Басейн Росі дав ім΄я Київській Русі
Державницька історія і традиція Києва
І досі для науки залишається таємницею, чому наші предки, які в часи трипільської культури могли споруджувати оточені неприступними валами триповерхові міста, через кілька тисяч років, на переломі двох історичних епох, не залишають нам подібних пам’яток. А в цей же час із втіленими в життя проектами міст-держав у нашому Причорномор’ї з’являються, скажімо, греки.
Можливо, й справді причиною цієї «білої плями» в нашому минулому була якась смертельна пошесть, яка викосила осілих хліборобів, і тільки згодом на Наддніпрянщину повертаються нащадки тих, що встигли на тривалий час відійти в безпечні місця, і вони вже будуть фіксуватися писемною історією.
Так, хліборобський уклад забезпечував на чорноземі кращі умови існування, ніж, скажімо, на бідніших грунтах різних регіонів Західної Європи. Там, де гостріше відчувалося малоземелля, в порівнянні з степовими й лісостеповими просторами між Віслою і Доном, швидше виникає потреба економити земельні ресурси, обмежуючи територіально житлове будівництво, піднімаючи його висоту. Крім того, це було ощадливим і щодо спорудження оборонних систем навколо населених пунктів.
Поява міських поселень поза масивами родючих чорноземів викликала до життя свого роду первісні технічні революції, оскільки з’являється більше можливостей для обміну досвідом, змагальності, що веде до вдосконалення технологічності продуктів ремесла, поліпшення їхньої якості. В свою чергу це пожвавлює торгівлю, а її центри поступово переростають у міста на перехрестях головних шляхів сполучення.
Ремесла і торгівля на певному етапі розвитку в міському середовищі беруть на себе організуючу роль в заснуванні власного самоврядування для автохтонів. Там виробляються правила не тільки господарських відносин, згодом звичаєвого права, а й формуються світоглядні концепції щодо політичного устрою. Відтак саме міста стають економічною, культурною і політичною базою для творення держави.
Тож з огляду на вказані обставини тільки з початком н.е. згадується на наших землях місто, заснування якого пов’язує легенда про переїзд Дніпром одного з послідовників Ісуса Христа Андрія Первозванного, який разом з іншими апостолами пішов у різні частини Європи і світу проповідувати його ідеї.
Коли він приплив до місцевості, яка лежала на берегах великої ріки сімома горами, то звернувся до присутніх з ним учнів: «Чи ви бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, буде велике місто і вибудує Господь багато храмів». А зійшовши на ці гори, благословив їх, після чого відправився Дніпром уверх.
Тож дана легенда справді може бути наповнена реальним свідченням, оскільки на цих придніпровських горах невдовзі виросте місто, яке буде іменуватися в «Географії» Клавдія Птоломея Метрополісом, що з грецької перекладається як «місто-матір», тобто, столиця. А з цього й розпочнеться ранньослов’янське політичне об’єднання над Дніпром як предтеча майбутньої Русі – першої держави автохтонного народу на нашому чорноземові.
І бурхливому зростанню цього міста сприятиме не тільки вдале розташування на перехресті важливих торговельних шляхів, а й дух будівничих держави. Ставши столицею полян, Київ увібрав у пишний розквіт своєї культури не лише найкращі зразки цього хліборобського племені з басейну Росі, а й усіх ближніх за спільною духовністю, прикметами й традицією: сіверян, древлян, дреговичів, дулібів, білих хорватів, тиверців, уличів. Збагачувалося місто і кращими прикметами дальших сусідів, які вилонювалися із західної гілки слов’янства: радимичів, в’ятичів, кривичів, ільменських словенів.
Плекаючи київську державницьку традицію на основі автохтонного хліборобства, її носії зуміли знайти ті об’єднавчі риси, які згуртували все східне слов’янство навколо міста, що й справді випромінювало найблагородніші пориви, як і передбачав Андрій Первозванний. А найперше – дотримання слова: в усі часи вої-кияни клянуться, що в разі зламання домовленостей, «нехай вони не будуть мати помочі ані від Бога, ані від Перуна, нехай їхня зброя, мечі й стріли обернуться проти них, а власні щити їх не заслонять». А найтяжчим закляттям було в них: «і нехай будемо рабами і в цім віці, і в будучім».
