26 грудня. Пам’ятні дати

Цього дня, 1918 року, у Києві, Директорія на чолі з Володимиром Винниченком, яка в результаті повстання повалила владу гетьмана Павла Скоропадського, проголосила відновлення Української Народної Республіки. 

15 листопада 1918 року на зборах Українського Національного Союзу було сформовано Директорію - тимчасовий верховний орган УНР, який закликав до збройного повстання проти Скоропадського. Він складався з п’яти представників трьох політичних партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (Володимир Винниченко), Української партії соціалістів-революціонерів (Федір Швець) і Української партії соціалістів-самостійників (Панас Андрієвський). Повстання почалося 16 листопада захопленням січовими стрільцями під керівництвом Симона Петлюри Білої Церкви та Фастова, а через два дні відбулись перші зіткнення військ Директорії і Гетьманату. Наступ повстанців було зупинено німецькими військами за 20 км від Києва, однак поширення антигетьманських настроїв по всій Україні і перехід на бік повсталих Запорізької та Сірожупанної дивізій, дало можливість корпусу Євгена Коновальця 14 грудня зайняти Київ. Того ж дня Павло Скоропадський був змушений зректися влади, і 19 грудня Директорія на чолі з Володимиром Винниченком урочисто в’їхала до столиці. 26 грудня Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки та створення уряду на чолі з Володимиром Чехівським. За час його керівництва був проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну; схвалено закони про державну мову, про автокефалію Української православної церкви і земельний закон, спрямований на експропріацію державних, церковних та великих приватних землеволодінь для перерозподілу їх селянам. Проте, уряд Чехівського так і не провів жодної з обіцяних соціальних реформ. Вже в лютому 1919 року Винниченка і Чехівського відправлено у відставку. Сама ж Директорія проіснувала до листопада 1920 року.

Ювілеї дня:

154 роки від дня народження Семена Яковича Надсона (1862-1887), російського поета. Був надзвичайно популярним поетом свого часу, кумиром молоді кінця ХІХ, початку ХХ ст. Його перша поетична збірка витримала 29 видань (вже після смерті Надсона) і до того ж накладами, якими не виходила жодна книжка Пушкіна чи Лермонтова. В Петербурзі, Москві, Києві, Кронштадті, Вінниці й Боярці (там, до речі, упродовж деякого часу поет жив) – в Російській імперії мабуть не було такого місця, де б не чули ім’я Семена Надсона, та не знали його віршів. Дев’ять років поет прожив у Києві. Помер у 25 років у Ялті (похований у Петербурзі). Рання смерть ще більш сприяла посиленню романтично-трагічного образу поета. З часом «рейтинги» його поезії понизилися – надто багато у ній зітхань, «ахів», «охів», нарікань і взагалі сантиментів, але на той час надсенівський щирий песимізм знайшов найживіший відгук у серцях мільйонів читачів. Десь на підсвідомому рівні країна, мабуть, відчувала наближення катастрофи. Окремі твори Надсона переклали Іван Франко, Михайло Старицький, Леся Українка, Павло Грабовський.

145 років від дня народження Євмена Кириловича Лукасевича (1871-1929), українського громадсько-політичного діяча, лікаря, публіциста. Був одним з організаторів медичної служби УНР. На з’їзді українських лікарів у Києві (жовтень 1917) обраний заступником голови Всеукраїнської спілки лікарів і редактором часопису «Українські медичні вісті» – першого в Наддніпрянській Україні періодичного медичного видання. Лукасевич був одним із засновників Українського Червоного Хреста. Очолював дипломатичну місію УНР в Швейцарії (1918). Помер у Варшаві. До останнього працював над проблемами української медичної термінології та медичної етнографії, видавав газету «Українська трибуна».

