Марія Варфоломеєва, журналістка, колишня полонянка «ЛНР»
Я усвідомила, що країна зробила крок уперед, коли знову побачила на екрані Януковича
- Я не можу давати якусь експертну оцінку, але, на мою думку, так.
Проблема не в тому, що ми, Україна, мало робимо для звільнення, а в тому, що для Кремля це можливість для шантажу, і ці люди використовуються тільки для того, щоб змусити Україну піти на якісь поступки.
Я впевнена, що Кремль не йде на цей обмін, щоб змусити нас вести перемовини з терористами і визнати їх як представників Донбасу. А які вони представники Донбасу?! Вони зовсім не представляють думки Донбасу, тому що всі ці захарченки та плотницькі вже повністю себе дискредитували навіть там. Але Росія робить вигляд, що вона до подій на Донбасі не має ніякого стосунку і на цих людей ніяк не впливає, що вони дійсно «влада».
А потім ще й Савченко каже: давайте зробимо їх якимись депутатами!
- Ви спілкувалися з Надією особисто?
- Так, ще у перший місяць після її звільнення. Вона відкрита, нічого не намагається приховати і дійсно висловлює свою думку. Я думаю, що вона справді вірить у те, що каже.
- За вашим відчуттям, Савченко сприймає іншу точку зору?
- Думаю, це очевидно, що ні! (сміється) Вона як танк і впевнена, що її думка єдино правильна.
- Дехто припускає, що Кремль може відкрито чи таємно маніпулювати Савченко, її навіть записують в агенти російських спецслужб. Як ви до цього ставитеся? Приміром, вас бойовики якось намагалися завербувати?
- Давайте почнемо з того, чому вона взагалі опинилася у Росії?
Мені, наприклад, казали: «Ти знаєш, хто така Савченко? Якщо будеш погано себе поводити, ми тебе теж у Росію вивеземо!» Але мене нікуди не вивезли і навіть не намагалися цього зробити. Тобто ситуація аналогічна, але зі мною такого не відбулося. Але якщо вона там опинилася, то її ситуація, мабуть, дійсно є якоюсь іншою. Адже до Росії з території Донбасу нікого більше не вивозили. З Криму - так, але з Донбасу - ні. Тому я не знаю, чому це сталося саме з нею.
Я дійсно вважаю, що Савченко у певному сенсі є маріонеткою Кремля, бо, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, вона висловлює повністю прокремлівські думки. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб вона сказала щось на захист української позиції, жодного!
Савченко весь час каже, що Захарченко і Плотницький не такі вже й погані, що з ними можна домовлятися. Але ми не можемо розглядати їх як людей, які мають якусь позицію, бо вони насамперед є злочинцями, які вбивали українців, і не тільки тих, що воюють на боці України, а й своїх земляків - луганчан, донеччан. Тож чи дійсно вони є представниками цього народу? Ні, звісно! Тому та позиція, яку обстоює Савченко, суто прокремлівська.
- Може, це спрацьовує стокгольмський синдром? Приміром, з приводу вас казали, що це був навіть «стокгольмський синдром навпаки», коли до вас пройнялися співчуттям ваші тюремники?
- Дійсно, один із них, так званий «заступник міністра внутрішніх справ «ЛНР» мені казав: «Маша, я пишаюся, що знаю тебе, ти дуже гарна людина і, бла-бла-бла, маєш свою позицію. Я тебе ненавиджу, але я тебе поважаю!»
- Він казав це щиро, чи це був якийсь чекістський прийом?
- Було б компліментом для цих людей думати, що вони вибудовують якісь схеми і прийоми! Це було дуже примітивно, як ото стіл (сміється).
Вони намагалися грати в якісь ігри, але робили це настільки прозоро, як у дитячому садку - «поганий поліцейський», «гарний поліцейський», тому я не хочу робити їм таких компліментів, що вони здатні розробити якусь комбінацію.
Та сама Савченко каже, що Захарченко і всі ті сепаратисти, які воюють на Донбасі, звичайні люди. Звісно, у них немає рогів, копит і хвостів, а коли в тебе немає вибору, з ким спілкуватися, то, ясна річ, ти з ними спілкуєшся, і тобі здається, що вони нормальні, у тебе немає відчуття, що вони вбивці. У тій ситуації взагалі краще абстрагуватися і не думати про те, що вони вбивали українців, вбивали твоїх земляків.