Тому правильно зазначав Ю.Липа, що «оця грізьба, більша від страху перед власною релігією, перед воєнними невдачами, грізьба невільництва для них, одвічно і довічно вільних. І це препишне і глибоке почуття свободи, волі – лежить в глибині духовності Києва, Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчутті світа можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати».
Утвердження Києвом своєї обраності протягом кількох століть, насамперед хліборобами басейну Росі,* дало йому й легітимне представництво як головного осередку Руської землі. Саме так іменується вона з 852 року в найдавнішому східнослов’янському літописі «Повість врем’яних літ». І наш літописець Нестор саме від візантійського імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів. А вони з ним уже воювали, і там знали про русичів. І коли могутня держава зі столицею на Босфорі іменує терени розселення наших предків Руською землею, то, з усього видно, там уже і політично ідентифікували їх. Принаймні, можемо стверджувати про міжнародне визнання Русі 860 року, коли Візантія укладає договір з київськими князями Аскольдом і Диром після їхнього вдалого походу на Царгород.
* Підтримуємо тих дослідників, які схиляються до версії, що назва Русі, яку прийняли наші давні хлібороби, пішла від річок, серед яких вони розселялися: Рось, Роставиця, Росава, Росавка. Можливо, якимось чином назва Росі пов’язується з відомим народним вітанням: «З роси і води!».
Зрозуміло, що для такого великого військового успіху у війні проти Візантійської імперії необхідно було існування потужного державного організму на наших землях, який і тільки міг забезпечити подібний вислід широкомасштабної операції. Значить, він уже був, а відтак маємо право стверджувати про існування власної держави автохтонного народу, яку називали Руссю.
Ці праукраїнські терени, на яких нашим народом буде створена перша власна держава і спадщина котрої тільки йому й належить, обіймали спочатку лише Наддніпрянщину. Аж до приходу Олега з Новгорода 882 року, коли розпочнеться процес творення Русі як імперії Рюриковичів, до складу якої будуть включені не тільки племінні союзи східних і частково західних слов’ян, у тому числі й Новгород Великий, а й шляхом загарбницьких завоювань київських князів, особливо Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого, величезні простори угро-фінського розселення від Балтики до Уралу.
Як повідомляє літопис, Русь відтепер одержувала данину від полочан, що сиділи на Полоті, кривичів, які розселялися у верхів’ях Волги, Двіни і Дніпра з своїм центром у Смоленську.«А на Білоозері, – продовжує це історичне джерело, – сидить весь, а на Ростовському озері – меря, а на Кліщиному озері також меря. А по річці Ока – там, де вона впадає у Волгу, мурома, що розмовляє своєю мовою, і черемиси, що розмовляють своєю мовою, і мордва, що розмовляє своєю мовою. Ось тільки хто розмовляє по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, названі так тому, що сиділи по Бугу, а потім стали називатися волинянами».
До угро-фінських племен, які давали данину Русі, літопис відносить такі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, пермь, печора, ямь, литва, зимигола, корс, нарова, лівонці, ці балакають своїми мовами.
І що важливо: всі вони і на початках прилучення до Києва, і перед остаточним розпадом цієї величезної імперії в першій половині ХІІ століття, за Русь визнавали лише ті землі Наддніпрянщини, які здавна тяжіли до Києва. Наприклад, тоді князь Святослав з Новгорода каже: «пойду в Рускую землю к Кіеву». В іншому випадку літопис фіксує: «біжащю же Святославу из Новгорода идящу в Русь к брату». А в 1146 році новгород-сіверський князь Святослав Ольгович пропонує суздальському Юрію Долгорукому: «Піди-но в Руську землю до Києва».
Тогочасні документи чітко розрізняють і приналежність значних нових міст, які з’являються в зв’язку з колонізацією русичами земель угро-фінів. Так, уточнюється про руський Переяслав, тобто, місто на теперішній Київщині, бо є вже і Переяслав-Залєський, який виник на теренах пізнішої Московщини.Це саме можна сказати і про кілька Переяславців, Стародубів, Прилук, Звенигородів, Галичів... Російський історик Василь Татіщев писав, що коли «по многих нещастливых предприятиях великий князь Юрий Владимирович Долгорукий пришед в Суздаль», й усвідомивши, що він позбавлений руської землі, то розпочав будувати «в области своей многие града теми же имени, как в Руси суть, хотя темь утолить печаль свою, что лишился великого Княжения Рускаго…».
