2 листопада. Пам’ятні дати

Сьогодні, за ініціативою ООН, відзначається Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів.

У грудні 2013 року на своїй 68-й сесії ГА ООН прийняла резолюцію, в якій постановила проголосити 2 листопада Міжнародним днем припинення безкарності за злочини проти журналістів. Дата була вибрана в пам’ять про двох французьких журналістів, убитих у Малі 2 листопада 2013 року. Ця знакова резолюція засуджує всі акти насилля щодо журналістів і працівників засобів масової інформації. Вона також настійно закликає держави-члени ООН зробити все можливе для попередження насилля й притягнення до відповідальності винних у здійсненні злочинів проти журналістів і працівників ЗМІ, а також ужити заходів задля того, щоб жертви мали доступ до належних засобів правового захисту. За даними ООН, за останні 11 років понад 900 журналістів були вбиті, висвітлюючи події та доносячи інформацію до суспільства. Лише за минулий рік у світі було вбито майже 100 журналістів, а за останні 25 років – понад 2300. За даними статистики, 94% убитих журналістів – місцеві, тільки 6% складають іноземні кореспонденти. 41% убитих журналістів працювали в друкованих ЗМІ. Як правило, у дев’яти з десяти випадків убивці залишаються безкарними. Безкарність призводить до ще більшого числа вбивств і зазвичай стає симптомом загострення конфлікту і розпаду законодавства і правосуддя. ЮНЕСКО попереджає, що безкарність правопорушників наносить збитки цілим суспільствам, покриваючи серйозні порушення прав людини, корупцію і злочинність. Уряди, громадянське суспільство, засоби масової інформації, а також усі сторони, зацікавлені у відстоюванні верховенства закону мають приєднатися до глобальних зусиль щодо боротьби з безкарністю. Як відомо, в Україні за роки незалежності було вбито понад 70 журналістів. Здебільшого суспільство і по сьогодні не знає прізвищ убивць, не кажучи вже про імена замовників.

Події дня:

Цього дня 1708 року сталася Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині», коли  під час каральної операції російські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили гетьманську столицю Батурин і вщент її зруйнували. З надзвичайною жорстокістю було страчено захисників і жителів міста – козацьку старшину розіп’яли на хрестах, котрі встановили на плотах і пустили вниз по річці Сейм. Всіх інших мешканців, незалежно від віку і статі, було вирізано. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині». Передумовою для таких надзвичайно жорстоких дій російського карального загону було те, що гетьман Мазепа разом із Військом Запорозьким перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Коли Мазепа, 7 листопада 1708 року, побачив наслідки московського погрому Батурина, «це видовище вразило його в саме серце». 14 листопада 2008 року в Батурині відбулися заходи з перепоховання жертв Батуринської трагедії. Останки були перепоховані у знову побудованій Замковій церкві Воскресіння Господнього, яку за наказом спалили московські війська після взяття міста. 300-ліття Батуринської трагедії (2008) в Україні відзначалося на державному рівні.

2 листопада 2003 року в Грузії розпочалась «Революція троянд», яка завершилась 23 листопада відставкою Едуарда Шеварднадзе. Почалося все з того, що після оголошення 2 листопада 2003 року результатів парламентських виборів, опозиція – «Об’єднаний народний рух» Саакашвілі та «Демократи Бурджанадзе» (керівники Ніно Бурджанадзе і Зураб Жванія) - звинуватила правлячу верхівку в фальсифікації результатів виборів. Згідно з офіційною версією перемогу одержали політичний блок Шеварднадзе «За нову Грузію» і «Союз за демократичне оновлення Грузії» Абашидзе. Сумнівалися в результатах виборів і переважна більшість населення Грузії та міжнародні спостерігачі. В країні почалися масові демонстрації та мітинги. 22 листопада група незгодних, на чолі з Міхеілом Саакашвілі увірвалася до парламенту, перервавши, таким чином, першу сесію новообраного парламенту. Президент Шеварднадзе – колишній соратник Горбачова і старий партапаратчик, котрий саме тоді виступав перед новообраними депутатами, змушений був залишити будівлю парламенту. Те саме вчинили й новоспечені депутати. Опозиціонери й активісти, які заповнили залу засідань законодавчого органу Грузії, несли з собою троянди – на знак мирних намірів. Так з’явилась промовиста назва: «Революція троянд», яка облетіла весь світ. Революція й дійсно була здійснена мирним шляхом – жодного пострілу, жодної краплини крові, жодного насильства щодо будь-кого не було вчинено. Варто зауважити, що фальсифікація виборів стала останньою краплею в терпінні грузинів – на ту пору країна потерпала від економічної нестабільності та вражаючої корупції – зрозуміти, де державний апарат, а де злодії в законі було неможливо. 23 листопада Едуард Шеварднадзе подав у відставку, виконувачкою обов’язків президента країни стала Ніно Бурджанадзе. 24 листопада Верховний суд Грузії анулював результатів парламентських виборів. На президентських виборах у січні 2004 року з результатом 97% переміг Міхеіл Саакашвілі. Він був переобраний на новий термін в 2008, проте у 2012 році партія Саакашвілі програла парламентські вибори, і він, не чекаючи закінчення президентського терміну, залишив країну. Разом з тим, Едуард Шеварднадзе повернувся з Росії в Грузію і до своєї смерті в 2014 році проживав у Тбілісі.