Тому, коли дивишся Сєпар-ТВ, дійсно виникає таке відчуття, що ти їм не співчуваєш, а... розумієш чи що? Мені навіть українські військові зі Львова казали, що починають вірити в спрямовану проти них російську телепропаганду, настільки якісно в плані емоційного впливу це зроблено!
А коли людина весь час чує тільки їхню думку, то виникає відчуття, що вони в чомусь праві, вона починає замислюватися і знаходити аргументи на їхню користь.
- Це ви про себе кажете?
- Ні, в мене є щеплення від ватництва! Мені дуже важко повірити в якісь дурні ідеї на кшталт «Україна змушувала нас розмовляти українською!» Звісно, що це маячня, яку ти не сприймаєш. Але є якісь речі... «Маша, ми захищаємо свою землю!» У Києві це звучить як дурня, але у тому місці, де ти ізольований від іншої думки, ти потроху починаєш розуміти їхні відчуття і думати, що вони дійсно мають якісь ідеї.
Хтось із них допомагав мені в полоні, приміром, міг придбати якісь солодощі, цукерки, мовляв, поїж трохи, підніми настрій, хтось підтримував морально. Якби я поводилася агресивно, влаштовувала якісь скандали, то такого, напевно, не було б. А я намагалася з ними бути нормальною, то вони також до мене ставилися більш-менш по-людськи.
У тих із них, хто не воював, свідомість не настільки зруйнована цією війною, і в них ще є якісь людські почуття. А в тих, хто зруйнований війною, їх не лишилося, для них я була ворогом, і вони не могли цього подолати. Але охоронці живуть не в такому мілітаризованому світі, тому більшість із них мали співчуття і підтримували мене. Тому виникає якийсь контакт.
Я взагалі людина, яка має потребу в спілкуванні, а коли тобі нема з кого вибирати, то спілкуєшся з тим, хто є.
Наприклад, у мене в камері була одна дівчина - «ополченка», і спочатку ми ладні були одна одну повбивати, тому що «Кримнаш-Кримненаш», «Русская весна», і всі ці питання бла-бла-бла. Потім я їй кажу: «Давай не будемо торкатися цих тем, підпишемо пакт про ненапад, тому що наші охоронці радітимуть, що ми з тобою тут чубимося».
Системі (ЛНР-ДНР), як чудовиську, все одно кого «їсти», вона має весь час когось ламати, пригнічувати і щось забирати навіть у своїх
І потім ми якось забули, що маємо різні ідеологічні позиції, і спілкувалися на якісь жіночі та житейські теми і про світосприйняття взагалі.
- А чому ця «ополченка» з такими ідеями опинилася в одній камері з вами?
- (сміється) О-о, в них там дуже багато своїх! Вони борються зі своїми так само, як і з людьми з проукраїнською позицією. Цій системі, як чудовиську, все одно кого «їсти», вона має весь час когось ламати, пригнічувати і щось забирати навіть у своїх.
ЄВРОМАЙДАН ЗРОБИВ МЕНІ ЩЕПЛЕННЯ ПАТРІОТИЗМОМ
- На вашу думку, чому «російська бацила» на сході виявилася такою заразною?
- Раніше такого не було, а після Помаранчевої революції Росія зрозуміла, що ситуацію в Україні потрібно потроху розхитувати. І почалося: «Мы русские», «Мы братья с россиянами».
Я побачила українську націю - яка вона сильна і пасіонарна, що може змінити хід історії, і я захотіла бути її часткою
Україна цього не контролювала і не намагалася в це втручатися, тому люди поступово інфікувалися цією ідеєю. У мене мама українка, а батько росіянин, тому я відчувала себе і за ваших, і за наших, але більше «русской».
Але Євромайдан зробив мені щеплення патріотизмом - раніше у мене його не було. Я тоді побачила українську націю - яка вона сильна і пасіонарна, що може змінити хід історії, і я захотіла бути її часткою.
Я тоді знаходилася в Луганську і дуже шкодувала, що не можу приєднатися до Майдану, але я дивилася усі стріми і була повністю занурена у всі ці події. А вже потім, коли майданці пішли на штурм - для мене це було щось дуже героїчне!
