27 грудня. Пам’ятні дати

Цими днями 1933 року розпочалась кампанія з ліквідації українського кобзарства

У грудні 1933 року на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру «класово-ворожими». Саме з цього пленуму розпочалося «узаконене» викорінення не тільки музичних інструментів, але й самого явища кобзарства, а також фізична ліквідація кобзарів. Водночас з фізичним винищенням українців голодомором, «совєти» окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі зберігали національну свідомість, нагадуючи українцям, хто вони та чиїх батьків діти. Вони також були носіями національної поетичної та музичної самобутності, багатовікової творчої спадщини багатьох поколінь. Варто зауважити, що ще з перших своїх днів порядкування в Україні радянська влада влаштовувала справжні лови на кобзарів. Здебільшого їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. У 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Але згодом більшовики змінили тактику, створюючи «офіційне підґрунтя» для заборони кобзарства. Було видано аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх кидали до в’язниць, а інструменти знищували. Вінцем переслідування і цькування кобзарів став так званий кобзарський з’їзд, який, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934-1935 року у Харкові. Основним завданням цього з’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань, де їх і було розстріляно. Одні пишуть, що на цей з’їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Як стверджують історики, ані в пресі тих років, ані в архівах колишнього НКВС-КДБ про це немає жодної згадки. Адже чимало документів було просто знищено. Єдине, що маємо – усне передання. До початку Другої світової війни в Україні не залишилося жодного мандрівного кобзаря чи лірника.

Ювілеї дня:

445 років від дня народження Йоганна Кеплера (1571-1630), одного з найвидатніших астрономів і математиків світу, людини, яка зробила величезний внесок у розуміння світобудови, творця небесної механіки. «Думка моя цілком належала небу», - писав про себе Кеплер. Альберт Ейнштейн називав його «незрівнянною людиною». Кеплер прожив лише 58 років, і це було надзвичайно важке життя, сповнене особистих втрат, різних лих і нестатків. Європейський континент лихоманило від релігійних воєн, епідемій (чума, холера, віспа) та інквізиції. Загальне невігластво і ретроградство сягало запаморочливих масштабів. Можна сказати, що розум Кеплера був подібний світильнику, який горів серед дуже темної ночі. Він народився неподалік від Штутгарта. Під час народження ледве не помер. Потім, упродовж життя, ще декілька разів був на межі смерті. Але виживав, мабуть, задля того, аби залишити по собі геніальні відкриття. Його батько був солдатом-найманцем, воював на боці Іспанських Нідерландів. Коли хлопцеві виповнилося 18, щез назавжди. Чи то загинув на чужині, чи то просто вирішив не повертатися додому. Мати Катаріна тримала корчму, гадала, лікувала травами. У 1615 році, коли Кеплеру було 44 роки, її звинуватили у чаклунстві і хотіли спалити на вогнищі. Катаріні ледве вдалося уникнути страшної смерті, але перебування у в’язниці і допити не пройшли марно – через рік після звільнення (син виступав на суді й захищав матір) змучена жінка померла. До речі, в часи хронічного безгрошів’я вчений підробляв складанням гороскопів і досяг у цій справі непоганих успіхів. Він виховувався у діда – його, чотирирічного, хворого на віспу, батьки покинули помирати. Дід виходив онука, віддав до школи, але тоді батьки забрали хлопчика до себе – у трактирі потрібні були «руки й ноги». Втім, Йоганну вдалося згодом поступити до Тюбінгенського університету, де він познайомився з вченням Коперника про геліоцентричну систему світу і став його палким прибічником. Згодом праці Кеплера потрапляли до «Індексу заборонених книг», йому загрожувала в’язниця, він мусив утікати від переслідування інквізиції. Кеплер був двічі у шлюбі. Перша дружина померла молодою, у ранньому віці померли і шестеро його дітей. Декілька років він викладав математику у Граці, потім переїхав до Праги (у Празі одним із його обов’язків було складання гороскопів для імператора). Саме празький період був найпродуктивнішим у біографії вченого. У 1609 році у книзі «Нова астрономія» вченим були сформовані закони руху планет (закони Кеплера). Перший: усі планети рухаються по еліпсу, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце. Другий: радіус-вектор, проведений від Сонця до планети, за рівні проміжки часу описує рівні площі. Це означало, що чим далі планета від Сонця, тим повільніше вона рухається. І третій: квадрати періодів обертання планет навколо Сонця пропорційні кубам їх середньої віддалі від Сонця (третій закон був установлений у 1619 році і його в 1687 уточнив Ньютон). Використовуючи третій закон Кеплера, визначають маси небесних тіл і зоряних систем. Прикметно, що Галілей кеплерівські закони не прийняв. Могила Кеплера не збереглася – була зруйнована під час Тридцятилітньої війни.