125 років від дня народження Генрі Міллера (1891–1980), американського письменника. Автор трилогії «Тропік Рака», «Тропік Козерога», «Чорна весна», інтимно-еротичних романів про кохання, нарисів, есе, спогадів. Справив помітний вплив на літературу США, особливо на письменників «розбитого покоління». Скандально відома книга «Тропік Рака» вийшла друком у Парижі в 1934 році. Навколо неї одразу ж виник ореол скандальності та сумнівної слави; роман називали порнографічним. Книжка приваблювала і відштовхувала водночас. Про те, аби «Тропік Рака» надрукували в пуританській Америці, не могло бути й мови. На батьківщину письменника книжка потрапила в 1944 році, після того, як американські солдати, що побували в Парижі, до останнього примірника скупили англомовне видання. В 1961 книжку, зрештою, надрукували в США, що викликало, в свою чергу 60 судових позовів проти видавців. Згодом «Тропік Рака» критики визнали одним із кращих романів у чималій літературній спадщині письменника. Міллером захоплювались такі естети, як Еліот і Орвелл, а нині скандальний роман можна знайти в будь-якому книжковому магазині. Про нього написані грубезні томи досліджень, архів письменника зберігається в престижному університеті.

118 років від дня народження Євгена Павловича Плужника (1898-1936), українського поета, драматурга, члена літературної організації «Ланка»  та «МАРС». Автор поетичних збірок «Рання осінь», «Рівновага»; п’єс «У дворі на передмісті» «Змова в Києві», роману «Недуга». Поезії Плужника властива особлива витонченість, глибока філософічність, імпресія. Фахівці не без підстав називали Плужника «найвидатнішим майстром імпресіоністичної поезії 20 сторіччя». У 1934 році Євгена Плужника репресували. Помер важко хворий на сухоти поет на Соловках. Семен Підгайний, один з тих небагатьох, кому вдалося вирватися зі сталінського концтабору, згадував уже за кордоном про Плужника: «На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького шпиталю. З того шпиталю навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади (в’язнів) йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках – відома, бо з його смерті ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках». Поетові було лише 37 років.

Цього дня 1898 року народився Віктор Дмитрович Юркевич (1898-1939), український історик, археограф, дійсний член Історичної секції ВУАН. Виконував обов’язки секретаря різних історичних установ; досліджував історію козаччини, очолював відповідну комісію на кафедрі історії України. Був одним із найближчих учнів і помічників Михайла Грушевського (брав участь у написанні останніх томів «Історії України-Руси»). Крім наукових досліджень Віктор Юркевич займався видавничою діяльністю кафедри, здійснював контакти та обмін літературою з науковими установами і вченими, у т. ч. з Кирилом Студинським, Іваном Крип’якевичем, Мироном Кордубою, Філаретом Колессою. Невдовзі саме цей факт став формальним приводом для першого арешту науковця органами НКВС у 1934 році. Його звинуватили у «співробітництві з іноземними шпигунськими організаціями» і вимагали дати неправдиві свідчення на Грушевського (саме тоді розпочалась розправа над історичною школою вченого). Попри тортури і тиск з боку карателів, Віктор Юркевич вистояв, не підписавши жодного наклепницького пасквіля. Його відпустили, 4 місяці він провів у важкому стані в лікарні. Після повернення виявилося, що з роботи – Інституту історії ВУАН його звільнили, як «класово ворожого елемента», друзі уникали спілкування,  боячись наслідків для себе і для власних родин… У 1937 році 39-річного Юркевича арештували вдруге. Свідки цього нічного жахіття-арешту – дружина і маленька донька стали інвалідами на все життя. Цього разу енкаведисти комедію не розігрували, а одразу ж дали вченому 10 років концтаборів і відправили на вугільні копальні до Воркути. За великим рахунком це було своєрідне направлення на смерть, що прирівнювалося до розстрілу, але більш садистичніше за своєю суттю, бо муки людини, котра потрапляла до табірного пекла, тривали незрівнянно довше. Через два роки, не витримавши каторжної праці, Віктор Юркевич помер. Дочка Юркевича Інна Федущак (1937-2008) – відомий львівський краєзнавець, громадська діячка.