Тобто хтось із самого початку був патріотом України, тому що тут народився, хтось, так само, як я, на подіях Майдану, отримав щеплення патріотизмом і полюбив Україну більше, ніж любив її раніше. А хтось не хотів нічого помічати і аналізувати, бо навіщо напружувати мозок, коли можна подивися телевізор, і там усе розкажуть.
До речі, багато людей як міркує? Вася так думає, Петя так думає, не можу ж я думати інакше, тож і я так думаю. У їхньому світосприйнятті приєднуватися до більшості - це нормально, адже більшість не може помилятися! (сміється)
Наприклад, коли розвалювався Радянський Союз, Луганськ також виходив на мітинги за Україну, тобто яка думка переважала у соціумі, ту думку вони й сприймали. Тобто це небажання йти проти системи. Адже для людської психіки це досить болісно - йти проти системи, проти більшості, для цього потрібно мати якусь життєву позицію.
Я читала Оруелла вже після цих подій, а якби читала до них, то сказала б: «Яка маячня! Не можуть люди так нічого не аналізувати!». У моєму житті я весь час думаю, так це чи не так, намагаюсь знайти іншу думку, аналізувати. А тут виходить, якщо людині кілька разів повторювати одну й ту саму думку, то вона до неї звикає.
Навіть у Біблії сказано, що слово - це насіння, а якщо воно весь час сіється і дає паростки, то потім дуже важко щось змінити. Адже людина всі ці думки вже сприймає як свої власні.
- Зараз багато говорять, що для ментальної реінтеграцї Донбасу в Україну з ним треба розмовляти. Але як, про що? Як знайти цю тональність розмови?
- Перш за все в нас - в України, в офіційної влади Донбасу - взагалі немає ніякого каналу спілкування з окупованим Донбасом. Тому якщо навіть Порошенко скаже: «Донбас, прийди до нас, ми тебе реінтегруємо, і все буде добре», хто його почує?
Чому на Донбасі показували Варфоломеєву по телевізору в пропаганда-ЗМІ? Щоб продемонструвати: бачите, Україна вас вбиває. Тобто зараз це єдиний аргумент проти України. Звісно, люди уже й захотіли б інтегруватися назад, але їм кажуть, що різні Варфоломеєви їх убиватимуть.
Я для них координатор «Правого сектора», і мені було дуже важко подолати цю думку, бо до моменту, коли я з'являлася у якомусь місці, там вже знали - це та Варфоломеєва, яка вбивала весь Донбас, і дійсно у все це вірили.
Тому, я думаю, краще прийняти ту позицію, яка зараз є в України, - це поступове виснаження Росії всіма можливими санкціями. Я впевнена, що це діє, тому що зараз у Росії відбувається скорочення соціальних витрат, і з цього ми робимо висновок, що ситуація погіршується через рівень цін на нафту, багато інших чинників. Тож рано чи пізно це відбудеться.
- Але ж до того ми можемо остаточно ментально втратити Донбас.
- Я думаю, що за цей час не відбудеться нічого такого, чого не можна буде змінити і повернути назад. На мою думку, якщо вже після того, як ми фізично повернемо Донбас, почати розказувати його жителям, що Україна нікого не вбивала, то вони досить швидко сприймуть правильну думку.
- Вас зараз щось позв'язує з Луганськом? У вас там хтось лишився?
- Ні, нікого. Взагалі я давно не асоціюю себе з Луганськом, тому що вперше я приїхала до Києва у 2005 році, прожила тут багато років, а потім тимчасово повернулася до Луганська через бабусю, яку треба було доглядати. Тобто я давно себе більше асоціюю з Києвом, ніж з Луганськом.
НАЙБІЛЬША ПОМИЛКА ЛЮДЕЙ, І НЕ ТІЛЬКИ У ПОЛОНІ, - ЧОГОСЬ ЧЕКАТИ
- У вашому Фейсбук я звернула увагу на пост від 9 січня, де ви написали, що вже минуло два роки від того дня, коли ви потрапили в полон, і з цього приводу хотілося б сказати щось глибокодумне і все переосмислити, але нічого не спадає на думку. Чому у вас не знайшлося слів?
- Я й зараз не знаю, як пояснити навіть собі, чому саме я не можу зробити якийсь висновок за ці два роки. Тому що надто багато подій, а все, що хочеться сказати, таке... надто пафосне. Не хочеться кидати якісь загальні фрази, що (з притиском) «зроблено дуже багато висновків, усе переосмислено».