І що важливо: в цьому ж Суздальському князівстві кількісно переважав фінський етнічний елемент, а культурно й політично – слов’янський.
Прихід Олега до Києва 882 року не вплинув особливо на політичний устрій Русі, оскільки тут уже були нагромаджені традиції власного державотворення у формі монархії, яка виявилася, як на той час, виправданою. Порівнявши її з новгородським типом політичної організації – віча, Олег вирішив нічого не змінювати, а змусив Новгородську і Полоцьку землі підкоритися Києву. Продовжуючи розбудову Руської держави, одночасно розширюючи місцеве самоврядування й монархічне правління, він звертає свій погляд на південь, де його приваблюють придунайські землі, а далі й Середземномор’я. Йому бачиться можливість створення завдяки шляху «із варягів у греки» величезної східноєвропейської воєнно-політичної конфедерації і торговельного союзу на чолі з Києвом, що може стати потужним мостом між північно-балтійськими народами і Середземномор’ям, в основі якого лежить дніпровська артерія.
Основними елементами механізму політичної влади в Руській державі в цей час стають князь, боярська рада та віче. Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, представником перед сусідами, саме він гарантував державну стабільність. Уся повнота законодавчої, виконавчої, судової й військової влади зосереджувалася в його руках. У той же час він спирався на військову підтримку дружини й церкви, яка освячувала всі його дії. При цьому князь постійно наголошував: Володимир Великий казав: «Серебром і золотом не найду дружини, а дружиною найду серебро і золото, так і отець і дід мій дружиною дошукались серебра і золота» .
Дружина як постійне військо формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) й молодшої (отроки, діти боярські, пасинки) дружин, які виконували роль апарату примусу. Старші дружинники одержували за свою службу землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Вона витворилася з давньослов’янської ради старійшин. На початках державної організації Русі до неї входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював найважливіші питання державного життя: оголошення війни чи прийняття миру, укладення міжнародних угод, підготовка законів, також на боярській раді вирішувалися важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Якщо князь був відсутнім або помер, то рада брала на себе основний тягар влади, вирішуючи всі питання внутрішньої й зовнішньої політики. Саме вона обирала й встановлювала компетенцію влади наступного князя. Маючи право «вето», боярська рада могла змінювати плани великих князів, чим підтверджувала реальність своїх прав. Однак цей дорадчий орган не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями, оскільки фактично залежав від князя.
Окрему важливу роль у державному й громадському житті Русі вирішувало віче — народні збори дорослого чоловічого населення, витоки якого походять зі слов’янської традиції племінних зборів. Коли в добу монархії й централізму Русь посилилася, роль віча зменшилася, а коли князівська влада ослабла - знову відродилася. Віче могли скликати князь, згодом і митрополит або ж самі жителі міста. Воно мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, звільняло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Усі ці рішення ухвалювалися за допомогою голосів криком, що потім буде сприйнято на Запорозькій Січі як звичаєва традиція.
Маючи тяжіння до загальноєвропейських традицій творення суспільних відносин, вони на Русі формуються від державних форм до вотчинних. Починаючи з IX ст., князь і дружина розробляють систему експлуатації всього вільного населення військовою знаттю, в основі якої була данина, «полюддя». Але в X ст. князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. А в наступному столітті утворюється земельна власність бояр і православної церкви.
Пізніше князь давав право своїм боярам і дружинникам стягувати податки з міст і сіл, що не передбачало передачі землі в спадок та її відчуження без його згоди. Але з ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає спадкове володіння, що давало можливість вільно продавати, передавати в спадок, дарувати її. При цьому необхідно наголосити, що особливістю утвердження феодальних відносин на Русі було те, що вони зароджувалися на основі первіснообщинного ладу, оскільки східнослов’янське суспільство оминуло рабовласницький етап розвитку. Крім того, треба звернути увагу при цьому на уповільнені темпи даного процесу в порівнянні з Європою, яка ще з античних часів оформила інститут приватної власності. Особливістю руського шляху було й те, що виникнення й утвердження великого землеволодіння не обезземелило селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.