140 років від дня народження Івана Олексійовича Алчевського (1876-1917), українського співака (лірико-драматичний тенор). Походив з відомої родини діячів української культури Алчевських. Родоначальник сім’ї – Олексій Кирилович Алчевський був успішним промисловцем, банкіром, меценатом; мати – Христина Данилівна – відомою діячкою народної освіти. Іван Алчевський закінчив Харківський університет, співу навчався у брата Григорія, професійного педагога-вокаліста. В репертуарі співака було 47 партій, серед яких Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Петро («Наталка-Полтавка» Лисенка), Герман («Пікова дама» Чайковського). Іван Алчевський виступав на провідних оперних сценах світу і був однією з найяскравіших зірок світової оперної сцени того часу. Його партнерами були Енріко Карузо й Маттіа Баттістіні. Знав п’ять мов і співав мовою тієї країни, де виступав. Критики характеризували його як артиста тонкого інтелекту і високої музичної культури. Він усюди пропагував українську культуру – був організатором і першим головою (1910–1912) українського літературно-мистецького товариства «Кобзар» у Москві; виконував українські пісні (особливо Лисенка і Степового).

115 років від дня народження Марлен Дітріх (1901-1992), легендарної американської та німецької кіноактриси і естрадної співачки, зірки світового кінематографа ХХ ст. Знялась у фільмах: «Блакитний ангел», «Марокко», «Свідок звинувачення», «Процес у Нюрнберзі» та ін. У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев’яте місце. Вона створила одні з найдовершеніших і найнезабутніших жіночих образів у кінематографі. Та й сама була тією, кого нині прийнято називати секс-символом, або іконою стилю. Вона справила яскравий, незабутній вплив на моду, кіно, стиль і взагалі – на жіночу свідомість. Вона була втіленням шокуючого типу прекрасної чарівної жінки, водночас порочної і невинної, виклично сексуальної та неприступно холодної. Її «жагуча фатальна  жінка зі сталевим хребтом» відрізнялася як від «загадкової жінки» Грети Гарбо, так і від дивовижної простоти і природності, втіленої в жіночих образах Інгрід Бергман. Кінематографічна доля Дітріх була багато в чому визначена Джозефом фон Штернбергом. Саме йому приписують заслуги зі створення того незабутнього образу Дітріх, що протягом десятиліть не втрачає своєї магічної притягальної сили. Дітріх залишилася в історії мистецтва ХХ століття не лише як актриса, але й як популярна співачка – співачка доволі оригінальна. Її жорсткувате контральто з виразним тембром привертало увагу шанувальників і за життя актриси, і після її смерті. Попри те, що Дітріх не була суперталановитою актрисою, співачкою чи танцівницею, її популярність була надзвичайно високою. Незвична доля актриси, пов’язана з мистецтвом, політикою і сексом, з самотністю наприкінці життя, викликає інтерес і суперечки й нині.  «Марлен Дітріх… Спочатку це ім’я звучить так м’яко-вуркочуче, як ласка, а потім – чується свист батога» (Жан Кокто).

Роковини смерті:

940 років з дня смерті Святослава II Ярославича (1027–1076), князя володимиро-волинського (до 1054 року), чернігівського (1054-1073), київського (22 березня 1073 – 27 грудня 1076), третього сина Ярослава Мудрого та Інгегерди Шведської. Засновник чернігівської князівської династії. Фундатор будівництва Печерської церкви в Києві. В 1027 році почав княжити у Володимирі на Волині. У віці 16 років одружився на дочці німецького графа Штанденського. Після смерті батька 1054 року отримав Чернігів, а також деякі дрібніші волості: Муром, Білоозерське князівство й Тмутаракань. Разом з братами Ізяславом I (на той час Великий князь Київський) та Всеволодом (на той час князь Переяславський) утворив триумвірат, який зберігався до 1073 року. Спільно з ними взяв участь у битві з половцями на Альті 1068 року. Битва була програна, після чого Святослав втік до Чернігова, де почав збирати дружину. У битві на річці Снов 1 листопада 1068 року зумів розбити половецькі загони біля Сновська, у Повісті Минулих Літ описано: «Святослав, побачивши множества їх, сказав дружині: «Ударимо, дружино! Уже ніяк нам куди дітися!» Відчайдушно пішла в атаку кіннота і чернігівці перемогли. Багато половців порубали і потопили в Снові, а їхнього хана захопили в полон. Святослав не став його вбивати, а склавши мир відпустив на волю». За допомогою Всеволода усунув Ізяслава з великокняжого стола і зайняв Київ 22 березня 1073 року. Літописець пише: «А Святосав сів у Києві, прогнави брата свого і переступивши заповідь отчу». Святослав ІІ помер на 50 році життя від невдало зробленої грецькими лікарями операції (йому різали пухлину). Попри те, що він помер у Києві, похоронили його в Чернігові.