А цей день завжди буде нагадуванням про те, як було раніше, у той час, коли я там знаходилася, тому що люди не цінують свого життя. Вони просто собі живуть і не розуміють, наскільки це важливо і класно - дихати свіжим повітрям, мати волю іти на інтерв'ю до Укрінформу чи лягти спати, коли хочеться, чи піти у парк. Тобто бути вільними!
Я раніше ніколи не розуміла вислів, що нам дана свобода робити те, що ми бажаємо, але дійсно, ця свобода дуже-дуже дорого коштує, і це дуже важливо!
- Яка емоція переважала у полоні?
- Почуття безвиході! (сміється) Усі дні однакові, у тебе немає відчуття, що сьогодні сталося щось інше.
Звісно, коли у перші місяці ще були якісь так звані слідчі дії, то якась різниця ще була, а так один день схожий на інший, нічого нового в житті нема, одні й ті самі стіни.
У перші півроку я взагалі не знала про те, що буду звільнена, що я включена у списки на обмін - дізналася про це, коли в липні він з якихось причин зірвався.
- Після цього час для вас уповільнився чи пришвидшився?
- Перший місяць ти живеш і не усвідомлюєш, що це все відбувається з тобою. Відчуття таке, що це все якась вигадка, якась інша реальність, цього не може бути. Потім людина до всього звикає. В останній частині щоденника я якраз про це написала - ти проходиш кілька ступенів прийняття того, що ти не можеш змінити. А потім ти вже не чекаєш, а просто живеш, бо як воно не є, а треба жити.
До речі, це найбільша помилка людей - не тільки в моїй ситуації, а взагалі - чогось чекати. Приміром, що ситуація у моєму житті от-от зміниться, я знайду нормальну роботу чи зміню житло, і тоді житиму, а поки що я не живу, а чекаю змін. А це може тривати роками! У моїй ситуацій так було кілька місяців. А люди марнують час і витрачають життя.
- Це ж такий екзистенційний висновок, що не треба чекати, а треба жити тут і зараз. Як ви до нього дійшли?
- А в мене було дуже багато часу на роздуми!
Я взагалі дуже вдячна Богові, що він давав мені мудрість, як сприймати ситуацію, як налаштувати себе на те, щоб почуватися нормально і не з'їхати з глузду.
Коли мене вже перевели в СІЗО і звеліли чекати «суду», мені сказали: «Ти сидітимеш 8-15 років, тож звикай!»
Але у мене все одно було якесь відчуття, що я не буду сидіти! Не знаю, як це пояснити, але я дійсно це знала і казала про це дівчатам, які сиділи зі мною в камері і дуже хотіли пригнітити відчуттям, що ти будеш сидіти «на лагєрє». Я нормальна людина, я не для того була народжена, щоб сидіти у тюрмі кілька років чи кілька десятків років! І я казала: «Ні!» Вони через це дуже злилися.
А потім, коли вже зірвався цей обмін, ти кожного дня прокидаєшся і думаєш: «Може, сьогодні?» І так минає один тиждень, другий, третій, четвертий, і ти розумієш, що щось пішло не так (сміється).
Тому потім ти намагаєшся якось перелаштуватися і думаєш: я буду прокидатися не вранці, а вдень, тобто якщо я прокинулася опівдні, то вже знатиму, що сьогодні обміну не буде, бо якби він був, то тебе вранці вже розбудили б. Тобто я вже почала винаходити якісь моменти, щоб трошки полегшити свої відчуття.
А ще кілька разів охоронці чи сєпари, які були поруч, мені казали: «Ось уже зараз буде обмін», або розповідали про прочитане в інтернеті чи в українських ЗМІ: «Ой, а ти знаєш, що посол Америки про тебе написав у твіттері». Правда, вони при цьому додавали: «Ти що, думаєш, що він сам це писав? Це якийсь його секретар!» А потім посол США мені казав, що він особисто це писав, і мені це було дуже приємно! (сміється)
- Тобто все ж таки були ще якісь емоції, окрім відчуття безвиході?
- Це була найбільша, найсильніша! Звісно, є надія, звісно, ти про щось мрієш. Наприклад, я, коли ще була у СІЗО, мріяла пофарбуватися у білявку. Тобто я хотіла не саме цей колір волосся - він був символом того, що я можу це зробити: схочу - буду білявкою, схочу - рудою або червоною, якою схочу, такою зможу бути!