Водночас на Русі структура панівного класу визначалася князями, боярами й дружинниками, а феодально залежали від них смерди (селяни, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними); закупи (люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку); рядовичі (селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції; челядь (особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала: їх продавали, дарували, передавали у спадщину); холопи (населення, що перебувало у повній власності феодала).
Поряд із землеробством, як провідною галуззю народного господарства Русі, розвивалося скотарство з огляду на значні масиви пасовищ і сінокосів, Важливими допоміжними галузями господарства були бджільництво, мисливство, рибальство.
Русь славилася і ремеслом, що було широко представлене залізообробним, гончарним, ювелірним, ткацьким виробництвом - усього існувало понад 60 його видів. Міське відрізнялося від сільського складністю, різноманітністю і якістю. Найбільших успіхів було досягнуто в металургії й обробці заліза. Так, тодішній асортимент виробів з останнього налічує до 150 назв.
Усе це сприяло розвитку торгівлі, яка мала на теренах Русі важливі міжнародні шляхи, зокрема, так званий грецький («із варяг у греки»), що Дніпром зв’язував Балтику й Причорномор’я, «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину до Центральної Азії й Китаю. Кавказ і Прикарпаття з’єднувалися «соляним» і «залізним» шляхами.
Обмін товарів покликав до життя грошову систему. Перша власна монета наших предків — куна (хутро куниці або білки). Пізніше з’являється гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом до обігу вводяться тверді гривні – зливки срібла вагою 160-196 грамів.
Процес розквіту Русі супроводжується масовим заснуванням «градів» (городищ), які під впливом бурхливого розвитку ремесла і торгівлі з малочисельних тимчасових поселень перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Руської держави. Згідно з літописами, в IX—XІ ст. існувало понад 40 міст, серед яких виділялися Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород.
Поширення влади київських князів на нові території, формування відповідної системи адміністрації, судочинства і збирання данини продовжувалося і в часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964), Святослава (964-972). Походи останнього, в результаті чого було розгромлено Хозарський каганат, дали можливість збільшити терени в східному напрямку аж до Волги, однак це відкрило східний кордон Русі для постійних набігів печенігів. Коли ж Святослав хотів заснувати нову столицю – Переяславець на Дунаї, то зазнав поразки в битві під Доростолом 971 року від візантійців.
Звертав свої погляди на південь, де манив багатством Константинополь, і князь Володимир (980 – 1015). Його, як і багатьох з руської знаті, зачаровували розповіді про велич Константинополя, бо, як зазначав Святослав Гординський, «починаючи від наших обрядових пісень, в яких збережено наші найраніші згадки про виправи на Царгород, це місто було в нас завжди поняттям чогось казкового і містичного. Як і всі інші раси, що живуть у холоднішому підсонні, ми віками відчували нестримний потяг на південь, до сонця і барв, і місто це чарувало уяву наших вояків і ченців, мистців і письменників, не менш як і народних співців, які оспівували облогу Царгорода молодим вродливим лицарям…».
Зрозуміло, не тільки пишність православних храмів над Босфором мала вирішальне значення, коли київський князь Володимир обирав нову релігію для свого народу. Не менш важливим було й те, що ця церква служила владі, освячувала її дії. Чимало значило й те, що відтепер Русь повертається обличчям до центру найбагатших ринків. Ось чому, незважаючи й на те, що православ’я в Києві не одержувало власної самостійності, як добилися болгарські імператори від Візантії, Володимир вирішив запроваджувати східне християнство будь-що, застосовуючи й грубу силу.
Проте, укорінені історичною пам’яттю в глибокі власні традиції, наші предки не сприймали ґвалтовного насадження нової віри. Зрозуміло, що їм нелегко було переосмислити навколишній світ, якщо тепер необхідно було молитися за якийсь далекий Єрусалим, а не за свій рідний Київ, освячення води пов’язувалося не з Дніпром, а з Іорданню, зрештою, чому старовина тепер має бути в Палестині, а не в своїй землі. Досади додавало й те, що тепер у церквах читали їм про життя невідомих для них святих чужою мовою...