Ювілеї дня:

136 років від дня народження Остапа Грицая (1881–1954), українського літературознавця, критика, перекладача, письменника. До 1914 року викладав у Львівській гімназії, 1914-1945 жив у Відні, згодом – у Німеччині (Західній). Автор соціально-психологічної поеми «Утеча Олекси Перхуна», циклів новел філософського і релігійного змісту «Обличчя Сфінкса», «Шляхом Месії» та ін. Виступав зі статтями про творчість Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського. Написав передмови до українських перекладів Мопассана, Стендаля, Флобера, Бальзака, Діккенса. Автор вірша німецькою мовою «Геній України» (про Тараса Шевченка). Переклав німецькою мовою «Слово о полку Ігоревім», уривки з «Енеїди» Котляревського, твори Шевченка та Франка.

Цього дня народився Лукіно Вісконті (1906-1976), італійський режисер і сценарист, кінематографіст, який з однаковою запаморочливою майстерністю міг зняти фільм про робітників, і про життя найвищих прошарків європейського суспільства; майстер по-справжньому «великого» стилю, один з найяскравіших представників «золотої доби» італійського кіно наряду з Антоніоні, Росселіні, Пазоліні, Фелліні, Бертолуччі. Автор фільмів: «Земля тремтить», «Рокко і його брати» (1960, спеціальний приз МКФ у Венеції), «Найвродливіша» (одна з найкращих і єдина трагікомічна роль великої Анни Маньяні), «Леопард» (1963, головний приз МКФ у Каннах), «Туманні зорі Великої Ведмедиці» (1965, головний приз МКФ у Венеції) «Загибель богів», «Смерть у Венеції» (1971, ювілейний приз МКФ у Каннах), «Людвіг», «Сімейний портрет в інтер’єрі», «Невинний». Займався також і театральними (зокрема й оперними) постановками. Походив зі знатного аристократичного роду. Попри титул і аристократичне походження (належав до однієї з найдавніших і найвідоміших аристократичних сімей Італії), був фрейдомарксистом, належав до комуністичної партії Італії, та, крім усього, іншого був ще й гомосексуалістом. Спочатку Вісконті не надто цікавився кінематографом. Його пристрастю був театр, але наприкінці 30-х він їде в Париж і стає асистентом Жана Ренуара. Під час Другої світової війни Вісконті активно допомагав італійському рухові Опору. Свій перший фільм («Одержимість») зняв на власні кошти та на кошти італійської компартії. Наступний фільм – епічна оповідь про життя сицилійських рибалок «Земля дрижить» (1948), знятий на Сицилії і в якому задіяні непрофесійні актори – справив фурор і здобув приз Венеціанського кінофестивалю. Режисера визнали гуру неореалізму. В 50-60 роках Вісконті ставив чимало оперних постановок, зокрема, серед інших, була знаменита «Травіата» на сцені «Ла Скала» з Марією Каллас у головній ролі (1954). Саме з цієї вистави почалася всесвітня слава Каллас. Згодом співачка згадувала: «Лукіно Вісконті означає в моєму житті надзвичайно важливий етап. Ніколи не забуду третьої дії «Травіати», поставленої ним. Я виходила на сцену подібно різдвяній ялинці, одягнена як героїня Марселя Пруста. Без солодкавості, без ницої сентиментальності. Коли Альфред кидав мені в обличчя гроші, я не пригиналася, не тікала: залишаючись на сцені з розпростертими руками, наче кажучи публіці: «Перед вами безсоромниця». Саме Вісконті навчив мене грати на сцені, і я зберігаю до нього глибоку любов і вдячність…» На роялі співачки було лише дві фотокартки – Лукіно Вісконті та сопрано Елізабет Шварцкопф. В останні роки Вісконті пережив «друге народження» в кіно – свідчення тому – «німецька» трилогія: «Загибель богів» (надзвичайно показовий і тонкий фільм про зародження нацизму), «Смерть у Венеції» та «Людвіг» - неперевершений ніким зразок відтворення величезного пласту епохи кінця ХІХ-го, першої половини ХХ-го століття. Йому – італійському аристократу, стовідсотковому європейцю, естету, знавцю театру, музики, образотворчого мистецтва – було що сказати.

Роковини смерті:

67 років з дня смерті Джорджа Бернарда Шоу (1856-1950), англійського драматурга, публіциста, критика, громадського діяча. Один із засновників соціал-реформістського «Фабіанського товариства» (1884), лауреат Нобелівської премії з літератури (1925). На церемонію вручення премії Шоу не приїхав (будучи принциповим супротивником усіляких нагород) і премію замість нього вручили Артуру Даффу, послу Великобританії в Швеції. На преміальні гроші Шоу заснував англо-шведський літературний фонд для перекладачів, передусім для перекладачів Стріндберга. Дехто з критиків  звинувачував письменника у «занадто безвідповідальному почутті гумору» і «фривольності», але більшість поділяла думку Одена, котрий у гострослів’ї Шоу  відчув дух Россіні: «жвавість, ясність і віртуозність великого майстра опери-буф».