Сучасна українська міфологія, або реформи в дії

Наша свідомість працює за принципом - боюся того, чого не знаю. І саме це спрацьовує проти нас самих.

Адже нині склалася така ситуація з реформами в Україні, що хочеться й рибку з’їсти, й у воду не лізти. А коли серед незнання побутують ще й чутки - узагалі мало віриться в спроможність щось змінити.

Чому я говорю про це? Бо нещодавно під час інформування громадян про якісні зміни експерти, координатори та активісти Інституту «Республіка» зіткнулись із низкою міфів щодо реформ у сфері місцевого самоврядування, освіти й медицини.

У містах та селах по Україні поширюються, наче туман, чутки типу «децентралізація – це погано, тому що»... І тут варіанти – «закриють школи», «закриють лікарні», «збільшаться витрати бюджету», «нам і так добре» тощо. Зі свого досвіду хочу сказати, що найчастіше джерелом таких міфів є деякі представники РДА, представники партій-противників реформ, місцеві ради та голови, лікарі та викладачі, які звикли жити «по-старому» і нічого не хочуть змінювати. Проте, напевно, найбільший страх, який мотивував цих консерваторів поширювати подібні чутки, це те, що в результаті завершення реформ в Україні місцевій владі таки доведеться самостійно приймати рішення, розробляти стратегію, шукати ефективні методи управління ресурсами в громаді.

Інститут, маючи базу знань та практики у сфері реформи місцевого самоврядування, вирішив дізнатись самостійно, у чому суть медичної та освітньої реформ. Чи справді є чого боятись нашим громадянам, і чи насправді «вовк такий страшний, як його малюють»? Ми пішли у джерело вогнища – до міністерств.

Після зустрічей та годинних розмов із заступниками та радниками міністрів Міністерств освіти та науки і охорони здоров’я, виявилось, що зазначені вище реформи за структурою досить схожі між собою, і зовсім не страшні. А основний принцип реформ – гроші ходять за людиною. Це означає, що держава збирається платити за послуги тоді, коли вони реально потрібні нашим громадянам.

Про болюче - медичну реформу

Реформа передбачає три ступені надання послуг – первинна (амбулаторна), вторинна та третинна ланки медицини. Перша – це швидка допомога, що не потребує операцій та стаціонарного лікування. Є сімейний лікар, який може мати кілька медсестер у штаті. І за даними з Міністерства, кількість надавачів таких послуг в Україні має зрости. На цій стадії встановлюється тип захворювання людини. Якщо це звичайна застуда, лікар випише рецепт для лікування, якщо щось складніше – направить до лікарні вищої ланки.

Участь місцевої влади та громади. Місцева рада має прийняти рішення, з яким лікарем підписувати договір на первинному рівні. Чи залишати усі амбулаторії в громаді, чи лишити одну або декілька і не витрачати кошти на опалення та утримання приміщень, а виділити один раз на ~ 10 років кошти лікарю на авто і відремонтувати якісно дороги, щоб він таки міг за 30 хвилин доїхати у найбільш віддалену точку громади.

Зазначу, що на зустрічі із Павлом Ковтонюком, заступником міністра, ми уточнили: як громада, мешканці, зможуть вплинути на лікаря, якщо все ж місцева рада приймає рішення, з яким лікарем заключати договір? Пан Павло відповів, що за якістю медичних послуг спостерігатиме контролюючий відділ Національної служби здоров’я України (на разі цей орган є лише в проекті) і, зокрема реагуватиме на скарги, якщо такі будуть надходити від населення. Громада може розірвати договір з лікарем, якщо його послуги не задовольнятимуть мешканців.

Тобто, питання місцевої громади – це в перш за все інфраструктура та обґрунтований, прорахований розподіл коштів на неї. Амбулаторія – це всього приймальня лікаря, де він повинен надати першу медичну допомогу. Я на своїй практиці виклику швидкої пересвідчилась, що якісні фахівці і в мене вдома можуть надати необхідну допомогу та вирішити проблему зі здоров’ям за 15-30 хв. А в саму амбулаторію майже не звертаюсь. Тому, не в приміщеннях справа (лікарнях/амбулаторіях), а у фахових лікарях та обладнанні, яке вони повинні мати для діагнозу, якщо це стосується первинної ланки.

У свою чергу вторинна ланка передбачає собою стаціонарне лікування та операції. Це міські, районні лікарні. Їх кількість може зменшитись, адже за практикою у 75% громадян звернення щодо хвороб закриває первинна ланка. Інші, більш складні послуги – це питання вторинної та третинної ланки, де потрібне втручання хірурга або лікаря за напрямком.

Реорганізація лікарень на вторинній ланці передбачає утворення госпітальних округів. Госпітальний округ має забезпечити надання послуг населенню кількістю від 120 до 200 тис. ос., у межах доступу до 60 хв. часу доїзду та в радіусі 60 км твердого покриття доріг.

Участь органів місцевого самоврядування: депутати місцевих, районних рад та рад ОТГ увійдуть до складу госпітальної ради та будуть визначати, яку лікарню лишити за визначеними постановою Кабміну № 932 «Порядком створення госпітальних округів», а яку - закрити. Затверджується таке рішення сесією місцевої ради, на території якої знаходиться відповідна лікарня. Завдання громадян у цьому випадку - ставити питання своїм депутатам та контролювати їх рішення щодо госпітальних округів і вибору лікарень. Головне, щоб ця лікарня справді відповідала заявленим стандартам реформи, а рада мала чіткий план її приведення до відповідного належного рівня.

Рівень утворення округів та відбору лікарень другої ланки має завершити до кінця 2017 року.

Третя ланка медичних послуг - це рівень висококваліфікованої медичної допомоги: діагностика складних захворювань, проведення складних операції, діагностика та лікування всіх різновидів онкозахворювань тощо.  

Дослідження стереотипів у великих містах України

У зв’язку з процесом децентралізації, як зазначалось на початку матеріалу,  у громадах точаться постійні дискусії щодо закриття освітніх та медичних закладів. Інститут «Республіка» у співпраці з дослідницькою компанією «Active Group» вирішили провести дослідження серед великих міст України – Києва, Харкова, Одеси, Дніпра та Львова щодо того, наскільки серйозно ці міфи охопили містян. Отримавши результати, ми були приємно здивовані. 15,2 % киян сподіваються на  створення нових закладів освіти та медицини в наслідок децентралізації, а 10,9 % навпаки висловлюють побоювання щодо їх закриття.

І на останок.

Окрім надання якісних медичних послуг, в українському суспільстві внаслідок реформи має змінитись і підхід до профілактики та здорового способу життя. Адже краще попередити проблему, аніж її вирішувати. Сподіваюся, що державні органи влади зроблять акцент і на цьому в рамках своєї інформаційної політики, а громадяни України ще з дитинства будуть приділяти здоровому способу життя достатню увагу. Від себе ж бажаю всім міцного здоров’я!

Олександра Скиба