Найбільший спротив хрещенню проявила дочка Володимира Ірина, яка втекла з Києва і молилася до Дажбога біля великого дуба за давньою традицією. Батько наказав зрізати те дерево, однак дівчина не заспокоїлася, спорудивши собі нову святиню на горі. Коли її було підпалено, то Ірина добровільно в ній згоріла.
Однак історична приналежність українських земель до середземноморського культурного кола, яке із заснуванням грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї впливало на духовність місцевих хліборобів, зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Тим паче, що Царгород притягав Русь передусім, «як місто, яке вміло єднати суперечності різних культур». Тож трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури. Вона поступово переносилася і на новозавойовані території угро-фінів спільно з нав’язуванням там руської адміністрації й православної релігії. У Новгороді, наприклад, пишеться в літописі, заводили християнство «Путята мечем, а Добриня вогнем».
Ще більше ці процеси посилюються в часи правління Ярослава Мудрого (1019 – 1054). Він навіть означує терени нової імперської Русі з усіх сторін новозбудованими містами-фортецями, які іменуватимуться на його честь. На півночі й на півдні такими прикордонними форпостами будуть виступати два Юр’єви (нинішнє місто Тарту в Естонії й Біла Церква на Київщині – за релігійним іменем його), на сході й заході – два Ярослави (на Волзі й на Сяні – за світським).
Проте невдачі чекали Ярослава Мудрого на півдні. Спроба поставити Візантію на коліна шляхом великого морського походу в 1042 році на Царгород, який очолив його син Володимир, закінчилася поразкою, оскільки греки спалили багато кораблів руської флотилії. Це, до речі, був останній похід русичів проти Візантійської імперії, в подальшому Київ порозумівся з Другим Римом і був уже в приязних відносинах з ним.
Велику увагу в цей час Ярослав Мудрий приділяє поширенню освіти через мережу церковних закладів. Щодо його заходів у цьому напрямку літописець зазначає: «При нім віра християнська почала на Русі плодитися й розширятися, почали множитися ченці й монастирі стали з’являтися. Ярослав кохався в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо ченців, і до книг прикладався, часто читав вдень і вночі: зібрав багато писарів і перекладав книги з грецької на слов’янську мову і так списано багато книг і зібрано вірним на науку. Отак як один чоловік землю пооре, а другий посіє, а інші жнуть і споживають в достатку – так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її м’якою – хрещенням просвітив; Ярослав засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки».
Щоправда, була та книжна наука чужими мовами, які вивчали тільки ті, хто готувався на священиків чи церковних слуг, рідна зберігалася в щедрівках, веснянках і родинних переказах про славне минуле далеких предків.
Немає сумніву, що саме завдяки підтримці Ярослава Мудрого Собор єпископів без санкції Константинопольського Патріарха обрав на Митрополита Київського і всієї Русі першого русича Іларіона, який допомагатиме великому князеві розвивати духовну культуру великої європейської держави.
Саме в період князювання Ярослава Мудрого на Русі остаточно встановлюється ранньофеодальна держава з монархічною формою правління, яка протягом IX—XIIст. пережила складну трансформацію. Розпочавши своє становлення з дружинної форми державності, коли на ґрунті княжої дружини формується первинний апарат управління, судочинства й збирання як данини податків, вона виконує не тільки роль війська, а й радників. На чолі цієї форми державності стоїть князь, якому доводиться більше виконувати функції воєначальника, а не державного діяча. Вся повнота влади зосереджується в руках князя лише в добу піднесення Русі, завдяки чому й формується централізована монархія. У цей час дружина усувається від державних справ, і лише частина старших дружинників і вихідців зі старої племінної аристократії — бояри одержали можливість впливати на рішення князя.
Згубність імперського характеру творення нової Русі від Балтики до Уралу й від Білого моря – до Чорного швидко проявилася невдовзі після смерті Ярослава Мудрого. З цього часу Київ перестав бути тим цементуючим ядром, яке утримувало в його орбіті всі землі Русі. Причиною того була не тільки відсутність авторитетного князя на київському престолі із твердою рукою, а й падіння економічного зростання на Наддніпрянщині, що ослаблювало столицю. Створений тут економічний потенціал виявився вже недостатнім, аби утримувати під контролем такі величезні території, що були насильно включені до складу імперії. Тільки на півдні історична традиція розвитку українства саме через хліборобство визначально впливала на рівень творення обороноздатності його державності.