Тобто тут більш важливим було досягнення цієї мрії, аніж сама мрія.
- Але ви нещодавно повернулися до темного кольору волосся. З якої причини?
- Я відчула, що досягла цієї мрії. Мені було комфортно бачити себе новою, щось змінити. Знаєте, у психології є такий прийом, що коли ти щось змінюєш у своїй зовнішності, то звільняєш щось у собі, якісь речі, які були затиснуті, і цим робиш себе вільною.
Мені не настільки подобався цей колір - я це зробила більше заради відчуття того, що можу це зробити.
Я була білявкою з березня по грудень. Але це дуже виснажує волосся, тому краще припинити це знущання! (сміється)
Я НАМАГАЮСЯ БУТИ ОБЕРЕЖНОЮ, АЛЕ ВСЕ ОДНО ДОВІРЯЮ ЛЮДЯМ
- Ви здаєтеся якоюсь дуже відкритою. У вас не з'явилася якась настороженість до людей з огляду на історію вашого потрапляння в полон, чи ви так само їм довіряєте?
- Я просто знаю, що неможливо наперед прорахувати всі ситуації. Ти будеш думати, що зараз я буду більш обережною, але все одно всього не передбачиш.
Скільки разів я подумки поверталася у ту ситуацію - чи могла я щось змінити, чи могла щось зробити, щоб якось її уникнути? Але все одно я повертаюсь до висновку, що все так і відбулося б, тому що неможливо бути настільки обережним.
Якщо знайомий журналіст - у моєму світосприйнятті він не якась погана людина, - просить тебе виконати невинну дію, у тебе немає відчуття, що ця людина може заподіяти тобі щось погане.
Звісно, я роблю висновки і намагаюсь бути обережною, але все одно я довіряю людям, бо якщо я їм не довірятиму, то сидітиму в якійсь печері й сама з собою розмовлятиму. Закритися від людей - це для мене неможливо, так само як і вовка боятися - в ліс не ходити.
- Ви якось обговорювали те, що з вами сталося, в родині? Що вам казали батьки з цього приводу?
- Мій батько казав, що ця ситуація мене не зламала, а зробила ще сильнішою, і навів приклад з казки про Горбоконика, коли її герой став ще вродливішим після котла.
Звісно, моїм батькам було важко весь цей час, але зараз, коли вже все позаду, вони кажуть, що пишаються мною, що я стала сильною, а моє світосприйняття стало ще кращим, і я не втратила цього позитиву.
- Я читала, що у полоні ви відновлювали іноземні мови - займалися французькою, італійською, німецькою. Звідки у вас були базові знання?
- Я раніше жила у Женеві - в мене був там знайомий, і була можливість жити в його квартирі - і вивчала там французьку мову, і в Італії. Італійську я знала дуже погано, а німецької взагалі майже не знала. Але там у мене було дуже багато часу, щоб по максимуму робити якісь мовні вправи. Треба було давати мозку якусь роботу, бо це система, яка завжди має працювати. Якщо вона не діє, то зупиняється, і потім важко її «розігнати» до потрібного тобі рівня. Це як фізичні вправи, які треба виконувати весь час для підтримання форми.
- Схоже на історію графа Монте-Крісто.
- (сміється) Так, моя доля в цьому дуже на нього схожа! А ще коли згадати й прокопування стіни до камери Полякова (Анатолій Поляков, 43-річний росіянин-волонтер, який дев'ять місяців перебував у полоні луганських бойовиків. - Авт.)
Тобто ти завжди маєш щось робити. Бо якщо в тебе є вільний час, то ти його використовуєш і для того, щоб вигадати собі щось погане, що «всьо пропало». Тому треба не давати своїм думкам бути порожніми.
- Маріє, з вами дуже легко спілкуватися, і навіть ваші спогади про полон, попри пережите, не залишають тяжкого відчуття.
- Я не люблю, коли кажуть: «Ой, бідненька, мені тебе так шкода, давай я тебе пожалію!». Тобто я не проти співчуття, але проти жалості.
Я хочу розказати свою історію, щоб люди знали про це, але не хочу додавати негативу в їхнє життя - його й так дуже багато.
Люди мають знати і розуміти мої відчуття, щоб не забувати, що там відбувається, щоб їхнє світосприйняття було ширшим, аніж сходити у кафе випити кави, піти на роботу, заплатити за кредит.
