000 році з соціологом Ганною Залізняк проводили дослідження мовної ситуації Києва. І, крім масового, у нас було й експертне опитування. Воно містило запитання: «Як ви вважаєте, якщо підвищать статус російської мови, чи збільшить це конфліктність мовної ситуації, чи ні?» Малася на увазі конфліктність у стосунках різномовних громад: українськомовних (Лариса Масенко тут і надалі замість «україномовні», вживає форму «украЇНСЬкомовні, як радить відділ культури мови Інституту Української мови НАН України - автор) і російськомовних. На масовому рівні люди не вважали, що це збільшить конфлікт, але всі експерти зазначили, що це надзвичайно підвищить конфліктність. Опитування пропонувало шкалу з максимумом у 10 балів, експерти прогнозували підвищення рівня конфліктності до 7-8 балів. І цей прогноз підтвердився із прийняттям закону Ківалова-Колесніченка, який необхідно скасувати, про що неодноразово заявляли фахівці - мовознавці, правники.
Можна згадати, наприклад, останній конфлікт в Охматдиті на мовному грунті, коли художниця розмалювала в дитячому хірургічному відділенні стіни, намалювала рибок, а ті рибки підписала чомусь російськими іменами, та ще такими старовинними - Пелагея, Прасков'я, Марфа. Ці написи побачила одна письменниця і ввічливо написала художниці на Фейсбуці, щоб вона замінила написи на українськомовні, бо ж в Охматдиті лікуються діти з усієї України. Розгорівся скандал, письменниці довелося навіть звертатися в Міністерство охорони здоров'я, щоб воно втрутилося. Імена рибок нарешті замалювали, але конфлікт вийшов у ЗМІ. Культуролог із Педагогічного університету ім.Драгоманова збирала підписи на захист російськомовних написів. Ця ситуація показує вади нашої мовної політики, а власне, її відсутності. Таку ситуацію в інших країнах важко уявити, в державних установах, безперечно, написи мають бути державною мовою. Це не обговорюється.
МИ БАЧИМО, ЯК ПОМИРАЄ БІЛОРУСЬКА МОВА
- Чи ви бачите якісь зміни на краще?
- З'явилося багато громадських організацій, які своє завдання вбачають у захисті української мови, в нормалізації ситуації з вживанням державної мови.
Наприклад «Простір свободи», яким керує Тарас Шамайда, щороку проводить опитування, які показують, в яких сферах і в яких обсягах вживається українська мова. І в освіті, і в засобах масової інформації, і в книговиданні, і в побуті, в закладах харчування і т.д. До речі, це би мала робити держава.
До Дня Незалежності громадські активісти оголосили мово-марафон "Переходь на українську!". Координує акцію студентка Могилянки Ярина Чорногуз. Активісти хочуть заохотити людей, тих, хто хоче, розмовляти українською не лише в офіційних ситуаціях, а і в щоденному спілкуванні. Це справді дуже важливо. Від того, чи вдасться нам змінити мовну атмосферу наших міст, залежить майбутнє української мови, а вона є основою держави.
Міське середовище навіть у тому ж Києві досі російськомовне, я вже не кажу про Одесу і Харків, де зовсім погана ситуація. А річ у тім, що коли мовою не говорять, то вона застигає і мертвіє. Вираз "жива мова" стосується саме тієї мови, якою розмовляють у щоденному житті. Якщо мовою не розмовляють, вона вмирає.
Українська мова, звичайно, у кращій ситуації. Ми маємо переваги порівняно з білоруською ситуацією. У нас є області Західної України, де українська мова побутує не лише в офіційній сфері, не лише в освіті. Вона поширена як мова спілкування в усіх середовищах. І наша мова має більшу культурну вагу. Це важливо для життя мови - її культурна вага, тобто скільки нею створено якісних творів.
Ну, з кіно у нас погана ситуація, але вона зараз покращується. Зараз вже виділені гроші на кіновиробництво, вже знімають деякі фільми, і я сподіваюся, що невдовзі у нас з'явиться більше гарних українських фільмів. А література у нас, до речі, розвивається дуже добре. Важливо, вона розвивається у багатьох жанрах. Але, звичайно, телебачення - це наша слабка ланка. А воно має найбільшу аудиторію.
- Це ви про те, що воно двомовне чи про те, що погана мова у дикторів.
- Опитування того ж "Простору свободи" показує, що на головних телевізійних каналах українська мова звучить значно рідше, ніж російська. Поширена також практика двомовних передач, змішування української і російської мов. Лінгвіст Юрій Шевчук, який викладає українську мову в Нью-Йорку в Колумбійському університеті, зазначає, що в жодній країні, навіть у тих областях, де поширені дві мови у вжитку, як наприклад у Каталонії або канадській провінції Квебек, у засобах масової інформації не практикують змішування обох мов. Одні канали говорять однією мовою, інші іншою. Оце змішування мов дуже шкодить саме українській.
- Ви робили опитування в 2000-у році. Тоді половина Києва говорила російською. Зараз ситуація змінилася?