Оскільки в різних регіонах імперії Рюриковичів відмінними були умови й можливості для розвитку господарства, і вони могли покладатися тільки на себе в захисті своїх земель від зовнішньої агресії, то почали виділятися землі, де успішніше торгували й розвивали промисли. У той час, скажімо, старовинний Новгород мав торговельну спілку з північнонімецькими містами, що забезпечувало йому процвітання. Зрозуміло, це все більше віддаляло Новгород від Києва й притягувало його до Північної Європи. Децентралізація проявлялася тут і в тому, що в Новгороді з його розвиненим купецтвом устійнювалася республіканська форма правління, в якій правила гри диктувала саме вона, а не князь чи бояри.
Розпорошивши свої сили на величезні простори, імперія Рюриковичів утратила можливість оперативно передбачати й координувати оборону їх. Проблемою було і наймане військо, яке утримували окремі князі. Вони інколи об’єднувалися для спільних походів. Але часто в кожного князівства пріоритетними завданнями щодо захисту своїх територій були зовсім інші, ніж у сусідів, а в Києві не знали, як одночасно підтримати всіх, не могли визначитися і з спільним ворогом. Для Новгорода, скажімо, найбільшою загрозою були тевтонські лицарі, для сусіднього Полоцька – литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для Галицького й Волинського князівств – угорці й поляки, а для Києва – кочові половці.
На Русі все більше проявляються випадки самостійного вирішення місцевими князями міжнародних проблем. Одні вступали у союзні відносини зі своїми сусідами, які могли бути ворогами для інших руських земель, ті - підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з своїми родичами на більш віддалених від Києва теренах держави. Скажімо, до боротьби за трон між синами Ярослава Мудрого запрошувалися поляки й половці. Відтепер одноосібна монархія поступилася місцем федеративній, коли доля держави була в руках не великого князя київського, а окремої групи найвпливовіших князів, які ухвалювали компромісні рішення на своїх зібраннях.
Багато залежало і від наявності й боєздатності власного війська. Як довго міг київський князь спиратися на збройну силу, яка становила ядро державної армії, так довго могла утримуватися його влада над регіональними теренами. Децентралізація ж її з передачею функції місцевому боярству зменшила владу Києва і суттєво обмежила столицю Русі в диктуванні правил поведінки провінційним адміністраціям, окремі з яких ставали відтак все більш незалежними, спираючись на власний економічний розквіт.
Це призвело до того, що відходили від подвижницького соборництва багато князівських родів, вихідці з яких ще вчора були славними будівничими Київської держави з їхніми не тільки величними проектами, але й широкими світоглядними концепціями. Відтепер кожен князь намагався побудувати свій Єрусалим, у відносинах між ними на перше місце виходять інтриги, сварки, поборювання один одного, навіть із застосуванням збройної сили.
Феодальна роздробленість зачепить і розвиток культури. Її першовартісні здобутки, які раніше освячувалися зібранням талантів у столиці, тепер не можуть підтримуватися на відповідному рівні, оскільки окремі вчені, митці й ремісники, які розпорошуються по численних регіональних центрах, не мають тих можливостей, які давала концентрація і координація їхніх зусиль у Києві.
Занепадає й економічне життя, бо в більшості князівств бояри поступово залишають небезпечний промисел - торгівлю, що примножувала загальнодержавний капітал, і обмежуються справами власного землеволодіння. Все це призвело до політичного, культурного та економічного занепаду Русі, відтак вона перестала існувати як цілісність, що чітко проявилося 1097 року на з’їзді князів у Любечі: замість того, щоб покласти край постійним незгодам, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент.
Водночас багато важливих питань на з’їзді в Любечі не були вирішені. Зокрема, неясною залишалася доля Києва, за який готові були стояти всі роди. А саме це заводило в глухий кут організацію оборони спільної держави. Тільки деякі старші князі продовжували боротися за нього, молодші ж за рангом, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти Києвом мінімальні, відмовилися від суперництва. Зосередивши свою увагу на розширенні та збагаченні власних вотчин, вони таким чином сприяли поглибленню роздробленості колись могутньої держави.