Тобто люди мають більше цінувати те, що в них є, - я для цього це роблю, а не для того, щоб розповісти, як мені було важко, поплачте зі мною. Ні, я хочу, щоб вони знаходили якийсь позитив навіть у цьому, якщо це можливо.
- Чи існує якесь братство колишніх полонених? Ви з кимось зустрічаєтеся, спілкуєтеся?
- Я зараз у гарних стосунках з Анатолієм Поляковим, Валерієм Макеєвим (черкаський правозахисник і волонтер, автор книги «100 днів полону, або позивний 911. - Авт.). З Геннадієм Афанасьєвим ми спілкувалися, але друзями не стали. З Володимиром Жемчуговим зустрічалися - ми знаходилися в одному СІЗО і порівнювали умови, він казав, що чув про мене, коли там був.
Здебільшого ми розмовляємо про те, що було там, порівнюємо, щось згадуємо, а також обмінюємося якимись сподіваннями, думками, як подолати свій experience і не піддаватися негативу.
А ще ми - я, Поляков, Макеєв - зараз працюємо над створенням Асоціації військовополонених, щоб усе це офіційно оформити і надавати якусь правову підтримку людям, які опинилися в подібній ситуації, та їхнім родинам. А ще ми хочемо подати у Раду законопроект про визнання нашого статусу як полонених. Він уже розроблений, це законопроект про допомогу людям, які звільнені, їхнім сім'ям, але ніхто поки що не хоче нам допомогти. Ми багато до кого зверталися по підтримку, але поки що все йде дуже важко.
- Після полону у вас з'явились якісь нові звички, можливо, харчові уподобання?
- У мене там з'явилося постійне відчуття, що все треба економити - цукор, якийсь крем тощо. Я весь час собі кажу: «Маша, цукру вдосталь, пий скільки хочеш». Це йде ще з 2014 року, коли в Луганську не було продуктів, узагалі нічого, і ти боявся, що завтра почнеться повноцінна війна, не буде ніякого постачання і треба всю їжу економити. Це як у бабусь-блокадниць, які їдять зметені зі стола крихти хліба не тому, що зараз його немає, а через звичку думати: а раптом щось?
Тому треба більше цінувати, що ти маєш вдосталь картоплі, м'ясо, якусь рибу, і я це ціную, але те, що треба бути економним, залишилося. Я не знаю, погано, це чи добре, але так є.
- Чи плануєте ви оформити ваші спогади про полон у книжку?
- Була така пропозиція від одного видавництва, але давно, не знаю, наскільки вона актуальна зараз. Але я сподіваюсь, що з часом я знайду того, хто захоче видати таку книжку. Я думаю, у мене все вдасться.
ЯКБИ У ПОЛОНІ Я КОНЦЕНТРУВАЛА СВОЇ ДУМКИ НА ПОГАНОМУ, МЕНІ БУЛО Б ЗНАЧНО ВАЖЧЕ
- За рік у полоні й вже майже рік на волі ви помітили рух країни уперед, якийсь крок порівняно з тим, що було до вашого ув'язнення?
- Я усвідомила, що країна зробила цей крок, коли знову побачила по телевізору допит Януковича і його прес-конференцію і почула цю його маячню. Тоді в Інтернеті з'явився жарт, він мені дуже сподобався, можна, я його процитую? (Шукає в планшеті) «Во время пресс-конференции Янукович сбивчиво, но убедительно еще раз подтвердил: Майдан был неизбежен!» (сміється)
Тобто ми ще раз усвідомили ту точку, з якої почали цей рух. Ми почали його з президента, який міг дозволити собі нести взагалі якусь маячню, зовсім не пов'язану з реальністю.
Звісно, що в нас багато проблем, але ж не можна бути такими наївними і думати, що все, Революція Гідності відбулась, і система скаже: «А, то у вас революція? Гаразд, я здаюсь!» Я про це вже писала.
Тобто цей рух відбувається, ми постійно піднімаємо питання корупції, що хтось намагається обійти систему Prozorro. Раніше на це ніхто не звернув би уваги, а зараз потроху-потроху щось змінюється.
Я вірю, що все було не марно, але кожен з нас має діяти. Так, як було на Майдані - ми були всі об'єднані однією метою. І не треба шукати якісь розбіжності - ти такий, а я такий, ти за це, а я за це. Ми маємо перш за все бути за Україну, а вже потім з'ясовувати всі ці питання.
