Левко Лук'яненко: На 12 днів Василя Стуса пережив його кат
Вшановуємо 80-річчя яскравого представника культурного руху шістдесятників, Героя України Василя Стуса
Нині в Україні відзначають 80-річчя від дня народження видатного поета і патріота Василя Стуса (народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області). Герой України, політик та громадський діяч, народний депутат України, співзасновник Української Гельсінської групи Левко Лук'яненко під час прес-конференції в стінах Укрінформу поділився спогадами про останній період життя Василя Стуса. Наводимо виклад його виступу.
«Я є той один на землі чоловік, який був найближче до Василя Стуса в останній період його життя. Чому так кажу? Познайомилися ми у тюрмі. Цей табір був особливий, особливим там було наше життя, суворий режим. Нас із Мордовії перевезли, здається, у 80-у році. Спеціально збудували закриту зовсім тюрму, тому що в Мордовії адміністрації не вдавалося зовсім перекрити вихід інформації. Нам вдавалося раніше передавати інформацію із зони, і вона потрапляла у самвидав, а з самвидаву вона потрапляла за кордон, і таким чином ми інформували світ про те, що діється у радянських концтаборах. Адміністрація у Мордовії переконалася, що перекрити їй це не вдається, і спеціально знайшли те місце і зробили закриту зовсім зону, де вони вважали, що вдасться перекрити витік інформації.
Із Василем Стусом я познайомився спочатку заочно. В 1976 році ми, десять ініціаторів, оголосили про створення української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Василь Стус, який на той момент був у с. Матросово на Далекому сході, написав мені листа, що він хоче вступити у Гельсінську групу. Я йому написав, що я не можу виступити за прийом його до Гельсінської групи, тому що ми домовилися між засновниками, що кожен член має прочитати документ, який ми публікуємо і підписатися. І друге в нас було організаційне домовлення, що якщо будуть викликати "кегебісти" і питати, хто написав цей текст, то кожен буде говорити: "Я написав!" – незалежно від того, чи бачив він той текст взагалі, чи не бачив.
Отже, такі умови Василь не може виконати, знаходячись на Далекому Сході, а тому я не можу рекомендувати його у члени. Втім, його звернення примусило мене подумати, що і не можна ж відмовити такій людині, яка постійно стоїть на патріотичних націоналістичних засадах, не можна ж відмовити в співпраці. Це спонукало мене створити інститут кореспондентів, тобто ми існуємо як члени, а є ще кореспонденти Гельсінської групи. Я йому це написав, він був задоволений, що співпраця налагоджена, а те, що співпраця носить трошки такий інакший характер, – це не мало значення.
Наше листування продовжувалось, потім заарештували мене, він повернувся із заслання, повернувся у Київ. Через те, що натура в нього була бойова, то він не міг змиритись із тим станом, який був у країні, продовжив свою патріотичну діяльність, його знову засудили і привезли у згадану тюрму.
У тюрмі ще один "кегебіст" сказав: "Лук'яненко, ви не будете сидіти ні з яким членом Гельсінської групи, скільки б вам не довелося сидіти".
Але коли привезли Василя, то десь через пару тижнів беруть його і мене у лікарню. Тоді вперше я його побачив. Нас помістили в одну палату, і ми, так би мовити, поручкалися, познайомилися, подивились одне на одного. Це був худорлявий, високий чоловік швидкого темпераменту. Ми одразу поставили питання, чому нас поставили разом. Зрозуміло, чому нас "кегебісти" звели докупи вдвох. Мене – для того, щоб я дав добру характеристику тюрми, а його – щоб він розповів мені ситуацію в Києві. Нас звели навмисно, щоб дістати більше інформації. Ми це зрозуміли і стали думати далі: що робити? Чи нам мовчати як риба, чи все-таке будемо щось говорити. Але так, щоб не навести на когось, на завдати шкоди. Прізвища, адреси і таке інше ми вирішили, що будемо писати на папірці одне одному, тут же після цього спалювати або з'їдати.
Так сиділи ми два тижні разом. За цей час ми добре познайомилися, Стус навчив мене розуміти "білий вірш", я йому теж чимало розповідав. Після цього нас повернули, кожного в окрему камеру, – і більше з ним не зустрічались.
Так садили Василя кілька разів. Не надходили листи, а ви можете уявити, наскільки в умовах ізоляції є сенсорний голод, коли ви не маєте жодної інформації з зовнішнього світу взагалі, дуже хочеться отримати листа. Стуса з кілька місяців позбавили, не давали листів. І от вчергове до нього причепились, він закричав – "Я оголошую голодівку!". Його провели в камеру. Приходить туди кегебіст, рідкісний садист, і про що він говорив безпосередньо – чути не можна було, але Василь крикнув "Я оголошую голодівку смертельну".
Коли я йшов на роботу, я робив два кроки до камери і вітався з Василем. Менти на мене кричали, але я казав своє. Я чув, як він ходить у камері, стукав ногами, а він стукав у відповідь. Знаєте, давали такий сигнал одне одному. Так було кілька днів. А потім одного разу я йду, і бачу – замість одного охоронця стоять два, і ще один по коридору ходить. Я хотів знову зробити свої ті два кроки до василевої камери, але мене одразу зупинили, я крикнув – але не почув відповіді. Заходжу далі у камеру робочу, бачу, що Василь на зміні не працював. І підозріла тиша біля камери...
Випадково побачив, що три чоловіки в офіцерській формі пройшли туди, де василева камера, і тихо пройшли в коридор та пішли. Нічого не було відомо і потім. На обіді баланду розносив один із поліцаїв, він був із полтавської області. Я нагнувся і кажу: "Василь взяв їжу?". Він каже: "Ні, не взяв". Ввечері я спитав те саме, мені махнули головою, мовляв, "немає". Тоді я записався до лікаря, спочатку до начальника і почав питати: "Де ви діли Василя Стуса?". Спочатку вони нічого говорити не хотіли, потім кажуть – ми його забрали у центральну лікарню. Оце, що його "забрали в лікарню", залишалось загадкою кілька днів.
Але одна була картина, яка давала нам підозру на те, що Василя взяли не в лікарню, що його серед живих немає. У другому крилі цієї тюрми сидів Ромашов, один із таких російських політв'язнів, котрий був більш хуліганського характеру, ніж політичного. І він каже, що Василь закричав – "Убили, гади!". Оці ніби слова належали Василю Стусу. Узнали ми точно, що Василя вже нема, коли приїхала на побачення до одного з арестантів жінка і розповіла, що Василь помер.
На дванадцятий день після загибелі Василя Стуса сталася така подія – приїхав із Москви якийсь генерал, викликав Журавкова, начальника табору – і майже одразу поїхав. І Журавков помер. Чи Журавков сам застрелився? Чи йому помогли? Зовсім уже невідомо. Але кат пережив Василя на дванадцять днів».
Олександра Жаркова, Київ.