4 вересня. Пам’ятні дати

Сьогодні день пам’яті Василя Семеновича Стуса (1938-1985), українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника.

Народився Василь Стус у селянській родині на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині – краї, який дав нам Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Миколу Руденка, Олексу Тихого. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім - армія. Під час навчання і служби став писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Напутнє слово до них написав Андрій Малишко. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»  у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані. У січні 1972 року його вперше арештували. Впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після повернення восени 1979 року до Києва він приєднався до гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до другого арешту – в цеху № 5 промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт». У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від переохолодження. Офіційна версія смерті поета  - зупинка серця. Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі  і лише у 1989 році разом із побратимами - Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на Байковому кладовищі Києва. Останнім часом на передній план виходить більше героїчна біографія Стуса та його національне подвижництво (він і дійсно був «людиною морального абсолюту», як зауважує Іван Дзюба), але не варто забувати, що Стус – передусім поет. І до того ж, поет найвищого ґатунку. Поет європейського класу, ні на кого не схожий, надзвичайно глибокий і самобутній. А найбільшою шаною в день пам’яті поета є, перш за все, читання його творів.

Події дня:

98 років тому (1919) Уряд УНР, який знаходився у Кам’янці-Подільському, звернувся з нотою «До держав світу», у якій висловив протест проти захоплення денікінцями Києва. У документі вказувалося, що українське командування вживає заходів до стратегічного порозуміння з Денікіним та з усіма силами, які активно борються проти більшовиків.

89 років тому (1928) було затверджено новий український правопис (т.з. скрипниківський), що діяв до 1933 року. Він передбачав, зокрема, літеру «ґ» для іншомовних слів, запозичених після 1860 року, позначення м’якості іншомовного «л» (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 році цей правопис було переглянуто і значно перероблено - вилучено літеру «ґ», змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом’якшення іншомовного «л» тощо.

Ювілеї дня:

135 років від дня народження Леонгарда Франка (1882–1961), німецького письменника. Автор реалістичних романів і численних антивоєнних оповідань («Людина добра», романи «Ватага розбійників», «З трьох мільйонів троє» та ін.). Після приходу до влади нацистів письменник залишив Німеччину, його книги 10 травня 1933 р. були кинуті в багаття. Жив в еміграції. Найвідоміший твір Леонгарда Франка – соціальний роман «Учень Ісуса». В 1952 повернувся на батьківщину, останні роки провів у Мюнхені. Підбиваючи підсумки життя, написав автобіографічну книгу «Зліва, де серце». Був членом Німецької академії мистецтв, почесним доктором університету Гумбольдта.

109 років від дня народження Едварда Дмитрика (1908-1999), американського кінорежисера українського походження. Поставив кінофільми: «Перехресний вогонь», «Молоді леви», «Міраж», «Синя борода», «Зламаний спис» та ін. У його стрічках знімались Хамфрі Богарт, Марлон Брандо, Шон Коннері, Грегорі Пек, Брижіт Бардо, Кірк Дуглас, Елізабет Тейлор. Батьки Едварда Дмитрика були бідними селянами з Тернопілля. Після еміграції до США вни довго мандрували по країні, аж поки не осіли в Сан-Франциско. З дитинства Едвардові довелося заробляти на шматок хліба. Він продавав газети, потім влаштувався на кіностудію «Парамаунт» - працював кур’єром, помічником по світлу, монтажером, оператором і зрештою помічником режисера. Здобув і освіту, закінчивши Каліфорнійський технологічний інститут. Перший свій фільм зняв у 1935 році, але відомим став завдяки антифашистським кінострічкам «Діти Гітлера» (1943) і «Перехресний вогонь». І все було б добре, якби у США не почалось «полювання на відьом» – сумнозвісна «маккартиська кампанія», спрямована проти лівих інтелектуалів. Потрапив під цькування й Едвард Дмитрик, який був не тільки голлівудським кінорежисером, але й членом компартії США. 25 листопада 1947 року керівники голлівудських студій оприлюднили «чорний список» із десяти відомих кінематографістів, котрі відмовилися давати свідчення Комісії Конгресу з розслідування антиамериканської діяльності (комісія Маккарті). Прізвище Дмитрика теж було у списку. «Голлівудська десятка» була засуджена на тюремний термін до 1-го року. Вийшовши з в’язниці, Дмитрик збагнув, що став справжньою парією – «червоним», «неблагонадійним»; його звільнили з роботи, влаштуватися на нову він не міг, засобів до існування не було. Саме тому режисер перебрався до Великобританії. Втім на чужині довго не затримався, зняв лише один фільм – «Даждь нам днесь» (присвячену знайомій важкій долі мігрантів) і повернувся в Америку. Зневірений, морально зламаний, Дмитрик вирішив дати свідчення Комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Лише після цього йому дозволили знову знімати кіно. Він зняв ще 25 кінофільмів – доволі непоганих «середніх» фільмів, адже ніколи не дозволяв опускатися нижче певного рівня, ніколи не робив відверту халтуру. В 1970 році залишив кінорежисуру, зайнявся викладацькою діяльністю, написав декілька книжок про кіномистецтво.

Роковини смерті:

Сьогодні виповнюються треті роковини смерті Олега Задоянчука (1971-2014), журналіста Укрінформу, який загинув у ніч на 4 вересня в результаті артобстрілу системами «Смерч» під Луганськом. Олега мобілізували 29 серпня. 2 вересня у числі ще 16 новоприбулих бійців він прийняв присягу у 12 батальйоні територіальної оборони Києва. У ніч на 4 вересня ворожа артилерія знищила їхній табір у селі Дмитрівна Новоайдарського району. Олег Задоянчук народився 10 липня 1971 року у Хабаровську. У 1995 році закінчив Київський університет імені Шевченка. Працював на телевізійних каналах 1+1, «Новий канал», «Сіті», «5 канал», в інформагентствах УНІАН та Укрінформ. Загиблому журналісту було лише 43 роки.