- Ще раз процитую ваш Фейсбук, що треба зробити щеплення від зневіри, читати новини, але продовжувати вірити. Це камінчик у наш з вами журналістський город?
- Згадаймо, на чому здебільшого зараз базується журналістика: погані новини - це хороші новини, а справді хороші новини нікого не цікавлять.
От нещодавно мій знайомий із Росії, який має проукраїнську позицію, звернувся до мене, мовляв, Машо, швиденько розкажи мені, що хорошого відбулось в Україні останнім часом - йому це було потрібно як аргумент для якоїсь дискусії. Я тоді спіймала себе на думці, що не знаю, що хорошого відбулось - ми на хорошому не концентруємося, ми його взагалі не шукаємо!
Якби я акцентувала свої думки на поганому в полоні, то мені було б там значно важче. Тому я намагалася весь час знаходити щось позитивне. А зараз заходиш у Фейсбук, і вся стрічка волає, що все погано, «Шеф, все пропало!», нічого вже не вдасться, Революція Гідності не вдалася, сподівання не справдилися!
- Ви тому й вирішили відмовитися від журналістики і стати психологом?
- Я ні від чого не відмовляюся! Я думаю, що психологія дуже корисна у будь-яких сферах і в будь-якій роботі, бо допомагає розкривати суть людей і краще бачити різні ситуації. Я хочу використовувати її для допомоги людям, а також для роботи журналістом.
Між іншим, моя історія вступу - це також «антизрада», тому що держава виділила мені бюджетне місце у Києво-Могилянці. Була проблема з тим, щоб офіційно його оформити, і тільки зараз вдалося все це вирішити.
- Як ви уявляєте собі майбутню кар'єру?
- Я тільки зараз починаю відчувати себе нормально адаптованою до світу після звільнення. Не скажу, що до цього я жила ненормально - я жила нормально, але якось безвідповідально.
Це був період адаптації. А вже зараз я починаю дійсно пристосовуватися до цього світу, тому що досі я майже рік ні за що не відповідала, у мене не було ніяких амбіцій, я просто відпочивала, вела пасивне життя. Тому мені було дуже важко навчити себе знову ставити якісь цілі, і не через стрес. Це як м'язи - якщо вони атрофовані, то ти не можеш нормально рухатися, займатися спортом. І тільки зараз вже потроху закінчився цей період адаптації, і я можу щось корисне робити.
- А що вас зараз радує, можливо, викликає сплеск позитиву?
- Я не знаю, як щодо радості, але я вдячна цій ситуації за те, що у мене мозок за цей час «обнулився». Тобто коли я вийшла на свободу, я відчула, що можу реагувати на все по-іншому. У звичайному житті ти ходиш по колу, і твої реакції на людей теж виникають по колу, приміром, ти вчора був злий на цю людину, сьогодні і завтра. А зараз я відчуваю, що можу не злитися або не ображатися.
Раніше це для мене було дуже важко. Я дуже емоційна людина, і в мене все чорне й біле в емоційному сенсі. І коли я, приміром, відчуваю, що зараз можу образитися, то потім думаю: «А можу й не образитися!» І в цьому є такий мій прогрес!
- Ви б хотіли ще раз зустрітися з тими людьми, з якими у вас пов'язані негативні переживання і відчуття, яких ви згадуєте у щоденнику, чи ви залишили їх у минулому назавжди?
- (сміється) Я не можу сказати напевно, але відчуваю, що люди, про яких я згадую, стежать за моїм життям, і не тому, що це їм потрібно у кримінальних провадженнях. Їм цікаво, я в цьому впевнена! Можливо, хтось із них бачить мене по телевізору, і я радію, що ці люди зараз кусають собі лікті, бо я у багатьох сенсах успішна людина.
Наприклад, там я знаходилася не на нулі, а на позначці мінус сто, а зараз у мене, я не знаю, я відносно кажу, плюс вісімдесят.
Я щаслива від того, що я на свободі, що мене не залишили напризволяще, а дуже багато людей допомагали мені адаптуватися, що у моєму житті є прогрес, і вся ця ситуація для мене обернулася на благо.
Надія Юрченко, Київ.
Фото: Олександра Нікольська, Павло Багмут