Спробу зупинити невідворотний розпад імперії Рюриковичів зробив переяславський князь Володимир, якого в 1113 році покликали на київський престіл. Досить швидко йому вдалося взяти процес реінтеграції Русі під контроль, і вона знову розвивається як імперія. Київський князь навіть закладає місто зі своїм ім’ям на берегах далекої лісової провінції на Клязьмі. Тримати в руках цю велику країну вдавалося і сину Мономаха Мстиславу. Коли ж він помер 1132 року, Русь як спільна держава Рюриковичів перестає існувати, остаточно розділившись на окремі князівства, деякі з яких узагалі захиріють.
Зокрема, Тмутараканське, де перехрещувалися торговельні шляхи з Візантії й Криму, з Києва й Чернігова на Кавказ, до Каспійського моря й Волги. Переїжджаючи наприкінці ХІV століття околицями його столиці Білої Вежі, що в часи свого найбільшу розквіту була великим східнослов’янським містом на південному сході Русі, новгородський монах Пимен, записав, що побачив там пустиню: «видіти тамо нічто же, ні града, ні села».
Відцентрові процеси настільки посиляться, що окремі князі з династії Рюриковичів вважатимуть за необхідне утверджувати свої міста як найважливіші державні осередки, ігноруючи історичне значення Києва. Найпотужніші їхні ознаки виявилися в Галичині, яка першою, в 1144 році, відокремилася від Києва. Другою пішла цим шляхом Чернігівська земля, потім Переяславська й Турово-Пинська. Однак поєднані тривалою спільністю і єдиним коренем зі східного слов’янства ці руські землі розлучалися з Києвом усе-таки біль-менш цивілізованим методом.
Зовсім інше проявлялося з боку тих регіонів, які були включені до складу Русі шляхом збройних завоювань і куди з Києва був занесений цивілізаційний струмінь суспільного й економічного розвитку, що витворило там своєрідний шлях власного бачення майбутнього. Яскравим прикладом такого впливу були абсолютистські тенденції, що особливо посилювалися серед північно-східних князів під час правління Андрія Боголюбського в Суздалі. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира на Клязьмі, де такого спротиву не було. Не обмежившись цим, у 1169 році Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці.
Його нащадки, успадкувавши ці тенденції, в подальшому візьмуться за облаштування свого окремого державного самоврядування навколо заснованої Москви, куди перенесуть політичний центр ослов’янених русичами з Наддніпрянщини угро-фінів.
Однак, незважаючи на те, що кожна земля відтепер намагалася жити за своїми правилами, скрізь укорінювалося київське право, яке з часів «Руської правди» особливо не змінилося аж до остаточного розпаду Русі в першій половині ХІІ століття. Крім того, спільні ознаки можна було бачити в писемності, освіті, мистецтві, що було можливим завдяки одній вірі й церкві, які трималися на єдиній ієрархії, яку скріплював київський митрополит до нашестя татар на Київ у 1240 році.
Так, немаловажним було те, що цементуючим матеріалом у цьому плані було духовенство, що в основному походило з Києва. Скажімо, із заснованого в другій половині ХІ століття Печерського монастиря вийшло кілька десятків єпископів, яких висвячено владиками на нові єпархії імперської Русі. Туди, в найвіддаленіші провінції від «матері городів руських» вони приносили київську традицію.
До певного часу це сприяло зміцненню імперської Русі. Але коли на Наддніпрянщині внутрішній валовий продукт, виражаючись сучасною термінологією, не міг уже забезпечувати достатню владу великого київського князя над усіма теренами, то Русь як імперія Рюриковичів розсипалася, що було закономірним процесом її розвитку в Х-ХІІ століттях.
У той же час, вилонившись з басейну Росі й давши своїй першій державній організації ім’я цього чорноземного регіону, наші предки й надалі плекатимуть хліборобські традиції своїх батьків, на основі яких творитимуть своє майбутнє і їхні нащадки.
Володимир Сергійчук