- Важко сказати без соціологічного дослідження, а держава на це не виділяє грошей. Треба провести ще раз опитування і порівняти. Але виглядає, що сьогодні ситуація трохи краща. Київ вирізняється серед інших наших мегаполісів тим, що тут більше половини осіб визначають себе двомовцями - вони вживають у побуті то українську, то російську. Прикро, що кількість українськомовних збільшуються дуже повільно, якщо взагалі збільшується.
Наприклад, у Хельсінкі, коли витісняли шведську мову та впроваджували свою фінську, яка під час панування шведів була витіснена в сільські місцевості, за 20 років кількість людей, які говорили фінською, вже зрівнялась за кількістю з тими, хто говорив шведською. Мене дивує і засмучує те, що наша київська молодь, яка вже майже вся вчилася в українських школах і українською володіє, у побуті говорить переважно російською. Гадаю, що це вплив телебачення, ФМ-станцій, глянцевих журналів.
- Ви колись казали про те, що у нас є диктат російськомовних партнерів при комунікації з українцями. Мені здається, що мовна поведінка змінилася. Я знаю дуже багато російськомовних, які раді за нагоди перейти на українську.
- Війна змінила ставлення людей до української мови і впливає на мовну поведіку. Я згадувала про мовний марафон, там записалося тисячі людей. Переважно, це люди російськомовні, виявили бажання взяти в ньому участь також люди з інших країн.
Зараз з'явилося ще одне цікаве явище - розмовні клуби. Людині, щоб перейти з російської на українську, треба докласти певних зусиль, треба з кимось розмовляти. Необхідно знайти середовище, ти не будеш сам із собою розмовляти. У Києві такий клуб створила Марина Марченко за зразком англомовних клубів. Там збираються просто люди, і хтось із них на певну тему таку виступає, всі інші обговорюють. Там головний принцип спілкування - доброзичливе ставлення. Ясно, що коли людина починає говорити іншою мовою, вона робить помилки. І таку людину не треба весь час виправляти, до речі, як і дитину, коли та починає плутати дві мови, а треба заохочувати говорити українською, хвалити. І поступово людина опанує розмовне мовлення. До речі, активісти Мовомарафону визначили термін його тривання у місяць. За цей час людина уже більш-менш звикає до зміни мовлення.
- Знаєте, я, як лінгвіст, мала б сказати, що це дуже погано. Бо ненормативна лексика - це вульгаризація мови. Її вживають, її важко викорінити, але в основному це мова низів - бомжів, алкоголіків, декласованих верств. А щодо інтелігенції... Взагалі українська мова має багато лайливої лексики, як кожна інша, але загальновідомо, що мат до нас прийшов із російської мови. Згадаймо хоча б Шевченка:
«Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж і впоперек хрестить».
А от у Росії навіть часом серед інтелігенції вважається певним шиком у розмові вставляти матірні слівця. Один росіянин, на жаль, забула його прізвище, згадував про епізод з його спілкування із Василем Стусом у таборі. Вони розмовляли, і той вжив за своїм звичаєм матюк. Стус зупинився і довго пояснював йому, що такі слова вживати не можна. Тут виявилася різниця у ментальності - російській та українській. Стус був носієм глибинного українського світогляду, і для нього це були неприпустимі речі.
А щодо Ореста Лютого, Леся Подерв'янського, блогерів, які вживають таку лексику, то я би сказала, що є одна обставина, яка виправдовує існування подібного слововжитку. Їхня творчість значною мірою є іронічним пародіюванням російської антикультури, а її можна спародіювати тільки її ж мовними засобами. Звичайно, це не має потрапляти в засоби масової інформації, на радіо, телебачення, матірні слова не можна популяризувати. Але прикро, що передача Ореста Лютого "Зелена лампа" недовго протрималась. Вона була розрахована на молодіжну хлопчачу аудиторію, яка не сприймає повчань і закликів любити співучу "солов'їну" мову, а от Орест Лютий може їх зацікавити. Хоча вживати матірні слова у цій передачі не було потреби, і не варто було це робити.
- Українська мова стала престижною?
- Вона стала престижною в студентських середовищах серед освічених молодих людей, які багато читають, знають українську культуру, історію України. Наші історики, до речі, дуже потужно зараз працюють і в Академії наук, і в університетах. Ця молодь, в тім числі з російськомовних родин, вже цілком свідомо переходить тільки на українську.
У Латвії, в Литві, Естонії у перші ж роки незалежності створили такі центри й органи мовної інспекції. У Латвії, наприклад, закрили радіостанцію, яка в основному говорила російською, там навіть можуть забрати ліцензію у фірми або власника магазину, якщо він не має документа про те, що склав іспит з латвійської.
Така інспекція, наприклад, перевіряла би заклади вищої освіти. Тому що навіть у Києві, як кажуть мені студенти, у Політехнічному інституті чимало лекцій читають російською мовою. За 25 років викладачі уже могли б опанувати українську. Якщо ж викладач принципово не хоче читати лекції українською, то його треба замінити, тим паче, що за ці роки вже виховані молоді кадри.